Жовнір

Сидір Воробкевич

Гуділи, гриміли гармати,

Кривавий, гарячий був день;

Завзято враги нападали,

Стинали, рубалися впень.

Всі трави-мурави блищали

Червоно у сонця лучах,

Направо й наліво лежали

Жовняри поранені – страх!

Літали юрбами ворони,

Скликали все птаство на жир,

Кружали соколи високо,

Почули багатий там пир.

І з нашого краю вдовин син

Неначе той дуб ся звалив,

І кровію трави-мурави

Потоптані густо зросив.

«Ах боже мій милий і правий!

Служить я цареві присяг,

То й жалю не маю, що нині

Я тут головою поляг.

Та жаль лиш, що тут закопають

В чужій, у далекій землі,

Що тут ані ненька старенька,

Ні мила не плаче по мні…»

І сльози дрібнії скропили

Лице – він головку склонив…

Гармати гуділи, ревіли, –

Не чув він, бо більше не жив.

У наших далеких Карпатах

Дівчині і неньці сон снивсь,

Що милий, що син кучерявий

У краю чужому вженивсь.

Пізнали убогі, бездольні,

Що сон сей лихе щось значить.

Обоє зійшлися і плачуть:

«Ох, десь він у крові лежить».

Лежить він на полі чужому,

Бездушний жовняр-сирота;

Від гробу далеко ридають

Миленька і мати стара.

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 110 – 111.