Рудольф у божевільні

Володимир Винниченко

Авто труситься від нетерплячки швидше повезти велике відкриття на суд представників науки. Граф Адольф, як наречену, підсаджує дорогого Руді в екіпаж і всю дорогу ніжно заглядає йому в очі – бідний Руді всю ніч працював і стомився. І коли авто спиняється перед великим урядового типу будинком, оточеним садом, знову ніжно зсаджує, притримуючи попід лікоть.

Їх уже ждуть. Уже в передпокої зустрічає їх двоє добродіїв, професор такий і такий та професор такий і такий (прізвищ Рудольф не може розібрати). Такі поважні, сиві, чисто поголені, з такими гідними довір’я лисинами. Один зовсім, як пастор, в окулярах і з милою, теплою посмішкою на гарних устах. Всі зараз же рушають до зали засідання комісії. Ще треба вийти трошки нагору, на другий поверх. Пастор-професор так уважно, так обережно балакає, так навіть трошки чудно поспішає згодитися з усім, що каже доктор Рудольф. І він, і граф Адольф із обох боків підтримують його попід руки, наче боячись, щоб він не впав і не розбився.

Великий, похмуро-строгий коридор із м’яким килимом, який ховає найменший шум кроків. І ряд дверей, поважних, міцних, суворо урядових. Пастор швиденько вибігає наперед, відчиняє одні двері й відступає набік – він не сміє йти попереду великого вченого. І граф Адольф теж не сміє, теж пропускає наперед, з ніжною поштивістю підпихаючи у спину. Доктор Рудольф – що його зробиш із цими церемоніями? – мусить іти першим. Він увіходить у двері, за ними – ще одні, напіводчинені (подвійні двері, щоб ніякий гомін не заважав науковій праці!). Доктор Рудольф одчиняє й другі й переступає за поріг їхній.

Дивна кімната: цілком порожня, якесь ліжко в кутку, невеличкий столик, стілець і більше нічого. Вікно вище, ніж звичайно бувають вікна, й загратоване тонкими прутами. Доктор Рудольф здивовано озирається назад, але очі його замість людських облич упираються в жовту блискучу стінку дверей – уся процесія, професори, граф Адольф, секретарі з апаратом безшумно зникли. Доктор Рудольф сильно злякано пхає рукою в двері, але вони не відчиняються, а під рукою м’яко вгинається підстилка, обтягнена поверх жовтою цератою. (Такою самою цератою пообтягано всі тіні, ліжко й навіть столик).

– Графе Адольфе!

Але крик почувається задушеним, маленьким, як у сні, і падає десь тут-таки «під ноги без ніякого сліду й відгомону. Доктор Рудольф люто з усієї сили натискає плечем на двері – наче в кам’яну стіну.

«В божевільні!!»

Доктор Рудольф почуває, як кінчики пальців починають дрібно-дрібно труситись. Він ніби зовсім спокійний, а пальці трусяться самі собою. Він навіть посміхається: яка дурниця – здорову людину в божевільню замкнути! А сам чує, як пальці щораз більше трусяться, як за ними починає страшенно, тоскно душити груди. Вікно розчинене, за ним навіть видно вершки дерев, осяяних сонцем, а дихати трудно, задушно, хочеться рознести ці жовто-сірі, блискучі, німі стіни.

Доктор Рудольф, чудесно знаючи, що цього нe треба робити, знову скажено б’є плечем у двері. Але вони ані ворухнуться. І так само, знаючи, що кричати не треба, чужим, диким, страшним собі самому голосом кричить:

– Пусті-іть! Пусті-іть!

Крик б’ється об м’які стіни й падає тут же під ноги. За дверима мертва тиша. А вони ж напевне звідкись підглядають за ним!

Доктор Рудольф почуває, як ноги теж дрібно-дрібно трусяться й стають млосні. Він трудно переходить до стільця й сідає. Стілець теж оббитий м’якою підстилкою, вкритою цератою. Стоїть твердо, непорушно – пригвинчений до підлоги. І столик непорушний…

Доктора Рудольфа вмить підхоплює сліпим, лютим душним вибухом і кидає по кімнаті з кутка в куток. Сам знаючи, що треба якось інакше поводитись, що це тільки на шкоду йому, він скажено набігає на двері, б’є в них кулаками, плечима, ногами, несамовито, жахливо кричить. Але відповідь йому одна: мертва тиша стін; тільки знадвору долітає мирне, безжурне цвірінькання горобців.

І знову доктор Рудольф опадає й ледве добирається до стільця. Він чує, як по підборідді стікає йому густа, липка слина, як пасма волосся нависли на очі, як піт лоскітно й їдко скочується на очі з чола, але йому несила підвести руку до лиця. Заморено, трудно дихаючи, він сидить, перехилившись наперед і тьмяним поглядом водячи по блискучій, теж обкладеній тою самою проклятою товстою цератою підлозі, на якій видно порохняві сліди його ніг.

Так от про які страждання говорила та! Вона знала. Вона навмисне скувала його словом. Це вона засадила його сюди. Значить, це – помста за те, що в алеї чи за коронку? За що б не було, а помста хороша, слава тобі, прекрасна принцесо, – тепер змито й урятовано твою і твоєї коронки честь!