Труда виправдовує Рудольфа
Володимир Винниченко
Чорно-срібний лицар по виразу всієї постаті Страховища бачить те, що він зарані знав. Він ніжно всадовлює її, ні про що не питає, тільки тихенько, обережно погладжує безсило опущену на коліна смугляву ручку. Карі похмурені очі дивляться в одну точку перед собою й не кліпають. І авто тепер не занадто помалу їде, і берлінські трамваї зникли з лиця землі, і не стало пекучого сонця на небі. На вулицях якесь більше, ніж звичайно, оживлення, газетники не встигають продавати газети, покулці тут же читають їх, тупчачись чередою, що застрягла у воротях. Труда не помічає.
Душнер зупиняє авто, купує газету, просить дозволу проглянути. Труда дивиться в одну точку й не кліпне ні разу.
В такому разі не до газети, швидше додому.
Дома Труда лягає на канапу лицем догори й так само дивиться в стелю, як дивилась у спину шоферові. Ні звука, ні словечка.
– Трудонько! Дівчинко моя!
Чорно-срібний лицар стає на коліна перед нею, бере смугляву безживну ручку й тихо, сумно, ніжно говорить про те, що страждання є неминучий закон життя, але що в житті є також і такий закон, який нічому не дозволяє надовго затримуватись на місці й страждання перевертає на радощі, а радощі – на страждання.
І ще ніжніше, ще обережніше чорно-срібний лицар говорить про те, що за всяке страждання дитинки він готовий платити авансом усіма тими радощами, які на його конті лежать у його долі. Він не сміє запропонувати купити її полегшення одним маленьким актом, який і йому дасть щастя. Цього він не сміє їй пропонувати. Але дитинка повинна признати те, що тисячолітні забобони часом дужчі за молоду справедливість. Вони вросли в тіло людської громади, і громада боляче б’є того, хто пробує видерти їх із неї. Чи варто ж видирати те, що навіки вросло?
Труда пильно, похмуро дивиться в стелю.
Дитинка повинна зрозуміти, що все на світі умовне, відносне. І всякий забобон так само не має сили абсолютності. Часом він – зло, часом – добро. В одних умовах шлюб є каторга, в других – засіб збільшення своїх сил, у третіх – радісне затвердження себе на дорозі до вічності.
Чорно-срібний лицар несміло, чекаюче дивиться в непорушне лице. Потім зітхає й тихенько підводиться. Коли чула, то те, що не скинулась, не обурилась, уже є малесенький крок уперед. Але чи чула ж?
Душнер сідає побіч і тихенько переглядає газету. Що та юрба на вулиці з неї так жадно смоктала?
Ага. Оце, очевидно. О, це цікаво!
Оповістка:
«Банда розбишак, що зве себе Інараком, цієї ночі з міської лікарні для душевно хорих силоміць викрала хорого хіміка доктора Рудольфа Штора, що нездужає на манію винахідництва. Зроблено це з метою шантажу довірливих людей на так званій «Сонячній машині» та головно для внесення заколоту в громадянство.
Отже оповіщаємо:
Апарат, який нібито винайшов Р. Штор, розсліджувала спеціальна наукова комісія під головуванням професора Ф. Бруннера. Вона визнала, що цей апарат не має ніякої ні наукової, ні практичної вартості і є цілком безпотрібною й безглуздою коробкою, витвором хорої фантазії душевно ненормальної людини.
З огляду на серйозність міжнародного моменту, в якому перебуває Німеччина в зв’язку з агресивними намірами Союзу східних держав, в інтересах охорони порядку й оборони громадян од шантажу, забороняється: публічну й приватну пропаганду шарлатанських винаходів, між ними й так званої «Сонячної машини». Винних у нарушенні цієї постанови чекає кара на підставі законів воєнного часу.
За викриття схованки хіміка Рудольфа Штора, як обвинуваченого в крадіжці брильянтів та небезпечно хорого, оголошується нагорода в два мільйони марок. Характеристичні ознаки Р. Штора: кривий на ліву ногу, зріст високий, темно-сірі очі, тонкі вуста.
Поліцай-президія Берліна.»
О, це повинно її розворушити хоч трохи!
– Дитинко! Вибачте, що я вас турбую. Але я не можу сховати від вас. Дуже важне для вас. Знову про вашого доктора Рудольфа та його Сонячну машину. Ціла урядова оповістка. Хочете, я прочитаю?
Труда мовчки переводить очі із стелі на Душнера й чекає. Він, хапаючись, голосно читає, весь час позираючи на непорушне хмарне смугляве лице. Раптом воно темніє, очі оживають, уся постать підстрибує вгору, і люто стиснений кулачок б’є по канапі.
– Брехня! Підла поліційна лицемірна брехня! Він не хорий! А Машина зовсім не безглузда коробка. Їхні голови – безглузді коробки! Фе, гидота! І брильянтів він не крав. А просто взяв для своєї Машини!
– Хм! А чого ж він попав у божевільню?
– Вони його запакували туди!
– Ну, як же так: здорову людину, та ще за те, що вона винайшла таку велику річ, запакувати до божевільні? Це ж нелогічно, дитинко.
– Ах, логічно! А логічно, щоб перевернений, старий, гидкий дегенерат запакував навіки в тюрму молоду дівчину і… А, знаю вашу логіку! Вашу законну, моральну логіку! І герой Руді, що втік, і слава Інаракові! І от візьму й буду скрізь вести пропаганду за Сонячну машину. Ану, нехай мене карають «на підставі законів воєнного часу». Будь ласка! Як сміє поліція заборонити мені говорити, що я хочу? Як?
Чорно-срібний лицар не зовсім задоволений наслідком розбурхання. Дійсно, що за несподіване Страховище ця дівчина. Вся душа її, як хвиля – то в один бік гасне, то в другий. Ще справді в цьому стані вибіжить на вулицю та й почне вчиняти свій бунт.
– Так, розуміється, поліція не може забороняти. Це, справді, може, вже занадто. Але коли це справа Інараку, то… Ну, та бог із нею. А от дозвольте мені прочитати ще одну цікаву річ. Це дійсно вже щось зовсім таємне. Слухайте, дитинко, чи не до вас це стосується? Це оповістка. На першій сторінці. Слухайте:
«Того, хто весною помилився в саду, хто вміє дотримувати свого слова, об’єкт помилки під словом честі повної безпеки просить про побачення».
– Ну, що ви скажете, дитинко? Не вас? Ні? Ви ніде весною в саду не помилялись? Слова свого ви дійсно вмієте дотримувати, а от чи вмієте помилки весною робити? Га?
Труда серйозно думає. Весною? В саду? Якої саме весни? Може, Макс?
– Ах, дурниці! Ідіотська оповістка. Я хочу в ресторан, Душнере! В театр, у кабаре, куди хочете. І багато вина! Чуєте! Я їм покажу «таку особу»! Тепер усе одно! Тепер я зовсім вільна. І щоб мені через два дні театр був. Чуєте? Капелюш! Рукавички!