Угода Труди із фабрикантом Душнером

Володимир Винниченко

Чорно-срібний лицар, фабрикант гудзиків Душнер, терпляче чекає на призначеному місці. Він собі ходить по тротуарі, заклавши руки за спину й покручуючи пальцями. Куди йому поспішати? То нерозважна, неекономна молодість усе кудись поспішає, усе за чимсь гониться, нетерпеливиться, не розуміючи, що за своєю власною тінню гониться. Людина ж, якій п’ятдесят шість років, добре знає, що свою власну тінь однаково трудно піймати що стоячи, що бігаючи.

І він має рацію – покрутивши пальцями всього тільки півгодини, він досягає свого так само, якби цей час рвав на собі волосся. От він сидить уже з Трудою в окремій закритій ложі ресторану, Труда весело сміється, п’є без своєї звичайної обережності келих за келихом, а він сидить так близько коло неї, що чує запах її молодого, тоненького, незайманого тіла.

Внизу в залі бурлить різнобарвний вихор людських тіл, напівоголених, попереплітуваних руками, оп’янілих від самих себе, від музики, від танцю. Сміх, шаркіт ніг, дзвякіт тарілок, тужний плач флейт, теплий, душний дух гарячих тіл, пахощів, вина, тютюну. Труда підтанцьовує плечима, наспівує, пускає дим цигарки в зал. Гарно жити на світі!!

– Трудо, я люблю вас.

– Дуже добре. Трам-та-ра-рім-тім!

– Трудо, один поцілунок, малесенький, невинний!

– Будь ласка.

І маленька, тоненька, смуглява ручка підставляється чорно-срібному лицареві до уст. А більше ні – договір, вище ліктя не можна. Ах, він невдоволений? Не треба, нічого не треба! Вона теж хоче танцювати. Ні, не танцювати, а гойдатись на тих стьожках із срібного паперу. Як безсоромно танцює та гарна пара.

– Папуню, вас коли-небудь били?

Папуня недочуває: слово «папуня» звучить тут так неприємно й не до речі.

– Хто бив?

– Ну, хто! Взагалі хто-небудь. Батьки, наприклад.

Так, його іноді били. Але невже вона ніколи-ніколи не згодиться побути з ним на самоті?

– Тут нема нічого. Ах, тут, серед цього натовпу, гомону, крику! Ні, зовсім, зовсім на самоті.

– Це неморально, папуню, – важно й повчально каже Труда і, лукаво примруживши одне око, тоненько тягне вино з чарки.

Папуня зітхає й ненавмисне кладе руку на коліно Труди. Труда заплющує очі й відкидається на спинку фотеля: нехай робить, що хоче – вона кокотка й хоче бути, як справжня кокотка. Безсоромна музика, безсоромні танці – все безсоромне, і вона безсоромна.

І соромно, і хвилююче, і чогось плакати хочеться. І він шепоче такі страшні, сороміцькі, задушливі слова. А цинічна, влазлива, пестива й здіймаюча музика щось нагадує. Боже, що вона весь час нагадує? Щось давнє, чисте, зворушливе.

– Папуню, сядьте далі! Папуню!

– Трудо, моя дорога дівчинко!

– Налийте мені вина, я хочу пити. Швидше! І коли ви собі дозволите ще раз торкнутись мене, я зараз же їду додому. І ви ж не любите мене, ви не можете любити мене!

Господи, він, він не любить її?! Оце так! А коли людина, перейшовши п’ятдесят третю весну життя (трохи не помилився й не сказав «п’ятдесят шосту!»), маючи сніг на волоссі, чує, як у грудях мак цвіте, то що ж це таке з ним? А коли ця смішна людина із снігом на волоссі й цвітом маку на серці думає про маленьку, смугляву, вередливу жіночку і стає на коліна перед її образом, і плутає всі цифри в бухгалтерських книгах, і всі цифри, всі книги, всі люди для неї нудні й непотрібні, то що це таке з ним, хотів би він знати? А коли за можливість почути цю маленьку непокірну жіночку своєю, за можливість прилучитися до її свято-запашної молодості, до її святого жіночого єства він готов покласти до ніг її всі свої бухгалтерські книги, весь спокій, усе посивіле життя своє, то що ж це таке з ним, на милість божу?!

Ах, ні, це все так собі, це не те, це не любов – її любити неможливо, вона несерйозна, пуста, легковажна; в усіх людей є якісь виші інтереси – у того наука, книжки, скляночки; у того мистецтво, театр, слава; у того корона, влада, політика; у того торгівля, бухгалтерські цифри, а в неї – нічого, ніяких інтересів, неначе кокотка. За що її можна любити?

Чорно-срібний лицар із бровами, як дві пухнасті гусениці, посміхається: вищі інтереси! Маленька люба дівчинка чує такий побожний трепет перед «вищими інтересами»? Наука, мистецтво, політика, бухгалтерські «цифри»? Так страшно? Але нехай дитинка не боїться; це тільки змодернізовані старі фетиші з страшними й поважними ликами, якими жерці лякають свою паству. Вся людська наука, всі вищі, нижчі й усеможливі інтереси мають кінець кінцем одну ціль: знайти якнайлегші, якнайекономніші способи годувати, одягати людей, лікувати їх од хороб і зручніше влаштовувати в помешканні. А мистецтва розповідають, я« саме люди роблять ці немудрі речі, як вони гризуться між собою, як радіють, як нудьгують та ще як кохаються. От і все.

І нічого тут ні вищого, ні нижчого немає. А що вчені, політики, поети, міністри й інші жерці люблять робити страшно строгі, важні фізіономії, то цього не треба лякатися, бо це часом є для них тільки спосіб легше здобути собі що їсти та пити. Вони люблять називати себе всякими гучними словами – геніями, святими, героями, так і в цьому нічого страшного немає; колись римські імператори називали себе богами, та й то вся їхня божеськість виявлялась не в чому іншому, як усе ж таки в тому, що вони добре їли, пили, одягались та кохали жінок. І весь зміст і значення всіх богів, усіх релігій, усіх великих і малих філософій, усіх молитов людей, усіх їхніх «святих», «високих» ідеалів, відкинувши форму, зводяться от до цієї простенької божеськості римських імператорів.

Ах, люба, маленька, бідна дівчинка, вона ще має цю зворушливу первісну побожність перед «вищими інтересами»? Так, так, це доля всієї людськості: спочатку обплутати себе з усіх боків божками, а потім усе життя виплутуватись із них, щоб на кінці побачити, що людина є звичайнісінький звір – злий, жадний, жорстокий, брутальний, вічно голодний, вічно жерущий, на всіх рявкаючий, до всіх хижий, з усіма підлий і безмежно егоїстичний.

Виші інтереси, святі ідеали! Храми, ризи, органи, кадила! Так урочисто, так страшно, так таємно! Правда, дитинко? І вгорі, десь там над світилами, є царство бога, премудрої, преблагої сили, творця і вседержителя всіх святих райських благ? Бідні люди, вони нічого ліпшого не могли придумати для того раю, як усе ж таки їсти, пити, нічого не робити, слухати концерти янголів і кохати прекрасних гурій. Але чи не здається його милій смуглявочці, що це досить подібна програма до тої, яку ось у цей момент вони самі мають тут у цьому ресторані?

– Ви знаєте що: ви чорт, диявол! Не смійте говорити таких речей. Дайте цигарку! І налийте вина!

– Слухаю! З радістю. От цигарка, а от вино, моя райська гуріє. Я б іще щось запропонував би цій гурії, але ж вона так боїться гріха й бозі. Правда? Але гріх, моя манюсінька свята, є найсвятіша, найестетичніша, найлюбовніша річ серед наших нудних, сірих «вищих інтересів». І всі ті ваші страшні вчені, міністри, генії й герої за який-небудь момент гріха можуть оддати усі свої вівтарі, ризи, портфелі, панікадила та ще благати, та ще лазити навколішках і плакати, як померзлі цуценята.

Труда спирає голову на руку, бо вона така важка, і кругами гойдається по ложі. Музика плаче, шаркіт танцюючих ніг стає сумний. Душнер, милий сріблястий лицар її, обкутується серпанком. Розуміється, вона кокотка, хоч і нема на світі вищих інтересів. І нехай нема, і не треба, і любові нема. Чиясь рука на спині тепла, приємна, хвилююча.

– Я хочу спатки, папуню…

– Так, так, ми зараз поїдемо. Зараз.

Нехай обнімає, так сумно-солодко від того, а вона ж однаково кокотка.

– Трудо, я люблю вас!

– Правда?

Чорно-срібний лицар обережно повертає до себе смугляве личко з червоно-спухлими устами й затуманеними важкими очима. Уста слабо й покірно посміхаються. І коли лицар накриває їх поцілунком, очі заплющуються зовсім, і лице відкидається назад.

– Милий, милий, не можна, цього не можна…

Музика відбігає і грає десь здалеку-здалеку, а може, і зовсім не грає, бо в ухах, в очах, у крові стоїть гарячий, кричущий, червоний вихор, від якого серце і б’ється, і падає, а руки й ноги солодко німіють.

– Милий, не треба… милий…

І вмить раптово прибігає музика. Знову шаркіт ніг, сміх і крики знизу, дзвякіт тарілок. У двері щось стукає.

Папуня швидко підводиться з колін. Кому якого чорта треба?!

– Панове дзвонили?

– Ніхто вам не дзвонив! Треба буть уважнішим! Забирайтесь геть! Рахунок давайте. Нога моя більше не буде у вас!

– Але, прошу вибачити…

– К бісу! Рахунок!

У сусідній ложі крізь лоскітливий сміх мокро хляпають поцілунки. Музика сороміцько підтьохкує, пари внизу гасають, іржуть. Від диму, випарів гарячих, п’яних, похітливих тіл лампи як туманом обкутані.

– Слухайте, Душнере! Мені треба багато грошей. Дуже треба. Чуєте?

О господи! Та до її послуг усі його чекові книжки! Всі «бухгалтерські цифри», всі…

– Постривайте. Потім мені треба цілком окреме помешкання. Та стривайте, я вам кажу! Невже ви не можете хвилинку поговорити серйозно про справу? Я не розумію, який ви фабрикант, коли ви не вмієте ділових розмов провадити? Мені треба помешкання. Ви весь час мені торочили про якусь віллу. Вона є у вас?

– Є. Готова. Щодня жде на свою господиню. І той день, коли ви дасте мені щастя ввести вас у неї, буде для мене…

– Чекайте. Потім мені треба театру. Мого власного театру.

– Через тиждень ви його матимете.

– Правда? Фу, як вони там кричать. Голова крутиться. Ну, нічого. Тепер так: я додому не вернусь. Я поїду до вілли. Чекайте ж! Але майте на увазі: я цілком незалежна. Чуєте? Я продаюсь тільки настільки, наскільки я сама хочу.

– О, дівчинко! Як ви можете такі слова…

– Ах, ах! Знаємо ми вас! І потім… вілла цілком моя. Хто зі мною житиме, – абсолютно не ваше діло. І взагалі я цілком вільна. От і все. Хочете так?

Чорно-срібний лицар, боячись злякати вибухом своєї радості цю несподіванку, мовчки стає на коліна й побожно, покірно цілує маленьку смугляву ручку.

І з тою самою побожною пошаною, з боязкою радістю, з витонченим лицарством зводить її в авто, садовить в екіпаж і везе всіма вулицями Берліна, ні разу не дозволивши собі навіть руки поцілувати їй, ждучи щохвилини наказу везти її додому. Бо хто ж може вгадати це миле, дороге Страховище?

От воно сидить, розлягтись, заклавши ногу на ногу, наспівує, одчайдушно, підпило поглядає на всі боки. А хто знає, що там за цією одчайдушністю, що там боїться, соромиться, плаче! А раптом воно, оте плачуче, несподівано вибухне й рознесе його химерне щастя осіннє?

Ні, воно не вибухає. Страховище сміливо й безжурно, злегка похитуючись і наспівуючи, їде до «своєї вілли». Ні, воно не плаче, тільки вимагає вина, зараз же, негайно, якомога більше, якомога найміцнішого вина. Ні «своєї вілли» не хоче дивитись, ні переодягатися, ні капелюша навіть скинути – швидше вина, більше вина!

І тільки, як уже не може сама підвести руку, щоб зірвати з себе капелюша, вона дозволяє взяти себе на руки й віднести у спальню,