Озеро царя
Сидір Воробкевич
Кругом столітній ліс стоїть,
Там озеро видати
Глибоке, чорне, як той гріх,
Аж лячно споминати.
Осока там лиш шелестить,
Від співу ліс там не гудить,
Пташата там німіють,
Неначе каменіють.
Смерека там мов мертва спить,
Галуззям не рушає,
А сосна в жалю претяжкім
Свій верх у низ спускає;
Калина там ще не цвила,
Малина там ще не росла,
Туди не ходять люди,
Там страшно, лячно всюди.
Раз жив там, кажуть, цар один,
Давно вже се бувало, –
Мав замок гордий, мав свій край,
Давно то вже запалось;
Доньок прекрасних троє мав,
Він ними все ся величав
Ще більше як зорями,
Маєтками, краями.
На старість цар той отемнів
І тяжко нудив світом,
Не бачив, як красуєсь світ
Зимою ані літом;
Та він про теє і не дбав,
Одно в душі собі гадав:
Дітей я троє маю,
У них старий сконаю.
І так він царство розділив
Дочкам, щоб царствували,
За те старого щоб вони
як діти дозирали.
«У вас склонити голову
я хочу, діти, сю стару»…
«У хаті, батьку, нашій
спочинуть кості ваші».
Не довго тішився той цар
Прекрасними дочками,
Небаром сліпі очі вмив
Гіренькими сльозами –
Бо діти, при котрих він жив,
Про щастя їх лиш дбав і снив,
Старого лиш скорбили,
Серденько му точили.
Найстаршій тягаром він став,
І року ще не було;
В середньої неначе вік
Три тижні проминули.
«Що хоче старець той сліпий?
Тікай, щезай від сих дверий!» –
Найменша так сказала,
До замку не пускала.
Пішов старий у світ самий,
Як темний дід, незнаний.
«Ох доле моя, зла, гірка!
Ти світе мій поганий!…
Чим був колись і що я снив?!
Чого тепер ось я дожив!
За що я так страждаю,
Ні жив, ані вмираю?»
По світі так старий ходив,
Під тином годувався
І хлібом жебраним, гірким
Не жив, а лиш карався;
Попід ворітьми в арфу грав,
Тоскливі думи так співав,
Що серце ся кроїло,
І гибло і боліло.
От так зносив він біль тяжкий
У грудях тих сточених,
От так то сльози проливав
З очей давно зсушених.
Аж біля царських раз воріт
Спинився нещасливий дід
І голосно став грати
І грізно промовляти:
«Щоби вас, діти, покарав
Великий Бог із неба,
Щоб ви не знали поки вік,
Що раз умерти треба;
Щоб ви за вашу ганьбу, сміх,
Про ваш той непростимий гріх
Ридали, сльози лили,
До суду жили… жили!»
Ще раз забренькли струни всі,
А сльози покотились,
Старе, бліде, сухе лице
Мов кровію зросили;
Ще раз глибоко він зітхнув.
Потім на віки тут заснув,
Всі струни ся пірвали,
На віки повтихали…
І царський двір і мур і сад
У землю тут запався,
Тоді саме, коли гусляр
З сим світом попрощався.
А з ним запались усі три
Його невдячнії дочки,
І озеро там стало, –
Де їх гніздо стояло.
Тепер щоночі, як блідий
На небі місяць світить,
То чути, як під озером
Ридають царські діти
І молять Бога, щоб судив
За гріх великий, щоб спустив
Свій гнів, щоб раз померли
І чорний гріх отерли.
Та дармо, пусто! Муки ті
Зносити вони мають
Аж доти, поки ангели
У труби не заграють;
Аж поки буде суд страшний,
Де стане добрий, стане й злий:
То доти муть ридати,
За батенька страждати.
Кругом столітній ліс стоїть,
Там озеро видати
Глубоке, чорне, як той гріх,
Аж лячно споминати.
Щоночі там три сестри ті
Являються мов духи злі
Тоді аж поринають,
Як зорі погасають.
Примітки
Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 314 – 318.