Задум Рудольфа

Володимир Винниченко

В лабораторії так само рівним широким кругом лежить на столі, на розкладених аркушах рукопису, на тарілці з сонячним хлібом, на камінцях із геліонітом рівне світло лампи. Так само вгорі та по кутках круг пальм застигла тепла зеленкувата тінь. Але немає вже затишку, радісної скупченості, співочого гімну захвату. Розгублено, помертвіло блискають металічні частини апаратів; холодно, по-чужому порозташовувалися склянки, слоїки, рурки; порожніми, мертвими рядками рябіють списані аркуші рукопису. І радісно-золотиста, зелено-червонява маса на тарілці дихає не сонцем, а льохом.

Доктор Рудольф люто відшморгує важкі зелені завіси, розчиняє вікно, впускає живе, тепле, запашне повітря з саду, метелики, нічні мушки, шелест листя, гомін міста. Але лабораторія не оживає. Чорною домовинкою стоїть на столі Сонячна машина, дивлячись у темну стелю одним своїм круглим оком. Роз’єдналось усе, зчужіло одне одному, стало далеким і моторошно мертвим.

Доктор Рудольф зупиняється серед лабораторії й неймовірно, непорозуміло оглядається. Але так, дійсно, вона стояла щойно он там. І він дав їй слово. І, може, вже ось-ось через кілька хвилин усе зникне: і машина, і лабораторія, і сад, і небо, і саме сонце. Навіки, назавсігди, без останку все зникне.

Доктор Рудольф зривається з місця і, шкутильгаючи, швидко ходить по лабораторії, мнучи руками толову.

Але для чого ж вона це все казала?! Невже справді вірила, що він, давши слово, вже не втече, не буде всіма силами, всіма засобами боротися за своє життя й за машину? Невже вона така наївна?

А для чого ж у такому разі було говорити йому все, вимагати відмовитись? Це ж, значить, попередити його!

І знову доктор Рудольф ходить, знизує плечима, дико озирається, знову ходить і думає.

Враз зупиняється і, скоса дивлячись у куток, тісно, рішуче стулює губи. Так, він дав слово не покидати лабораторії без її дозволу. Добре, він слова свойого дотримає, але він не давав слова добровільно віддати в руки божевільних злочинців працю свого життя. О ні, цього він їй не обіцяв, і цього вони не матимуть!!

Доктор Рудольф знову біжить до вікна, зачиняє й щільно запинає його важкими зеленими портьєрами. Потім навшпиньках перебігає до спальні й витягує валізку. Розклавши її на підлозі біля столу, він хвилинку міркує, переводячи очі з чорного апарата на геліоніт, на рукопис. Так, добре. Озирнувшись іще раз на вікно й на двері, він, хапаючись, викручує із Сонячної машини скло, дбайливо обгортає його ватою, загортає в папір і кладе у валізку в самий куточок, теж обкладений, як гніздечко, ватою. Тут йому буде м’яко й безпечно від стусанів.

Після того так само навшпиньках, скоса, хитро й хижо позираючи, приносить картатий плед, розстеляє його на підлозі й висипає на нього із слоїків сірі камінці з золотисто-червонявими жилками й крапками. Старанно загорнувши їх у плед, доктор Рудольф укладає пакунок у валізку, обережно розминаючи руками гострі виступи. Чудесно – лежать щільно й спокійно.

Тепер рукопис. Трохи недописаний. Нічого: головне є. Рукопис у газетний папір.

А тепер усе прикрити газетами, щоб тісніше лежало.

Пальми, квіти, застиглі метелики, чорний осліплений апарат, усе напружено, пильно слідкує за кожним рухом людини з розкудовченим волоссям, що рятує працю свого життя.

Валізка міцно, туго зав’язана, затягнена ремінцями. В кутку під невеличким столом, заставленим різним приладдям, купками негодящого скла, є ляда до льоху, невеличкого льоху, приладнаного для зберігання в темноті та холоді різних хімічних препаратів і елементів. Стіл обережно відсовується на бік, підіймається ляда, і доктор Рудольф невеличкими східцями зносить валізку на саме дно льоху. Поставивши столик на місце, доктор Рудольф біжить до великого столу, висуває шухляду й вибирає в ній із купки одне скло. Воно цілком подібне до того, що він щойно викрутив із апарата, таке саме кругле, опукле, з нарізами по краях, зовсім-зовсім таке саме, як те, тільки з невеличкою різницею, не, зовсім малесенькою різницею: в ньому нема геліоніту.

Доктор Рудольф із хитро-хижою посмішечкою ввірчує скло в чорний апарат і хитає головою: будь ласка, маєте Сонячну машину! Ах, іще вам геліоніту треба? З охотою, скільки хочете!

Доктор Рудольф зносить із кутка жмені сірих дрібно побитих камінців і складає їх купою на столі побіля апарата. Будь ласка, маєте все! А, ні, ще не зовсім усе!

Доктор Рудольф швидко повертається до телефону й простягає руку. Але тут же спиняє себе: ні, телефоном не можна, хто знає, хто слухатиме розмову.

Доктор Рудольф хапає чистий аркушик паперу й гарячково пише:

«Дорогий Максе!

Як тільки одержиш цього листа, зараз же зателефонуй мені або мамі. Коли ж зі мною що-небудь трапиться, то прийди за допомогою мами до моєї лабораторії. Там у моєму льоху ти знайдеш валізку. В ній є рукопис. З нього ти довідаєшся про все, що треба. Збережи все, що у валізці, поки я попрохаю вернути. Коли ж я помру, то лишаю тобі заповіт: провадити далі моє діло, велике значення якого, я певен, ти сам із рукопису зрозумієш. На жаль, більше нічого не можу написати. Будь веселий, бадьорий і здоровий. Обнімаю.

Твій Рудольф

Р. S. Помсти не треба. Найкращою помстою буде перемога моєї Машини».

Конверта заліплено, адресу написано. Тепер тільки на хвилину вийти з лабораторії на вулицю. На одну хвилину. Він же не давав слова, що ні на хвилину не вийде? Їй треба, щоб він не втік. Він не втече, але на хвилину має право вийти.

І каштани, і кущі відцвілого бузку, і ввесь сад напружено слідкують за розпатланою людиною, що навшпиньках, кутильгаючи в тьмі, тихо прокрадається алеєю до хвіртки в мурі. Зорі з неба хитро й хижо кліпають очима, скоса поглядаючи в бік графського будинку. Темно у всіх його вікнах, тільки троє з них світяться червоним світлом, наче три квадратові блищачки.

А коли нарешті тихо зачиняються двері за розпатланою людиною, в руках якої вже нема білого конверта, і каштани, і весь сад, і зорі з полегшенням зітхають, і скоса, хитро поглядають на три червоні блищачки.

Доктор Рудольф одшморгує портьєри на вікні – тепер, будь ласка, заглядайте, слідкуйте, нишпорте, скільки хочете. Він бере книжку в руки й сідає в фотель близько лампи. Метелики тріпотять лахматими крильцями, обліплюючи лампу, домагаючись своєї смерті.