Принцеса відвідує Рудольфа

Володимир Винниченко

Покоївка біля воріт здивовано дивиться, як виїжджає авто з принцесою Елізою й графівною Трудою. Вона швидко веде за ними собачку й поспішає до рогу. А там газетник уважно проводжає очима екіпаж, в якому нічого особливого немає, крім двох жіночих постатей. І до того це видовище його вражає, що він забуває продавати газету й спішить назустріч покоївці з собачкою.

– Невже вона?!

– Вона.

– Напевно?!

– Абсолютно.

Газетник люто засуває в торбу число газети.

– Значить, і пронюхали! Знімайте всіх. Швидко!

Газетник і покоївка розходяться, а звичайнісіньке авто з двома звичайними жіночими постатями летить вулицями Берліна до призначеного місця. Через двадцять хвилин недалеко від призначеного місця авто зупиняється, постать у білому виходить і йде пішки, а авто з чорною постаттю несеться далі.

Воно завертає то вліво, то вправо, вилітає на нову алею й тече по новому передмісті.

В небі вже давно погасла густо-червона хмара, розтавши в густій синяві. Місто й небо засвітили свої ліхтарі.

Авто підкочує до темно-сірого великого будинку нудно-урядового типу. Принцеса Еліза помалу поважно сходить із екіпажа і, рівно, велично тримаючи голову, прямує до ганку.

Портьє спочатку пробує сперечатись – такої пізньої години ніяких одвідин у лікарні не дозволяється, але, прочитавши мовчки простягнуту йому візитову картку, низько схиляється й біжить у дежурний кабінет. Звідти через хвилину вибігає кругленький чорненький, як кузочка, добродій, підкочується до принцеси і, силкуючись зігнути своє туге кругле тіло, віддає себе до розпорядку її світлості. Чим він може служити високій гості?

Високій гості треба побачитися з одним хорим, сьогодні привезеним до лікарні, доктором Штором. Вона розуміє, що час невизначений, але вона просить зробити для неї виїмок.

Чорненька кузочка винувато чухає товстенькою лапкою за синюватим вухом. Річ у тому, що, крім усього, з цим хорим трудно бачитись: він у такому стані, що… що навряд чи може говорити.

– А що з ним, пане докторе?

З ним такий гострий припадок хороби, що були змушені одягти на нього сорочку й прив’язати до ліжка. Так, так, це сумно, але це звичайна річ у таких хорих. Правда, такого способу вживається рідко, але в даному разі конечність виникла з того, що хорий – людина надзвичайної, неймовірної фізичної сили. А крім того, він хотів утекти. Еге ж, утекти! Викрутив пригвинчений до підлоги стілець, підставив під вікно й почав руками виламувати грати. Нехай її світлість уявлять собі з цього, що то за сила в цієї людини! І вже вивернув одну гратину з стіни, а другу погнув, як воскову свічку. Але, коли сторожа схотіла його зсадити з вікна й покласти на ліжко, на нього напала така лють, що п’ятеро чоловік на превелику силу змогли з ним справитись. Він жбурляв здоровенними сторожами, як хлопчиками, одному звихнув руку, другому розбив щелепи вдаром кулака. Довелося накинути на нього сорочку й прив’язати до ліжка. Але припадок, треба думати, хутко мине, і тоді його відв’яжуть.

Висока гостя слухає мовчки, високо й холодно тримаючи голову. Так, це трохи неприємно, звичайно. Але вона, проте, просить пана доктора дати їй змогу побачитися з хорим. Можливо, що це побачення подіє на нього втихомирливо.

Чорненька кузочка не сміє відмовити й веде її світлість нагору. Перед дверима кімнати хорого гостя просить лишити її на самоті з пацієнтом, дякує панові докторові й велично, повільно входить у розчинені перед нею двері.

В кімнаті притушене світло, що сіється з стелі. Просто проти дверей – вікно з погнутими гратами, праворуч – ліжко, на якому непорушно й незграбно лежить великий білий замоток.

Принцеса Еліза рівно, помалу підходить до ліжка. З подушки на неї здивовано, неймовірно дивляться одверті невинні очі. Через усе чоло до виска йде червона кривава смуга; волосся поплутаними пасмами закинене чужою рукою назад,

– Добривечір, пане докторе!

Так, це дійсно вона, принцеса. От спокійно сідає на стілець, злегка перехиляється й пильно вдивляється в нього. З-під прозорого чорного капелюша збігають за вуха червоні крила волосся.

Доктор Рудольф хоче підвестись, але полотняні широкі сповивачі з м’якою непорушною твердістю тримають його тіло. Він тільки повертає голову набік і несподівано посміхається.

– Приїхали перевірити, чи міцно тримають? Як бачите, міцніше, здається, не можна.

Князівна Еліза якийсь мент чудно мовчить, а коли починає говорити, голос їй неприємно похрипує:

– Я приїхала востаннє спробувати помогти вам.

І прокашлюється.

– Так? Дуже дякую. Але я занадто вже почуваю вашу поміч. Більш не потребую.

Принцеса не сердиться, не мружить очей, а тільки чудно весь час водить ними по його лиці, ще раз спиняючись на кривавій смузі. І знову голос її звучить хрипко, тихо, рівно:

– Я вірю, що ви вмієте тримати своє слово…

Доктор Рудольф знову посміхається.

– … Дайте мені слово, що ви відмовляєтесь од своєї Машини, і ви зараз же будете вільні.

Доктор Рудольф раптом робить усім тілом рух, бажаючи схопитись, але тільки підкидає головою догори й знову падає нею в подушку.

– Та як у вас вистачає духу робити мені таку пропозицію?! Як ви смієте після всього?! Ідіть собі геть! Ідіть звідси!! Чуєте?

Принцеса Еліза не рушиться й так само тихо, чудно не відриває від нього очей.

– Я смію це робити, бо не хочу, щоб ви мучились.

– О, дякую за ласку, ваша світлосте, дякую дуже!

– Пане докторе, ви бачите, що ваш опір не може врятувати ні вас, ні Машину. Для чого ж завдавати собі таке тяжке страждання?

– Це я собі його завдаю?! Я?!

– Ви, пане докторе. Одне ваше слово – і ви будете вільні. Ви будете жити, працювати, ви…

– Ваша світлосте! Ви, здається, переконались, що мене тут тримають добре. Для чого ж зайві розмови? Щоб цілком заспокоїти вас, я сам вам скажу, що я звідси вже ніколи не вийду. Я або збожеволію, або мене замучать і вб’ють. За це я вам ручусь. Отже, ви можете бути цілком задоволені: за все, що я вам зробив злого й образливого, мені одплачено як слід. Ваша й вашої коронки честь очищена. Чого ж вам іще треба?!

Принцеса Еліза, випроставшись, одкинувши голову, заплющує очі й сидить так, неначе відразу заснувши. Тільки чорний шовк на грудях опуклими хвилями то підводиться, то спадає.

– Значить, ви не згоджуєтесь одмовитись? – раптом ледве чутно пошепки чується з її уст. А очі так само заплющені.

– Ні, принцесо. Від душі не відмовляються. А життя моє можете брати самі.

Принцеса Еліза трудно розплющує очі й помалу підводиться.

– В такому разі… прощайте, пане докторе.

– Прощайте, принцесо.

Чоло червоно сміється кривавою роздертою смугою, а уста в кутиках жорстко, вперто загнули донизу волосинки. Очі, одверті, голі, сталево дивляться вгору.

Князівна Еліза раптом озирається на двері, потім швидко ступає до ліжка, нахиляється просто до широко розкритих очей, бере в обидві руки скудовчену голову й припадає довгим, п’ючим поцілунком до уст. Одірвавшись, мовчки повертається й прудко виходить із кімнати.

Доктор Рудольф, спалахнувши непорозумілим зляканим щастям, підвівши голову, дивиться їй услід.