Макс демонструє Машину Сузанні

Володимир Винниченко

Сузанна чекає Макса в зеленому гроті. Це велика печера, обросла зеленим густим мохом. Старі сірі скелі випинаються по стінах незграбними рогами; в кутку загус жовтий сталактит, подібний до величезної обплилої воскової свічки; десь дзюркотить струмочок; звідкись просівається жовто-зелене світло. Тихо, журно. Пахне трошки лісовою цвіллю, трошки глицею. Збоку – плескуватий величезний камінь, оброслий мохом.

Коли Макс, мружачи очі, входить до грота, незграбно несучи поперед себе коробку й стукаючись об неї колінами, з каменя помалу підводиться русалка. Вона не встає, а тільки спирається на лікоть і жде. Як у всякої порядної русалки, на ній, крім легесенького газового зеленого жабуриння, розпущених кіс і легесеньких зелених черевичків, нічого немає. Максові гостро виразно впадають в очі дві підково-схожі густі зелені тіні під тугими оголеними грудьми, ріденько прикритими газом.

Русалка витягує до ньогю праву руку.

– Ну, нарешті!

Але тут же здивовано непорозуміло помічає коробку.

– А це що таке?! Для чого сюди цю коробку? Ти кудись виїжджаєш?

Макс ставить коробку біля своїх ніг, поштиво бере руку Сузанни і, стараючись не дивитись на її голі, злегка задраповані жабуринням клуби, цілує.

– Ради бога, Максе, що це за опудало ти приніс сюди? Саме сюди! Побійся ж бога, подивись, яка вона тут страшна. Ради всього гарного, викинь її зараз.

– Вибач, Сузанно, але ніяк не можу викинути.

– Ну, знаєш, я справді повірила, що ти тепер інший став. Ти ж обіцяв прийти з великою якоюсь радістю до мене. А приходиш із якоюсь брудною смішною коробкою, що примушує навіть ці скелі корчитись од образи. Фе!

Русалка лягає на камінь і сердито закидає руки за голову.

І Макс знову гостро-виразно помічає темно-зелену, пухнату тінь під пахвами.

– Я й прийшов із «великою радістю». А ти обіцяла прийняти мене теж інакше, а замість того лаєш мене.

Сузанна швидко підводиться й знову спирається на лікоть.

– Ти вважаєш, що я погано тебе приймаю?! Так?!

Макс старається не бачити ні круглого глянсуватого коліна, випнутого з-під жабуриння, ні двох перевернутих округлих чаш, що випинають зеленими проміннями газ, ні шовковистої розпущеної бронзи, що спадає з пліч на голу круглу обточену руку. Він дивиться тільки в її вогкі, з зеленими відблисками, глибокі очі; в них поза скриком обурення стоїть іззаду лукавий Сузаннин вабливий смішок.

– Ні, ти приймаєш добре. Але сердишся на мене даремно. І побачиш, що я свого слова дотримав; я прийшов із великою радістю. Можна мені сісти коло тебе?

Смішок продирається наперед і опановує очима, устами й ямочками коло уст. Справді, вона сьогодні інша, вона не дама, а дівчина, зовсім молода, на диво тонка дівчина, а розпущені коси роблять її просто невинною. Вона трошечки відсуває ноги, злегка випинає до нього підборіддя й лукавим ніжним шепотом кидає в нього:

– Милий!

– От це інша мова! Бо я таки милий.

– Ох! Невже?

І дівоча пухнато-бронзова позеленена голова насмішкувато схиляється на плече, а вогкі чисті очі мружаться ласкою, хвилюванням, смішком.

– Правда! Побачиш сама! Насамперед бачиш, яким чемним хлопчиком я одягнений сьогодні?

– Диво дивнеє! І головою ще ні разу не шарпнув, як загнузданий кінь.

І знову лукаво, насмішкувато витягши до нього підборіддя, тихенько, таємно шепоче:

– Ну, а радість же де?

А очі вже знають, ждуть, хвилюються, радісно соромляться. Макс посміхається й показує рукою на коробку.

– Ось.

– Ти хочеш, щоб я знов почала «лаятись»? Будь ласка, постав її хоч туди за камінь. Що воно таке? Для чого ти тягаєш її з собою?

– Бо це радість. Як же її не «тягати» з собою?

Сузанна раптом догадується.

– В ній щось є? Для мене?!

– Для тебе, для всіх.

– І для всі-іх? Це вже забагато. Що ж воно таке? О, господи, невже рукопис твоєї книжки? Ради бога, Максе!

Макс не ображається, не стріпує головою, тільки все так само посміхається.

– Ні, не рукопис. А хочеш знати, що це?

– Як же не хотіти, коли ця мацапура всю нашу увагу відбирає. Мушу нарешті знати!

– Це – індульгенція, Сузанно. Індульгенція всьому людству, всім людям разом і кожному зокрема, між ними і тобі, і мені.

– Хм! Загадково. Але що тобі індульгенція потрібна, то в цьому ніякого сумніву немає.

– Так, тут є й мені, всім моїм пакостям, нещиростям, слабості, брудові, нікчемності. Є, Сузанно. Але не тільки мені, а, повторюю, всім людям, всім їхнім пакостям, злочинствам, жорстокостям. Цілковите всепрощення! Забуття всіх гріхів. А також і святощів. Тут, Сузанно, в цій коробці лежить смерть усіх богів і дияволів.

– Боже, яка ж це, певне, нудна річ!

– У цій коробці, Сузанно, лежить бомба.

– Індульгенції й бомба. Цікавий багаж.

– Страшної, нечуваної сили бомба, Сузанно. Такої сили, що висадить у повітря всю історію людства. Переверне всі ваші «непохитні» закони краси, моралі, економіки, науки, політики. Поперемішає всі народи на землі дужче за вавілонську башту. Поруйнує…

– Господи! Я боюсь, Максе! І мій грот висадить?

– І твій грот, і тебе, і мене, і твоїх льокаїв, покоївок, портьє, робітників на твоїх фабриках – усіх повисаджує, порозносить на шматки й одродить новими.

Сузанна раптом зручним швидким рухом заносить ноги на край каменя й стрибає на підлогу. Груди напругло, туго здригаються, і бронзова хвиля волосся, пахнувши на Макса духом сіна, закидається за спину.

– Вже знаю! Стиль відозв Інараку! Господи, та як же я відразу не догадалась? Машина ледарів, калік і бездар? Так?

Макс помалу підводиться. У вогких очах уже нема хвилювання, смішка, нетерплячого чекання. Вони сміються одверто, піднято, войовничо. Вони нарешті зустрілися з ворогом, якого довго чекали.

– А, це цікаво! Покажи, покажи!

– Хм! Коли ти так зарані ставишся, то чи є рація навіть показувати.

– О ні, покажи! Як же я ставлюсь? Вона ж зціляє калік, сліпих, глухих, кривих. Ні хіба?

Макс якийсь мент вагається, потім помалу розв’язує коробку й відкриває її. Сузанна з цікавістю зазирає всередину; там видно тільки якусь чорну півкруглу пукатість. Макс обережно просуває руки вниз, підхоплює з боків апарат, легенько виймає його і ставить на канапу-камінь. Мідна корба, комин, скла, шапочки цвяшків кричуще випинаються на тлі моху сірувато-зеленявих скель. Сузанна гидливо, насмішкувато й обережно, щоб не доторкнутись навіть кінчиком шовкового жабуриння, підходить ближче.

– Так оце та страшна бомба, індульгенція, краса, радість, чудо з чудес? Так? Імпозантний вигляд. Дійсно, страшно робиться. Краса надзвичайна. Це що ж таке в неї за халабудка згори?

Макс збоку з цікавістю оглядає злегка перехилене напівголе струнке туге тіло (але воно вже чогось не хвилює і очі не бояться ходити по опуклостях грудей, по густих зелених тінях тіла).

– Ти не вважаєш за потрібне навіть відповісти бідній неофітці?

– Ні, чого ж. Можу відповісти. Можу навіть показати, як робиться сонячний хліб. Можливо, що ти інакше будеш говорити, коли попробуєш його і…

– О, ради бога! Цю зелену, мокру, огидну жуйку? О ні. Я, слава богові, ще не каліка, не бездара, не ледарка й не божевільна. Я ще можу жувати своїми зубами людську їжу й на худобу сходити ще не маю ніякого бажання.

– Невже навіть цікавості немає?

– Мене огидні речі мало коли цікавили.

– Так. Хм. Я все ж таки такого прийому не сподівався. Я думав, що ти здатна побачити іншу красу. Ну, що ж: різне розуміння краси буває.

Макс помалу бере апарат і вкладає його в коробку. Сузанна з холодною насмішкою слідкує, як один край машини ніяк не хоче входити й як ніжно, обережно, побожно натискають на нього Максові пальці. Зачинивши коробку, Макс зав’язує її, бере в одну руку, а другу простягає русалці.

– Прощай, Сузанно.

Русалка руки не бере, мовчки, граючи очима, схиливши голову на плече, дивиться на Макса й посміхається.

– Невже більше нічого тобі не треба було, як показати бомбу? Ти зовсім хочеш бути подібний до побігущого з магазину; приніс, показав, не вподобалось – і він іде собі геть.

– Так, Сузанно, я – побігущий із магазину.

– Сумно. А я думала, що ти… мій милий. І я так ждала милого, так, дурненька, хвилювалась: от нарешті кінець усій нашій боротьбі, всім дурним нашим сваркам, непорозумінням. (Чекай). От прийде він, мій віястий, мій палахкий, мій гарний милий, прийде з великою радістю, з випущеною на волю любов’ю, скрикне щастям, схопить вихором – і… Але прийшов побігущий із коробкою. Де ж та радість і краса, що ти обіцяв? Га?

Макс спускає вії на коробку.

– Тут, Сузанно. Але, на жаль, ти ще не здатна бачити справжньої краси.

Сузанна вмить люто, обурено стріпує головою так, що по плечах пробігають дрібні шовкові хвилі.

– Ні, це вже… занадто сміливо! Та найди ти мені хоч одну людину з розвиненим естетичним і філософічним смаком, щоб вона в цій жалюгідній машині знайшла якусь красу. Та от: у мене в «храмі краси» в цей мент сидить душ двадцять моїх приятелів. Це – люди естетичного виховання, артисти, жерці краси. Ходім до них, ходім, покажемо їм цю… рахубу й спитаємо, що хто бачить у ній гарного. Не тільки з погляду її зверхності, я розумію твої посмішки, розумію, в чому ти хочеш бачити красу цього винаходу. Там є політики. Нехай вони знайдуть у ній красу, значність, вартість із погляду політики. Є люди науки, актори, поети, драматурги, маляри, скульптори. Нехай кожний із свого погляду скаже. Хочеш? І я тобі кажу: коли серед них знайдеться хоч один, що знайде красу й буде, як ти, боронити її, я… даю тобі обітницю: на знак мого смутку з приводу такого явища цілий тиждень не їсти м’яса. Хочеш? Чи боїшся?

Макс із цікавістю розглядає стелю, підлогу, стіни: фальшиве, все фальшиве, декоративне, мертве, трупне.

– Я не боюся думки твоїх приятелів, але язика їхнього боюсь. Та й не тільки язика. Ти гарантуєш, що хтось із них не видасть мене поліції?

Сузанна гнівно нахмурює свої чудесні очі.

– Максе! Ти можеш що хочеш думати про моїх приятелів, але неестетичних учинків ти їм закинути не можеш!

– О Сузанно! Ще й скільки можу. Саме твоїм естетам. Але я все одно до них не піду. Мені дійсно цікаво б послухати думку «цвіту творчості», але рискувати собою в такий момент ради цього я не маю бажання. Прощай, Сузанно.

– Чекай. Ти все ж таки хочеш послухати? Добре. Ти можеш не йти до них. Ти сидітимеш, дивитимешся на них, слухатимеш – і ніхто тебе не бачитиме. Хочеш? А я сама представлю їм Машину. Хочеш?

– Навіщо це, Сузанно? Невже ти можеш гадати, що…

– Ну, просто так! Ну, мені хочеться, щоб ти ще не йшов. Я тобі не цікава. Так, може, цікаво подивитись і послухати цікавих людей. Ти ж не можеш сказати, що вони нецікаві? Ні?

Макс легенько знизує плечима. Що вона має думку все ж таки переконати його через своїх приятелів, чи що?

– Добре, коли тобі так хочеться… Але машину я прошу мені повернути.

– О, розуміється! Будь спокійний, ніхто не зробить на неї замаху. Тільки хвилиночку почекай, я передягнусь.

Вона раптом перехиляється до нього, витягує уста й шепоче:

– Це ж тільки для тебе робилася ця сукня, милий! Милий, жорстокий, дурненький.