Відозва Інараку

Володимир Винниченко

Сонце врочисто, велично здіймає червово-золоті вії над садом. Шибки вікон принцеси радісним розтопленим золотом бризкають у сад. Полита стареньким Йоганном підстрижена їжачком трава іскриться всіма фарбами.

Тільки старенький Йоганн у саду не іскриться й не блискає радістю. Як його іскритися, коли чоловік у цілковитому замішанні й непорозумінні: квіти для всіх нарізані, підібрані, покладені в букети до смаку кожного – от, наприклад, чорно-сині й жовті троянди для принцеси – а чи можна їх сьогодні подавати, невідомо. Вчорашні квіти так і пов’яли, ніхто не взяв. Як осінній сивий туман у тісних межигір’ях, заліг сірий сум у графському домі. Вчора цілий день уся прислуга проходила навшпиньках і навіть у себе в кімнатах балакала пошепки: старий граф занедужав. Збила з ніг старого молода графівна. Не пожаліла батька, осоромила, зганьбила на все життя. Ім’я її заборонено згадувати. Ота така мила, втішна, така собі проста графівна.

Сидить старенький Йоганн на лаві біля своїх постинаних загублених друзів і перебирає на колінах старечими руками ніжні пелюстки, а в голові – сумні думки.

Оце сама графиня вчора їздила вмовляти. Так дочка просто не прийняла старої матері, чи з сорому, чи з завзяття, тільки не прийняла, та й годі. А вілла в неї – чистий палац.

І принцеса як не своя. І графиня прибита горем. І Штор із Шторихою в тузі та горі. Стоїть лабораторія пусткою, не стало доктора Рудольфа, гірше, ніж помер нещасний, любий доктор Руді. Не буде вже кому тепер учити його, старого, як по-латинському звуться зозулині сльози. А тут іще папірців хтось через мур понакидав у сад? Позбирав їх Йоганн, а прочитати не може – сліпий уже став на читання, чує ще зовсім добре, а читати не втне – зараз же плачуть старі очі.

І перебирає старенький Йоганн старечими покрученими пальцями тоненькі аркушики паперу, на яких тільки й може розібрати великі літери «Громадяни!» – далі плачуть старі очі.

І знов перебирає пелюстки, і шкода йому постинаних мовчазних друзів своїх, і не знає, що його робити. Хоч би до столу подали, так ніхто вчора й до столу не зійшов, навіть стара графиня не вийшла із своєї кімнати.

А сонце підводить свою владичну голову все вище та вище, голова ж старенького Йоганна схиляється все нижче та нижче, покірно й солодко куняючи під благосним теплом.

І вмить злякано скидується: по доріжці, як і вчора, строго й рівно ступає принцеса. Як і вчора, очі спущені долу, уста тісно стулені, в лиці чи тяжка дума якась, чи невсипуща заціплена туга.

Старенький Йоганн не знає, що йому робити: піднести чи не піднести чорно-сині троянди. А може б, хоч трошки звеселилися замкнені уста, може, хоч легесенькою втіхою зм’якшились би строгі очі. Страшно: а що, як гляне на нього так само, як на Германа, коли той спитав щось не до речі про автомобіль?

Принцеса байдужими очима проводить по зіщуленій постаті садівника, потім по квітах і спиняється на папірцях. На квіти, на чорно-сині троянди й не дивиться, а до папірців аж сама підходить і нахиляється.

І бачить старенький Йоганн, як раптом принцеса кидається на ті аркушики, хапає горішній, впивається в нього очима, а папірець аж лопотить у руках – так трусяться пальці їй.

– Де ви взяли ці відозви?

Йоганнові стає страшно.

– Під муром, ваша світлосте. Хтось накидав уночі. Принцеса з папірцем майже біжить далі до того місця, де й учора сиділа на лаві під бузком, що проти самої лабораторії.

Йоганн якийсь час ошелешено стоїть коло квіток. Потім помалу обережно просувається й підбирається до тої лави, що під бузком. Що ж це таке могло бути в тих папірцях, що так чудно подіяло на принцесу?

І дивна річ: Йоганн бачить, що принцеса зовсім не гнівається. Навпаки – звеселилося лице її, зм’якшилися тісно замкнені уста, очі іскряться, як полита трава під сонцем. Що ж воно таке за диво, ті папірці?!

Принцеса раптом рвучко підводиться й з папірцем у руках швидко йде в дім. І знову – чи здається старому, чи справді так – лице принцеси немов заклопотане. Отож дивні папірці!

Йоганн вертається до лави, забирає решту аркушиків і також прямує додому – там уже він найде собі раду з папірцями і з квітками.

От якраз на порозі свого помешкання стоїть сама Шториха. Звела лице й очі, чудна жінка, до сонця й наче молиться, отут надворі, така поставна, поважна собі жінка.

Йоганн тихесенько підходить – чи молиться людина, чи так до сонця зажурену душу виставила, нащо перебивати? Але Шториха чує рип піску й повертає голову до Йоганна. Ну, коли сама побачила, можна й сміліше підходити.

І знову старенькому Йоганнові аж моторошно робиться: не дочитавши навіть до краю папірця, пані Штор як не сплесне руками, як не заллється вся радістю, як не кинеться в двері до себе з криком: «Гансе! Гансе!» Та що ж воно таке за чудодійні папірці, ради всього святого на світі божому?!

Вікна помешкань Шторів одчинені, вони врівень із землею, і старому Йоганнові добре чути, як там радісно грюкають двері, як гомонять у сусідній хаті голоси. Це пані Штор, очевидно, читає того чудного папірця свойому чоловікові. Але старий Йоганн не чує нового вибуху радості. Навпаки – він чує цілком протилежне: вибух гніву, люті. Голоси враз загоряються гнівною жагою, налітають один на одного, гризуться.

От вони переносяться ближче, до цієї кімнати.

– Та краще б він зогнив у божевільні разом із своєю Машиною, аніж злигатися з цими бандитами, душогубами, злочинцями проти порядку й закону! Чуєш, ти? Нащо мені його таке здоров’я! На сором, на ганьбу, на нещастя нам?! І ти ще смієш…

Але тут чийсь жіночий голос, чийсь чужий, не Шторишин, не той тихий, раз у раз рівний і низький голос, який так добре знає Йоганн, а голосний, різкий, високий, як кігтями згори впивається в Штора.

– Та будь проклят і твій порядок, і твої закони, і твої графи, і ти сам, коли ти ради них зичиш смерті й муки своїй дитині! Чуєш ти? І хай благословенні будуть оті злочинці й душогуби, що хочуть добра моїй дитині! Ти – не батько, а кат! Ти одну дитину вже загубив ради свого порядку, хочеш і другу?! О ні! Годі!

З дверей виходить шофер Герман і потягається на сонце. Йоганн одходить од вікна, тримаючи в руці закляті папірці. Ану, хай Герман прочитає йому, що воно там таке? Герман із виглядом лінивої вищості й вибачливості до старенького садівника бере з рук його відозву й мовчки починає читати. І раптом скрикує:

– Ого! Оце так штука!

І хоче бігти з папірцем назад до дверей. Але тут Йоганн хапає його за руку й рішуче вимагає: або прочитати йому вголос, або вернути папірець.

Герман тут читати не може – це страшний папір, за нього навіки в тюрму засадять. Треба читати його в хаті, тихенько, пошепки.

І Герман із усміхом тягне за собою в двері прилиплого дідуся. Добре, нехай пошепки, нехай у хаті, нехай хоч у тюрму, а Йоганн хоче-таки нарешті знати, що там є в тих страшних паперах.

І в своїй хаті Герман півголосом читає Йоганнові, кухареві й двом льокаям страшний папір:

«Нове злочинство капіталу! Громадяни!

Молодий геніальний учений Рудольф Штор зробив великий науковий винахід: він винайшов апарат, який дає змогу людині без посередництва тваринних організмів приймати, як страву, сонячну енергію. За допомогою цього апарата, всяка рослина стає придатна для вживання.

Розуміючи величезне значення цього винаходу, розуміючи, що Сонячна машина визволяє людство від дотеперішніх способів годування, а тим самим – од сучасних способів господарства, розуміючи, нарешті, що це визволення неминуче тягне за собою визволення й од усіх теперішніх економічних, соціальних, політичних і всіх інших форм утиску й залежності одних людей од других, не бажаючи розставатися з пануванням над сотнями мільйонів людей, Капітал учиняє дике злочинство: з наказу Фрідріха Мертенса, голови бандитської організації, званої «Об’єднаним Банком», агенти й прислужники його схопили Рудольфа Штора й засадили в лікарню для душевно хорих.

На щастя всього людства, Інарак своєчасно довідався про це й своєю владою визволив великого вченого із страшної тюрми. У цей мент доктор Рудольф Штор є в цілковитій безпеці й приступає до дальшої праці над своїм винаходом. Незабаром увесь світ матиме радість зазнайомитися з Сонячою машиною й оцінити розмір злочинства капіталістичних розбишак.

Центральне бюро Інтернаціонального авангарду
революційної акції в Німеччині (Інарак)».

Кухар таємничо, з острахом здіймає догори пальця.

– Оце та-та-ак, мої панове! Оце, я вам скажу…

Але в коридорі різко, нетерпляче дріботить дзвінок. Льокаї схоплюються й прожогом вилітають із кімнати.