[Левко]

Марко Вовчок

…Левко його звичаю і не ганить, поважно йде, а очима вже перебіг до порогу і брови здвинув. Погорілько дибле та шию витягає, неначе той журавель, та озирається… А хата зачинена й нікого нема, хоча я добре заочив, – ще здалека мигтіло в віконці молоденьке обличчя. Ми у двері стукаємо, одчинив хлопчик.

– А де тато, мама?

– Нема, панове, – а сам оглядається на комору. То ми тоді свій хліб на стіл, а Погорількові старости рядом і свій з нашим поклали. Та вже не потовпом з хати виривались, а так по-людськи вийшли.

Смутний йшов наш молодий, не веселі й ми були. Відома річ, трудно засвататься нашому брату-крепаку, коли козак собі прагне…

– Що ти собі думаєш, Левко? – питаю.

– Не попущу я своєї дівчини іншому, поки сонця світ, – відмовив сумно.

– Е, трудно тобі буде, Левко. Погорілько – козак, а ти що?

– Вона мене не зрадить.

– А батько її що скаже?

Він вже того не чув, махав вулицею геть. Звисока озиралась горда голова, ніби запитуючи:

– Чи будемо биться, чи мириться?

Другого дня кличуть мене; старий Бабур сам прийшов з сином. Пішли до Попелухи. Попелуха стрів нас у порога, увів в хату, посадив, частує.

– Дякую тобі, свате, – каже старий Бабур. – Перше поговоримо та й тоді вже вип’ємо, коли мені добру раду даш.

– Свате, – одмовляє Попелуха, – не жадав я ніколи собі кращого зятя, як твій Левко… та і доні моїй він любий. Сватає мою дочку твій Левко, сватає й козак Погорілько… Скажу тобі слово своє, а ти мені скажи своє… Твій Левко й молодший, і кращий, і любий, та він, як і ми, крепак, а Погорілько, хоч удовець й до серця не пристає, та Погорілько козак, за ним дочка буде вільна; дасть бог діток – діти вільні, ніхто…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

… що й як…. прощавайте, батьку.

Батько було вмовляти.

– Не вговоряйте – піду, – одмовив Левко.

Батько його й поблагословив. Та як пішов, відтоді й не бачили. <з того дня Левка й не побачили у селі.> Хіба почуємо було від захожого чумака, що Левко кланявся батькові або управителю гроші переслав та просить листу на другий рік… Вмер старий Бабур. Хата спустіла, бур’яном двір заростати став…

Погорілько оженився та й не нахвалиться, не натішиться молодою жінкою: яка-то вона люботрудна, тиха, яка до всього вдала, як догоджає, як доглядає… Старий її батько вмер, хвалячи бога…

Не думали вже й бачити Левка, коли одної осени він і навернувся у наше село несподівано… Ледве я його пізнав. За чотири роки, що бурлакував, другий чоловік. Пішов молодим парубком, рум’яний був, як дівчина, тепероньки з його – високої статі, мужній чоловік, кріпкий, плечистий… Перебув він днів зо три – помічаю, що горілку вживає. Я й почав його вговоряти:

– Нащо п’єш, – кажу, – що заробиш, усе прогайнуєш. А він глянув на мене з-під чорної брови та й засміявся.

– А кому я дбатиму? Нащо мені? Домовина задаром буде!..

Такий з нього гультяй, що й вмовляти шкода… Скоїлось у нас на селі весілля, запросили й його… йде… танцює, співає, вигадує, усе весілля втішив, так коло нього й чепаються, наче реп’яхи. Старих розважив, літніх збаламутив, молодиць звеселив й налякав… Була тут і перша його мила… Хоч би око на неї звів бурлака, ніби й нема її тут, ніби не бачить він її… Співають дівчата, співають молодиці, Погорильчиха й голосу не звела. Дивиться вона, як бурлака танцює та вигадками людей смішить, тільки вона й разу не всміхнулася; тихо й велично стояла межи веселими молодицями, а заспівав бурлака, стоячи з чаркою, – вона вийшла <у другу світлицю>.

– Ей, Левко, сину, покинь бурлакувати – до добра не доведе, – казав я йому випровожаючи.

– Шкода ради, батьку, – одмовив. – Я вже у цьому закохався. Я не жив без доброго товариства, без гуляння… треба мені роботи, далекої дороги, трудної треба… горілки… Не буде – пропаду!

XIX

Семейка у нас була невеличка: мати та я, та дідусь старий. Мати була усе недолуга, все було хворіє, то більш дід господарював. Дід був чоловік розумний, кремезний, був він на коні й під конем, не з одної печі хліба їдав. Білий був зовсім, а прямий, як явір, око ясне, стоїть гордо… Кажуть, що заходив він колись і в Запоріжжя і з гайдамаками знався – не скажу того певно, не впевню… бачив я, була в нього шаблюка, от такенезна. Велика дуже, так у головах у нього й висіла. Колись я та було зачепив ту шаблюку: бачу блискотить на стіні, звісно, хлопчачий норов – пнеться до всього. То як дід гримне, я й розум, як оріх, загубив, й на яку мені ступити не знаю.

– Ти, – каже, – недоросток, до чого ти пнешся? Га? Це не для вашого дріб’язкового коліна.

…помолилася, поклонилася й вийшла на подвір’я… Та як глянула, що її городи у квіту, що садки зеленіють, на все теє, що по хомузочку збирано її ручками, подивилася горда козачка, припала до землі ридаючи… Люди вже попід руки взяли…

– Ой, пустіть мене, пустіть, добрі люди, – скрикнула. – Де моя дитина?

Схопила на руки калічку й пішла……..

От говорять, що чума біда – [нерозб.] – не кожному то так. Різака так теє уразило, що наче пилом припав… Покинув і господарювати, не дбав ні о чім, ходить та ходить було по чужих селах, по ярмарках гуляє, далі в бурлаки пішов та й досі бурлакує… Всю худобу віддав старій Кудзисі, бо роду в нього близького не було.

І старій те не забувається; хоч і є достатки, та все не те, що було… Тільки й держить мене на світі моя калічечка, каже… Не забувайте нас, люди добрі, не забувайте, приходьте.

Примітки

«Три уривки українською мовою невідомого художнього твору з кріпацького життя. Без початку. Трудно дібрати, чи належать вони до одного твору. Написані одним почерком чорнилом на 4-х аркушах звичайної вісімки. Датовані 10.02.1858 р.» (О. К. Дорошкевич).

Друкується за автографом, який зберігається в родинному архіві проф. О. К. Дорошкевича.

Публікується вперше.

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 48 – 51.