«Мов загуло, проминуло…»

Сидір Воробкевич

Мов загуло, проминуло

Й сліду не видати;

А згадаю – сльози ллються,

Вір ми, пане-брате!

Ллються часто по личеньку

Кривавії слези,

Мені нудно, мені тужно,

Як отсій березі,

Що схилилась над скалою,

Опустила віти…

Чи вже, боже, у віконці

Моїм не зуздріти

Тої долі, сонця того,

Що колись світило?

Хутко, брате, моє щастя

Цвіткою змарніло!

І сліду вже не надиблю,

Де б його шукати.

Важко ж мені, тяжко мені,

Мій рідненький брате!..

А колись у моїм серці

Цвіти процвітали,

Пахощами подихали,

А тепер пов’яли,

І коріння не остало:

Черва поточила,

Мій городець, рай мій ясний

Чорним пилом вкрила.

Тому ллються помаленьку

Кривавії слези,

Бо я в’яну, безталанний,

Як оті берези.

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 61.