Їжак

Марко Вовчок

…Був собі їжак та не дай боже який завзятий, та морочливий, та вередливий. Й се не так до вподоби, й те не до ладу. Мав він таку славну придобку межи купкою сливок, що доброму хазяйну тільки б жити та господа хвалити, а він сопе та бурчить безперестану: навіщо мені та батьківщина, як вона мені не до мислі. Не хочу межи сливок жити, вселюсь попід черешнею.

Вселивсь попід черешнею. Почмихав там день чи два – потяг межи порічки. Не забарився і тут. Та такеньки увесь край збігав – скрізь, де приміг, порив, покопав, понівечив та ще й налаяв: отже край! Бодай йому всячина! Поберусь у чужий – може, там краще. Хіба в нас шанують відвагу, або розум, або освіту. Хіба в нас вільно їжакові по-лицарськи погуляти. Навіщо мені той рідний, мовляв, край.

Чужий таки кращий – поберусь у чужий. Там розумніші люде. Покинув жінку, хазяйство, побрався у чужий. Й так, як у воду впав.

Жінка журиться… (А жінка в його була добра, покірлива. Як він її сватав, то всі чудовались: чи ж цей солом’яний та візьме таку золоту. Отже узяв та ще й воду варив з неї…) Дожида, вигляда – нема. Піде до свого роду, плаче й мабуть вже його не діждати. Мабуть, вже його смерть постигла. То й я собі смерті бажаю.

– Поживи ще, небого, – каже їй дядько, – той її дядько був на всю округу розумний їжак, а ще до того багато бачили його очі й багато чули вуха.

– Не хапайся вмирати. «Ой дядечку, якби вам так тяжко та важко»!

– А ти не нарікай, бо що з того нарікання? Ульга, чи що?

– Не нарікатиму, дядечку, й не дожидатиму – бо не діжду… Звісно жінка – каже: не дожидатиму, а сама дожида, і діждала. Одного пізнього вечора сиділа вона попід вишнею (бо чоловік <востаннє> наостанку оселився попід вишнею і тут її й покинув) – то сидма, кажу, під вишнею одпочиваючи і думала: добре дякуючи господові, мені погоділо – маю чим восени живиться – не піду позичать.

А вечір теплий та ясний.

Коли оддалік щось зашаріло… і проступує під вишнею… таке щось пошарпане…

Примітки

«Оповідання українською мовою з українського життя. Чернетка написана олівцем в записній книжечці [18]90-х років, формату звичайної зошитової шістнадцятки» (О. К. Дорошкевич).

Друкується за автографом, який зберігається в родинному архіві проф. О. К. Дорошкевича.

Публікується вперше.

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 51 – 52.