Макс попереджає принцесу про замах

Володимир Винниченко

Пані Гольман дуже стурбована: з її любим хлопчиком, її красунем Максом, діється щось непевне, щось тяжке. Вчора звечора тоскно гасав по своїй кімнаті, весь час комусь усе телефонуючи, щось гарячково писав, дер на шматки, щось палив (ох, ця політика, не доведе вона до добра бідного парубка!). А то раптом приходив до неї, чудно балакав, із незвичною, соромливою, прикритою жартом ніжністю обнімав, наче матір. І так десь, видно, хотілось йому справжньої, рідної матерньої ласки. І знову тоскно бився в своїй хатині, все клацаючи телефоном, все пробуючи з кимсь балакати.

А тепер от, обхопивши голову руками, сидить і сидить біля столу, не рухаючись. Уже й кава простигла на столику, уже час би давно й на службу йому йти, а він і не поворухнеться.

Пані Гольман зазирає в щілинку дверей і зітхає. Широке, жовто-вощане, зморщене лице її з широко розставленими круглими оченятами засмучене й занепокоєне. Напевне, з тою красунею, що раз сюди приїжджала в такому шикарному авто, щось не до ладу сталося. Де ж таки такому голодранцеві з такою багачкою любитися!

От підводить голову й ліниво дивиться на годинник. Та вже одинадцята година, дивись, хлопче, не дивись. Ага: знову до свого телефону. Ну, так – і знов ніхто не обзивається.

Пані Гольман зітхає й тихенько відходить до дверей. А Макс у люті, в одчаї знизує плечима й бігає по кімнаті.

Раптом зупиняється й хмарно дивиться в одну точку. Потім блідо, гидливо посміхається й розвезеним, недбалим, але рішучим кроком підходить до телефону. Не перестаючи гидливо, насмішкувато кривити уста, ліниво мружачись, вилучає екран, надушує гудзика цифр і слухає. Низько-контральтовий із м’яко-металічними владними нотами жіночий голос.

Макс іще недбаліше схиляє голову набік, наче збираючись до легкої розмови з приємною дамочкою.

– Я хтів би говорити з принцесою.

– Я тут сама. Хто говорить?

– Говорить ваш тайний приятель. Ім’я не важне. Хочу вас про дещо попередити. Ви слухаєте мене?

– Так, слухаю.

– Вчора ви дали графові Елленбергові обіцянку прийняти в себе сьогодні о дев’ятій годині вечора пана Мертенса. Я вам раджу цього не робити. Як бачите, про візит відомо не тільки вам трьом… Ви слухаєте мене?

– Так, слухаю.

– … не тільки вам трьом, як ви це ставили умовою, а ще й іншим. Відомо це й одній організації, яка шукає зустрічі з паном Мертенсом. Ви розумієте, чим це загрожує вам і тим людям, що у вашому домі? Отже, раджу ніколи взагалі пана Мертенса в цьому домі не приймати. Ви розумієте мене?

– Розумію. Хто ви?

– Ваш великий приятель, гарячий прихильник, ваш вірний слуга, готовий за вас і за ваші ідеї на смерть. Отже, послухаєтесь моєї поради?

– Побачу. Але в кожному разі дякую. Не можете сказати, як вам стало відомо про візит?

Макс гидливо мружить очі на стінку.

– Не можу, ваша світлосте. Задовольніться тим фактом, що ваша тайна відома іншим. Отже, можете заспокоїти вашого раба чи ні? Приймете пана Мертенса?

– Побачу, сказано вам. Більше нічого не маєте сказати?

– Маю. Коли ви мене не послухаєтесь, то… – Макс стримує себе й додає: – … то негайно пишіть тестамент. І порадьте зробити це саме панові Мертенсові, коли він іще не зробив. Прощайте, принцесо. До побачення на тому світі!

Пані Гольман поспішно підходить до щілини: ну, слава богу, добився, поговорив-таки. Зразу повеселішав хлопець, навіть посміхається.

Але пані Гольман вражено бачить, як хлопець лягає на ліжко лицем униз і лежить, як мертвий. Вона тихенько входить, обережно забалакує, ніжно тягне за плече, але Макс, здається, не чує. Кава ж зовсім холодна, на службу треба йому йти, кімнату треба прибирати.

– Максе! Хлопчику, що вам таке? Га? Чи не хорі ви, сохрань господи? Оце лишенько! Максе?

Макс злегка підводить голову від подушки, але не повертає її.

– Пані Гольман, коли не хочете забруднитись о погань, то не торкайтесь до мене. Плюньте в мене й ідіть собі до своєї роботи!

І знову кладе лице в подушку.

Пані Гольман злякано дивиться на чорно-синю голову й розгублено стоїть із розкритими блідо-синіми устами на жовто-вощаному лиці.