Макс Штор рятує Машину

Володимир Винниченко

– Мамо, я тобі кажу, ти не повинна ні на хвилину думати, що він хорий! Ні на хвилину! Чуєш? Він здоровіший, він дужчий, він кращий за нас усіх. І він буде на волі, я тобі кажу. Буде!

В лабораторії зовсім темно, тільки крізь велике вікно просівається слабесенький одсвіт од сяйва міста та світла зір. І в теплій тьмі, де ще живе ніжно-солодкий дух сонячного хліба, шепіт чується таким жагучим, переконаним.

– Але як же, як же можна здорову людину посадити в божевільню?! Як це можна?! Значить, є в ньому щось…

– Мамо! Ти знов? Та, кажу тобі, ці люди мільйони готові кинути в найтяжчі страждання й смерть ради своїх інтересів, а ти дивуєшся, як можна зробити це з одною людиною. Мамо, я не маю часу. Я мушу зараз же завезти й сховати цю валізку. Я сьогодні вночі прочитаю Рудів рукопис, а завтра зранку почну робити заходи, і Руді буде на волі. За це я тобі ручуся своєю головою, мамуню. Ах, мамо, ах, мамо! Ні, та ти не можеш уявити собі, що це може бути, коли Рудева Машина є дійсно така, як ти кажеш! Але ж, ти кажеш, ти сама їла той хліб? Правда, мамо? Дійсно ти їла?!

– Їла, Масі. Присягаюся богом, їла й ніколи в світі нічого кращого не їла. Це істинна правда, Масі!

– В такому разі, мамо, ти не дивуйся, що вони замкнули його в божевільню. В тюрму посадити вони не можуть. За що? Просто вбити – небезпечно. А найкраще зробити його божевільним. І тоді і його Машина – вигадка, маячіння божевільного. А вона, ця Машина, розуміється, повинна бути для них страшна! Таж подумай, подумай, мамуню, що це може бути? Це… Ні, я мушу швидше їхати. Нас можуть тут застати. Ти проведи мене до хвіртки. Ах, мамо!

І Макс раптом бурно, мовчки обнімає матір і одверто, жадно, тепер уже дозволяючи собі це, цілує мокрі від сліз очі, теплі й теж мокрі лиця, такі рідні, з таким дорогим дитячим, колишнім-колишнім духом «мами». Материні руки, цупко-ніжні, легкі, теплі, ходять по його плечах, шиї, голові, любовно, теж жадно обмацують, спішать торкнутися до всіх куточків його тіла, так довго відриваного й не одірваного.

– Масі! Дитинко! Хлопчику мій бідний!

Макс одривається, хапає важку валізку й обережно несе її до дверей. На губах – солоний, ніжний смак, на очах, на обличчі – мокрі, гарячі сліди поцілунків.

Сад тихенько, заспокійливо шелестить назустріч двом темним постатям. У ньому ніхто не може їм зустрітись. Принцеса з графівною поїхали кудись до міста, графи сидять у своїх кімнатах, а дідусь Йоганн давно спить у своїй хатинці.

Перед хвірткою Макс тільки простягає руку матері.

– Я сповіщатиму тебе, мамо, ти не турбуйся. Тільки будь в умовлені години поблизу телефону. Ну, прощай, тепер я сам.

На вулиці теж нічого підозрілого. Його авто стоїть на свойому місці. О, чекайте, ваші світлості – справа ще не скінчена. Фріц відчиняє дверці авто й помагає Максові втягти валізку. Ух, та важка ж яка! Що в ній? Золото?

– Краще, ніж золото! Цінніше за все золото на світі, Фріце! Чуєте, хлопчику? Майте це на увазі!

Фріц пощипує себе за волосинки над губою. «Хлопчиком» називати його все ж таки трошки занадто. Людина, в якої виразно ростуть вуса, якій довіряють бомби й серйозні справи, не є хлопчик. Правда, коронка знайшлась, старий Штор одіслав його, але ж він був при цій справі. Та з товаришем Максом, видно, сталося там щось надзвичайне: він не може спокійно всидіти, то підігне ноги, то знеможено витягне їх, нетерпеливиться, обома руками сильно тре щоки, виглядає у віконця авто, торкається рукою до таємної валізки, що стоїть у ногах, неначе боячись, що вона зникла. І все чогось мацає себе за груди з лівого боку.

– Тільки ж глядіть, Фріце, берегти, як око, як своє життя, цю валізку. Чуєте? Я вам довіряю її. Вона повинна бути близько від мене, але не в мене. Найближче живете ви. І вам я найбільше вірю. Розумієте? Отже, живим із рук ви не повинні її випустити. Чуєте?

– Чую, товаришу.

Тепер Фріц перестає пощипувати волосинки вусиків – оце інша мова. А Макс намацує рукопис на грудях і нетерпляче дивиться у віконце автомобіля.

Пані Гольман іще ніколи не бачила свого пожильця в такому радісно-піднятому стані, таким дивно гарним, таким ясно сяючим. Слава богові, очевидно, та шикарна дама змилувалась над хлопцем. Та як і не змилуватись над таким красунем, над таким веселим, буйним, вогневим? Дурна, божевільна була б, коли б одштовхнула. А ласкавий, а привітний, а любовний який! Як її, стару торбу, обнімає, термосить, трохи не цілує.

Пані Гольман аж зашарюється своїми жовто-вощаними щоками. Широко розставлені малесенькі, закруглені від штовханів життя оченята зворушено й тепло-тепло голублять буйну постать красуня-«хлопчика».

І довго вона ще не спить і чує, як за тоненькою стінкою раптом гуркотить стілець, як радісно, швидко у вогневому захваті бігають молоді ощасливлені ноги по підлозі. І згадується «старій торбі» її бідний покійник, згадується не тим кашляючим півмертвяком, з яким вона добрела до останніх днів його життя, а молодим, лукавим, з начесаним на ліве око загонистим чубом і м’якенькими вусиками, від яких на губах лишалося стидне й млосно-солодке почування.