Утеча графівни Труди

Володимир Винниченко

Принцеса Еліза стоїть біля вікна й понурими очима дивиться в сад на краєчок даху порожньої тепер лабораторії. В небі висить густо-червона хмара й дах одлискує до неї фіалково-тьмяним скорботним усміхом. Каштани хмарно закутались у свої зелені кудлаті кожухи. Тихо, порожньо, тоскно в саду. В’яне неприбрана пострижена трава рівненькими рядочками.

Принцеса Еліза закушує губу й відходить од вікна. А в салоні теж порожньо, тоскно, нудно до крику.

Весь світ порожній, непотрібний, остогидлий, нудний до млості. Куди втекти від нього?

Принцеса блукає з кімнати в кімнату й виходить на терасу. Вікна графівни Труди світяться.

Зайти хіба до Труди, до цього смуглявого страховища? Здивується, мабуть?

Але дивуватися доводиться принцесі: на канапі вся в білому, як у піні молока, виразно смуглява в цій піні, з темно-червоними спухлими устами лежить страховище. На ній капелюш, але білі черевички валяються долі, само ж страховище з цікавістю слідкує за грою пальців своєї ноги крізь прозорий шовк панчіх. В одній руці – цигарка, у другій – келих із жовтяво-зеленим вином.

– Ах, це – «ваша королівська величність»? А я гадала – мій знаменитий батенько. Може, ваша величність зволять випити зі мною?

Воно не дивується, це страховище, з візиту до неї її світлості принцеси, не радіє, не соромиться й навіть на волосинку не підводиться. Хіба що перестає гратися пальцями – єдина уступка, яку воно може ради такого екстреного випадку зробити.

– Вибачте, графівно, я, здається, не в час прийшла до вас?

– Хіба? Яка година? Ще ж зовсім рано. Але до мене можна повсякчас: ви ж знаєте, я тепер – кокотка.

Принцеса Еліза мовчки, вражено дивиться на кокотку.

– Правда, правда! Невже ви не знаєте? Батько вам іще не сказав цього? Дивно! Вчора ще я була професійною злодійкою – спеціальність: королівські коронки. Але, на великий жаль батька, коронка знайшлась. Правда, ваша величносте?

– Я, власне, тільки вчора довідалась про це тяжке підозріння, яке…

– Ах, так? Ви не знали, що мій фах коронка? Так, так, принцесо, до вчорашнього дня я працювала в цій галузі. Але з сьогоднішнього дня змінила: тепер я кокотка. Мій фах тепер: їздити по шинках і плямувати честь нашої фамілії. Боюсь, що це з матеріального боку буде менш вигідно, ніж красти брильянтові коронки. Ви як думаєте, ваша світлосте? Та що ви так песимістично дивитесь на мене? Ви думаєте, я програла цією зміною? Правда?

– Що з вами, графівно?

Графівна ставить келих на стіл і з лінивим здивуванням оглядає себе з усіх боків.

– Зі мною? Здається, нічого особливого. Все, як слід бути в кокотки.

І раптом із цікавістю поширює на принцесу занадто блискучі бронзово-карі очі.

– А скажіть, будь ласка, ваша світлосте, вам не трудно дихати в цій кімнаті?

Принцеса Еліза непорозуміло обводить очима навкруги.

– Ні, не трудно.

– Дивно! Звичайно, морально чистим жінкам буває трудно дихати одним повітрям із кокотками. Так принаймні стоїть по всіх хороших книжках. Я б вам запропонувала присісти, коли б була певна, що ви дійсно не задихнетесь. А то тоді доведеться мені перейти ще на один фах: професійної вбійниці.

Рівно-біла рука в чорному рукаві спокійно підсуває стільця – і принцеса Еліза сідає біля столу.

– О ваша світлосте, ваша мужність мене захоплює! Я певна, що ви могли б навіть випити зі мною, коли б це було потрібно для врятування життя людини. Еге ж? На жаль, для такої самопожертви нема поблизу погибаючої людини.

Принцеса Еліза мовчки бере Трудин келих і п’є з нього зеленкувато-золотисте течиво. Страховище здивовано кліпає очима, потім прожогом білим вихором зривається з канапи, безшумно біжить не зовсім певними півбосими ногами в куток до маленької шафки й зараз же вертається з такою самою чаркою, як і в принцеси. Розмашисто, одчайдушно, як то личить кокоткам, вона наливає знову вина в келих Елізі й собі.

За мужність, за сміливість, за геройство принцеси! К чорту коронки, брильянти, к чорту кокоток, вона хоче просто отак випити з принцесою за… за… ну, за те, що вона сюди прийшла! Ну?

Принцеса Еліза знову мовчки з легким сміхом п’є. Труда ставить келих на стіл і, широко розставивши босі ноги, щоб міцніше триматись, вражено, пильно й серйозно вдивляється в матово-біле, з золотистим пушком на лицях обличчя.

– Та невже ж ви п’єте просто так, без ніякої мужності?!

– А чого ж би я не могла так пити?

Труда помалу водить головою з боку на бік.

– Дивно. Ви сьогодні зовсім інша. Просто й не ваша величність. І посміхаєтесь ви просто, як людина. Хм, хм! Ви знаєте, я думала, що у вас фарбоване волосся. Воно занадто червоне. О, ви не думайте, що я п’яна. Порядна кокотка ніколи п’яна не буває. А кокоткою бути, я вам скажу, Елізо, з деякого погляду добре. Серйозно! Кокотка менше потребує лицемірити. От я, наприклад, хочу пити вино – п’ю; хочу цілувати мужчин – цілую; хочу говорити страхітні речі – говорю. Схочу красти, брехати, вбивати – і буду. Я ж – кокотка, мені ніхто дивуватись не повинен. А вам, наприклад, не можна. Правда?

Принцеса Еліза замість відповіді підставляє свій келих.

– Наливайте.

На матово-білих щоках її з’являється по невеличкій червоній плямочці. Сухо-кістяний овал м’якшає, оживає, рожевиться.

Страховище здивоване, серйозно й глибоко здивоване. Воно скромно сідає на краєчок канапи й соромливо причепурює капелюшок, що з’їхав набік.

– Ну, а тепер, Трудо, розкажіть мені, що вам є. Не як «вашій величності», а як Елізі. Добре?

Труда облизує язиком спухлі, набухлі кров’ю губи. Елізі вона може розказати. З охотою. Але що, власне, розказувати? Сьогодні батько в поганому гуморі. Через те йому схотілося виявити батьківську владу. От він узяв і заборонив своїй дочці виходити без його дозволу з дому. Просто заборонив – і більше нічого. Одвертий, брутальний, звичайний собі деспотизм усіх батьків, чоловіків і взагалі мужчин усіх часів. Людські закони й звичаї претендують на вищість над звірячими. Самозасліплення: у звірят ні жінки, ні діти не живуть у такому безглуздому рабстві, як у людей. Доки ж це буде, хотілось би знати? Доки мужчина пануватиме над жінкою?

– Вічно, Трудо.

– Вічно?

– Вічно.

– А через що?

– Бо вони дужчі.

Принцеса Еліза мимоволі посміхається, а Труда пильно думає. Хм! Дужчі. А чим же вони дужчі? Грошима. Мужчини мають у своїх руках усі гроші, от у чому вся штука. І через те вони мають право й силу купувати й продавати жінок. Законно чи незаконно, а продають і купують.

А жінки дурні. Безумовно дурні. Вони повинні змовитись і вимагати половину всіх грошей собі. І тоді будуть такі самі дужі й незалежні, як мужчини. А як мужчини не згодяться, вчинити жіночий страйк. Серйозно! Генеральний жіночий страйк. І нехай тоді мужчини спробують прожити без жінок. Ану!

Князівна Еліза раптом червоніє так, що навіть страховище помічає. Вона здивовано дивиться на червоність, що горить аж до самих вух Елізи, і нічого не розуміє. Невже від соромливості? Господи, така важна, така глрда, така вчена принцеса – соромиться, як дівчинка!

– Вибачте, принцесо, я, здається, сказала щось непристойне?

Страховище старається бути ввічливою, поважною, але принцеса посміхається й сама (сама!) бере пляшку й наливає собі й Труді повні келихи.

– За генеральний жіночий страйк, Трудо!

– Правда?!

Труда схоплюється на ноги і, хитнувшись, у бурному захваті обнімає Елізу, що гак само загадково посміхається, відводячи руку з келихом набік, щоб Труда не розхлюпала. Потім страховище хапає свій келих і одним духом випиває до дна.

Ах, яка вона рада, що вона помилилася у принцесі! Вона ж була певна, що Еліза – висхла, набундючена величність, для якої, крім коронки, нічого на світі немає.

– За вас, Елізо! За вас тепер! Добре?

Зелені очі починають виразніше блищати. По тілу ходить легке веселе тепло, заповнюючи холодну, тоскну порожнечу. Світ стає повніший, ближчий; солодка туга дзвенить, як зачеплена струна; мила Труда така втішна, бідна, славна.

От Труда сідає з нею поруч у фотель, підібгавши одну ногу в панчосі під себе, вона обома руками обнімає руку Елізи і, комічно заплітаючись язиком, смішно сердячись на себе за це, жагуче обурено скаржиться на батька, брата, на чоловіка Фріди, на свого нареченого – «феноменальну зануду». Це – вороги, деспоти, кати. Мужчини – віковічні вороги жінок. Їм треба оповістити безпощадну війну – це єдиний рятунок.

А потім тут же згадує про якогось «чорно-срібного лицаря» й говорить такі речі, від яких починають горіти вуха принцеси. Тут же згадує Макса, брата бідного доктора Рудольфа. Еліза ніколи не бачила Макса? І слава богові, а то б вона оце не сиділа так спокійно. Ах, що там говорити: всі ці коронки, гроші, графство, влада, слава, все це – дурниці. Нема нічого кращого, вищого й святішого в житті, як кохання. Правда?

– Не знаю, Трудо. Може.

– Як не знаєте?! Невже ви нікого досі не любили?!

Еліза з посмішкою крутить головою. Труда відкидається назад, щоб краще бачити це чудо.

– І ніколи-ніколи ні один мужчина не торкався до вас?! І ви не знаєте, що таке поцілунок?!

Принцеса Еліза з усміхом так само крутить головою.

– Ах, бідненька ж ви моя!

Принцеса Еліза раптом сміється, хапає недопитий келих і високо підіймає.

– За кохання, Трудо!

Труда, хапаючись, наливає й вихиляє вино в рот.

– Елізо! Ви – справжня королева! Знаєте ви це? Але стоп! Елізо! Слухайте: вчиніть іще одне злочинство. Хочете? Закиньте к бісу на сьогодні ваші королівські чесноти й поможіть мені: поможіть утекти на побачення до мого чорно-срібного лицаря. Ану! Скажіть, щоб вам подали авто, і підвезіть мене. Добре? Ви ж не повинні знати, що мене арештовано.

Еліза щось думає. Раптом рішуче киває головою й згоджується. Труда в захваті кидається одягати свої білі черевички, ловлячи їх смаглявими руками, а Еліза йде до себе.

Зловивши черевички, Труда біжить до столика, хапає папір і розгонисто пише:

«Мамо! Батько назвав мене кокоткою. Але я нею ще не була. Тепер зроблюсь. Батько хотів продати мене на все життя, як Фріду, і називав це шлюбом. Так краще я сама себе продам на вигідніших умовах, хоч це й не буде зватися шлюбом. Я не хочу так дорого платити за таку нісенітницю, як назва. Прощай, мамо, я більше не вернусь у тюрму, яку батько зве «родиною».

Колись твоя дочка Труда, а тепер кокотка».

Сперши папірець на порожню пляшку з-під вина, Труда починає телефонувати.

– Гальо! Чекаєте? Слухайте, Душнере: мені категорично заборонено виїжджати з дому. Через те чекайте на мене через двадцять хвилин на нашому звичайному місці. Бувайте, спішу.