Машина на суді гостей Сузанни

Володимир Винниченко

Коли за русалкою, хилитнувшись, закривається завіса з ліан, Макс сідає на камінь і спирає голову на руки. Власне, що дивного в такому відношенні Сузанни? Хіба він не повинен був знати це зарані? Чого ж їй радіти, плакати від радості, як плакала пані Надель?

Шелестять, гойдаються ліани. З-за них з’являється повна рука, потім окате, свіже, з малиновими чіткими устами, лице й уся постать. І знову Максові здається, що в одежі вона поважніша, жіночніша. Волосся тугим джгутом обмотане круг голови, як вінком. Біла сукня коштовно-простенька.

– Ну, ходім!

У коридорі, злегка повернувши голову назад себе, холодно-ввічливо, як говорять тільки з прислугою, кидає:

– Прошу занести до дверей храму й почекати там на мене.

Льокай бере коробку й несе її в одні двері, а Сузанна з Максом позаду йде в другі. За тими дверима, виявляється, кабінет Сузанни. В кутку його невеличкі сходи вгору. Сузанна сильно й пружинисто бере круті східці, показуючи Максові голі міцні литки. Під самою стелею кабінету на галерейці в кутку невеличкі дверці. Сузанна робить Максові знак мовчати, легенько відчиняє їх і проходить уперед. Макс обережно йде за нею й увіходить у невеличку ложу, як у театрі. В ній приємна півтьма, маленька канапа, два фотелі. Крізь задраповане зеленим плющем вікно знизу храму доходить цілком виразний гомін голосів. Сузанна мовчки показує Максові на фотелі, киває головою, потім раптом обнімає обома руками його голову й сильно до болю надушує своїми губами на уста його.

І, сильно відіпхнувши, безшумно виходить, зачинивши за собою дверці на галерейку.

У Макса на губах горить гаряча вогка м’якість її вуст і на кінчику одного вуха лишилось тепло пальців.

Він зітхає, стріпує чубом і обережно сідає в один із фотелів.

І зараз же йому стає видно все товариство й той увесь куточок храму, де воно розташувалось. Білі, фіалкові, ніжно-зелені, cipo-синюваті фарби вбрання, облич, волосся зливаються в одну химерну омнеїстичну картину.

Вона повільно, ліниво рухається то в одному місці, то в другому.

Напівлежать, сидять, стоять. У храмі ніжно-жовтий матовий присмерк. Десь далеко обгорнена шовком музика.

Знайомих облич мало. Ага, он та, що танцювала біскаю, як її звуть? – забув. І той, що падав на коліна перед Мертенсом, світовий «геній» голосових м’язів. О, і «лев» тут, лідер партії Об’єднаного Банку, або по-офіційному «Республікансько-демократичного союзу». І цей уже в творці краси попав.

Ну, розуміється, глист також тут. Мертенс не дурна голова – знав, кого призначити шефом пресового бюро в справі Сонячної машини. О, цей творець творить тепер легенди!

Раптом голови всіх повертаються в один бік, під ложу Макса.

– А-а! Яка радість! Так швидко? А це що з вами?

З-під Максових ніг з’являється бронзова голова з вінком волосся навкруги, згори голова здається дуже круглою. За нею льокай несе коробку, криво держачи її за розв’язаний ремінь. (Мабуть, дурень, порвав!) Поставивши на стілець, льокай зараз же зникає. Сузанна гарним жестом підносить руку над головою.

– Панове! Хвилинку уваги., Я відірвалась од своєї важної справи, щоб показати одну дуже цікаву річ. Часу в мене дуже мало, а річ цю я мушу зараз же відіслати. А мені страшно цікаво знати думку вашу про цю річ. Ми говорили не раз про неї, але сьогодні я хочу зібрати невеличку анкету. Представник кожної галузі знаття чи мистецтва повинен коротко, стисло, точно сформулювати свою думку. Панове, я бачу по вас, що ви вже вгадали, про що йде мова. Так, мої панове, в цій коробці… Сонячна машина. Тихіше, тихіше, ради бога! Мене вб’ють, як ви її розіб’єте.

Всі плями збираються в одну, густо перемішану, різнокольо рову, рухливу, кричущу купу.

– Сонячна машина! Сонячна машина!

– Панове, обережно, поліція йде! Ха-ха-ха!

– Та покажіть же її. Ура!

– Панове, заспокойтесь. Найспритніший із мужчин повинен обережно вийняти апарат із коробки. Хто з вас панове, найспритніший?

Сміх переплітається з вигуками імен. Усі руки мужчин тягнуться до коробки, відпихаючи одна одну.

Тоді Сузанна так, як Макс, укладає руки в середину скриньки й серед гомону, галасу, вигуків помалу витягає Сонячну машину. Різнокольорова купа плям закриває від Макса і Машину, і Сузанну. У храмі качається збентежений, одбитий високою півкруглою стелею клубок голосів, з якого можна вхопити тільки деякі кінчики фраз. Рука Сузанни знову здіймається догори й нетерпляче крутить пальцями.

– Панове!.. Панове!.. Я прошу уваги! Я не маю часу. Демонструвати Машину я не дозволю. В моєму домі цього ніколи не буде. Отже, прошу всякі заходи з цього приводу залишити. Прошу, панове, сісти. Машину ми поставимо на стіл, щоб усім видно було. І негайно анкету.

Купа розріджується, розливається на всі боки від Машини. Глист і якийсь куций панок із фіалковим волоссям із сміхом ставлять Машину на стіл. Фіалковий панок комічно присідає перед нею, робить no-магометанському знаки поштивості й відходить набік.

– Панове, а подивіться, чи на ній є штемпель «Made in India»?!

– О, вони не такі наївні, не турбуйтесь!

– Я протестую: при чому тут Індія? З якої речі патент на таку геніальну дурість віддавати чужинцям? Це – непатріотично.

Сузанна відходить од поважного добродія, коректно-строгого наукового вигляду, і махає рукою.

– Панове! Тихо! Пан професор Лібгольд такий ласкавий, що згодився перший сказати свою думку про цю Машину. Розуміється, перше слово повинно належати науці.

– Або криміналістам.

– Тихо! Панове!

– Або психіатрам!

– Ну, прошу ж, тихо! Насамперед і криміналісти, і психіатри теж люди науки. А потім, ви неввічливі. Пане професоре, ми вас слухаємо з великою увагою й цікавістю. Софі, пан професор чекає, поки ви скінчите вашу балачку. Пане професоре, будь ласка.

Пан професор Лібгольд скромно стає біля Сонячної машини й злегка нахиляє голову.

Максові видно тільки його суху потилицю з глибокою ямкою.

Думка професора в цій справі така. Про винахід із наукового погляду сказати щось певне неможливо, бо його не досліджено й не перевірено. Той апарат, який лишився в лікарні після втечі Рудольфа Штора – чистісінький абсурд. Але ходять чутки, що він фальшивий. На жаль, наука не мала змоги досі дослідити справжній, коли він існує в дійсності.

Професор Лібгольд кладе руку на чорний апарат.

– Коли б високошановна пані господиня дозволила мені взяти додому хоч на один день цю Машину, я був би їй вдячний, але, на жаль, вона цього не може. В кожному разі, досі ніяка офіціальна наукова інституція не висловилася з приводу цього винаходу. Так що ми не маємо ніяких даних говорити щось певне про винахід. Але коли ця Машина й дійсно дає той ефект, про який так багато говориться серед публіки, то наука все ж таки з цілковитою певністю може сказати таке. З боку винахідника й тих, що поширюють цю Машину, є велика необережність. Ніякий науковий авторитет не може сказати, які наслідки можуть бути від уживання цієї Машини. Можливо, що вона на початку дійсно дає щось подібне до годування, але ж ми не знаємо, які явища в людському організмі виникнуть потім. Може бути таке, що настане масова дегенерація. І з цього погляду пропаганда і вживання цієї Машини без експериментальної довготривалої точної перевірки її є просто злочинство супроти громадянства.

Професор уклоняється й хоче відійти на своє місце, але Сузанна спиняє його ще на хвилинку. Вона хоче знати, чи вбачає пан професор якусь красу в цій машині з погляду науки.

Професор Лібгольд знизує плечима. В таких питаннях він абсолютний профан, але гадає, що всяка істина, коли вона справжня, має в собі велику красу.

Після науки надходить черга на політику в особі «куцого лева». «Куций лев» не може стояти на такій строго об’єктивній позиції, як високошановний пан професор. Він є син живого, реального життя, він є представник того громадянського тіла, над яким безвідповідальні люди роблять страшний, загрозливий експеримент. Він повинен із гордістю сказати, що свідома частина політичного громадянства ставиться цілком негативно до так званої «Сонячної машини». Крім крайніх лівих (інаракістів, анархістів, комуністів і частини соціалістів) та крайніх правих (монархістів), усі політичні течії Німеччини ясно розуміють усю шкоду, що може дати ця Сонячна машина Європі й цивілізації. Навіть, коли вона справді дає той знаменитий свій «сонячний хліб». Навіть тоді!

Вона внесе дезорганізацію в усю економічну структуру нації, загострить соціальні конфлікти, викличе гостру боротьбу й тисячі зайвих жертв. Перемога ж її була б перемогою всього темного, первісного, неорганізованого в людині. Рівність, яку немовби несе з собою Сонячна машина, є рівність убозтва, рівність дегенерації й загину. Ні корисності, ні краси в цій огидній коробці нема. Чорний колір її є вірним символом смерті, яку вона несе з собою.

«Куций лев» переможно струшує гривою й швидко сідає на своє місце. Різнокольорове зібрання лопоче, тріпотить оплесками, як зграя сполоханих голубів крилами.

Макс теж стріпує головою й міцно, з усієї сили впивається в поруччя фотеля, щоб не стрибнути вниз, не схопити «куцого» пса буржуазії за гриву й не натовкмачити його головою об підлогу.

Так, ці пани, розуміється, кидатися подушками від радості не будуть. Добре заплачені проститутки не подібні до своїх визискуваних сестер. От виступає співачка тепер, розпусна, професійна, продажна, але по найвищій таксі. Вона, бачите, не вбачає ніякої краси в цій машині. Ну, певна річ! Що вона їй може дати, ця Машина? Брильянтів? Льокаїв? Вілли?

Але невже серед усього цього «цвіту творчості» нема справді ні одної душі, ні одної чесної голови, яка б задумалась по совісті?

Макс бігає очима по всіх плямах. Він не слухає, що говорять вони, він вишукує в їхніх поставах, рухах, звуках голосів, в інтонаціях слів хоч якої-небудь ознаки чогось іншого. Деякі сидять тихо. Чого вони тихо сидять? Чого не регочуть, не плещуть, не паяцують? Байдужі зовсім? Чи може… Та, що танцювала біскаю, теж мовчить. О голубко, мила, ради бога, мовчи, сиди от так тихенько, непорушно, задумано. Не може ж бути, щоб ти, така чула до краси, могла не відчути, не здригнутися назустріч величезній красі визволу й свободи людства?

Макс очима стає навколішки перед білою задуманою постаттю.

А в храмі стоїть веселий гомін, крики, сміх.

– Панове, а ви знаєте, що Сонячна машина забороняє всякий алкоголь?

– І вино?

– І вино!

– В такому разі, панове, я пропоную влаштувати спеціальне свято Сонячної машини з усяким алкоголем, який іще дає нам наша стара добренька цивілізація.

– Панове, вегетаріанці влаштовують таке свято тільки з молоком!

Але деякі постаті все ж таки не сміються. Хто знає, що вони думають? Розуміється, вони не сміють стати в оборону одверто, сміливо, але в глибині душ своїх вони, мабуть, усе ж таки чують свою неправду. Напевно, чують, милі, дорогі, мовчазні постаті!

Раптом та, що танцювала біскаю, підводиться, позіхає й ліниво говорить:

– Панове, а, може, досить про цю нудну Машину?

Макс рвучко встає й виходить із ложі. Він сідає на галереї на стілець без спинки й машинально читає заголовки на спинках книг.