Змова на доктора Рудольфа
Володимир Винниченко
Макс і Фріц прощаються на вулиці – Максові в один бік, Фріцові – у другий. Макс усідає в ліфт повітряного трамвая, а Фріц спускається в підземну залізничку. Але дивна річ: Фріц помиляється й підземною залізничкою їде в той самий бік, що й Макс. Ще більше: він іде на ту саму вулицю, де живе Макс, навіть до того самого будинку. Іде швидко, похапцем і весь час пильно озираючись по вулиці.
Річ у тому, що йому конче треба зайти додому по одну книжку. Дома тільки батько, мати та діти. Діти сплять, але Фріц, не можучи ніде знайти так дуже потрібної книжки, забігає також до спальні. Він шукає її навіть у ліжку дітей. Лорхен і Грета прокидаються. Боже, Фріц дома! Фріц прийшов! А Фріц, забувши про книжку, раптом починає гаряче цілувати блакитнооке, розпарене сном личко Лорхен. Потім, хапаючись, дає сестрам таку «страшенну купу» грошей, що оченята Лорхен стають круглі, як у її ляльки, яка спить поруч із нею на подушці. Потім Фріц знову біжить до батьків і теж ні з того ні з сього, весь почервонівши, обнімає, цілує їх і прощається – здається, завтра він із своїми панами екстренно виїде за кордон. І то, мабуть, надовго. Дуже-дуже надовго! Більше він нічого не може сказати, бо не має ні хвилинки часу, а братам нехай мама передасть його привіт, сердечний, щирий привіт.
Та так і не знайшовши книжки, зовсім-таки забувши за неї, вибігає так само поспішно, як і вбіг.
А коли, переодягшись, він біжить нагору на своє місце, до дверей покоїв принцеси, ті двері щільно зачинені. Фріц знає, що там відбувається якесь важне засідання принцеси з графами Елленбергами й сином їхнім Адольфом. У коридорі порожньо. Матове блакитне світло, як місячної ночі, сумно й затишно голубить старі портрети на строгих стінах, старомодні постаті із смішними твердими комірчиками на шиях, із закритими твердим полотном грудьми.
Голоси в червоному салоні бубонить глухо. Часом зненацька вибухає лункий, неначе з діжки, голос старого графа. І зараз же стихає, як придушений подушкою.
Фріц, заціпивши щелепи, довго тихенько відчиняє двері. Нарешті вони розтіпаються на вузеньку щілину. З голосів спадає шкуринка, і вони стають виразніші.
Старий граф знову сердито бубонить. Йому влазливо, тихо й владно відповідає голос графа Адольфа:
– В такому разі я вмиваю руки! Я вмиваю руки! Робіть, що хочете. Що хочете.
Чути важкі поспішні кроки. Фріц одстрибує па бік і струнко витягується. Двері широко розчиняються, і з них виходить навантажена масивною зігнутою спиною постать старого графа Елленберга. За ним дрібненько шелестить шовком сукні стара графиня, стурбовано ловлячи спину графа великими, як дві круглі сливи, очима.
Фріц ізнову підсувається під двері, знову, як лікар до грудей хорого, притуляє золотисто-кучеряву голову до щілини.
– Але невже, невже нема іншого способу, графе?! Не такого страшного?
– Ваша світлосте! Дійсно, цей спосіб жорстокий, але він природний і не викличе ніяких ускладнень. Я розумію ваше хвилювання, ваше почуття. Але дозволю собі, ваша світлосте, зауважити, що часом хороше, прекрасне, гуманне почуття може бути просто злочинством…
Фріц широко розплющує очі: він щойно чув уже десь щось подібне!
– … Я прошу, ваша світлосте, пам’ятати, що в жертву цій машині була вже принесена одна корона. Вона може загубити й другу. Хто йде до великої мети, ваша величносте, той не повинен спотикатись об маленькі почуття. Ваша величносте! Великим людям життя цілих народів служить тільки матеріалом їхньої великої творчості. Страждання, сльози й кров мільйонових мас є тільки цемент у будівлях геніїв і владарів світу. Що ж значить у цьому масштабі страждання й життя якогось маленького людського індивіда? А надто тоді, коли цей маленький індивід загрожує всій велетенській будівлі? Ваша величносте, простіть мені мою сміливість, але мене навіть дивує така ваша… занадта чулість у цій справі. Я розумію мого шановного батька і його відношення до цієї людини, але ваше, ваша світлосте, мене навіть непокоїть, як ознака того, що ви не зовсім пройнялися провіденціальним значенням вашої ролі. Дуже прошу вибачити мені мій сумнів щодо вас, ваша величносте.
Мовчання. Крапля поту котиться з виска на шию Фріцові, але він не ворушиться.
– Добре, графе, я згодна! Отже, до завтра, графе, до ранку!
Фріц швидко відсувається від дверей, тихенько причинивши їх. Через хвилину вони повільно розчиняються, і з них злодійкувато, задом вислизує граф Адольф. Він безшумними поспішними кроками проносить своє тіло повз Фріца, кругло й заклопотано миючи руки в повітрі.
Чорний вихор із червоним полум’ям угорі миготить у щілині дверей, то в один, то в другий – велика людина спотикається об якесь почуття, у великої людини занадта чулість, велика людина чогось вагається, бореться сама з собою, мучиться. А вона ж іще не знає, що чекає її завтра!
Фріц одходить од дверей салону, як од катафалка.