«Комісія» на доктора Рудольфа

Володимир Винниченко

А три постаті прямують просто до лабораторії. Двері замкнені, але вікно широко розчинене. Дзвінок весело, поспішно дзюрчить у передпокої.

Доктор Рудольф, схилившись головою на руку, сидить у фотелі біля столу. Лампа блідо, майже непомітно горить серед щедрого, буйного світла сонця, що широко б’є скісними променями в інший бік, ніж учора увечері. Раптом скудовчена голова швидко підводиться, озирається, шукає, згадує, скидується. Знову весело, настійно й довго дріботить дзвінок. Доктор Рудольф нашвидку зачісує пальцями волосся, тре долонями лице і, провалюючись однією ногою в підлогу, біжить до сіней.

– Руді, дорогий, вибачте, ви, певно, працюєте? Ми перебили вам роботу? Ради бога, простіть. Дозвольте вам представити моїх секретарів. Ми за вами, дорогий професоре. За вами. Ваше геніальне відкриття зробило такий надзвичайний ефект, що мені дано наказ моментально скликати наукову комісію й представити їй вашу працю, дорогий Руді. Комісія представників уряду й науки вже чекає на вас.

Граф Адольф ніжно веде «професора» під руку до лабораторії, любовно заглядаючи йому в очі, сяючи захопленням і нетерплячкою.

Доктор Рудольф слухняно шкандибає поруч і часом скоса швидко зиркає на зазираюче до нього погнуте лице з синювато-сірими невеличкими очима в жовтих віях. Вони чи не вони?

Еге ж, еге, чекає комісія, хвилюється. А чого це й досі в дорогого Руді світиться лампа? Для якогось експерименту? Ні? Але що таке з Руді? Чого такий… не радісний вигляд? Може, не дай боже, що-небудь неприємне виявилось у винаході?

Руді раптом повертається всім лицем до графа Адольфа й чудно, пильно вдивляється в нього, а на волосинках у куточках розтягається хитра посмішка.

– Що, Руді? Що з вами, голубчику? Що так дивитесь?

Цілком щире здивування, цілком правдиве занепокоєння. Вони чи не вони?

Доктор Рудольф помалу, роздумливо загрібає волосся й мовчки дивиться в підлогу.

– Я трохи стомлений. Всю ніч працював. Ну, нічого. Так треба їхати? Га? Зараз?

– Любий Руді, коли ви стомлені або вам не хочеться, то можна й підождати. Ради бога, не насилуйте себе! Ви тільки скажіть, а все останнє буде по глаголу вашому. Їхати – так поїдемо. Не їхати – ми моментально зникаємо з ваших очей, а комісію призначимо на той час, який ви визначите.

Руді уважно слухає. Секретарі поштиво стоять осторонь і з побожністю посміхаються до великого вченого. Вони чи не вони?

– Ну що ж, можна й їхати. От тільки?.. Я вчора обіцяв принцесі сьогодні вранці продемонструвати їй іще раз Машину. Не знаю, чи буде це зручно…

– О, її світлість, напевне, не буде на вас у претензії.

Доктор Рудольф живо повертається до графа Адольфа.

– Ви так гадаєте?

– Я не сумніваюсь. Її світлість так учора була захоплена цим великим одкриттям, і вона так глибоко шанує науку, що…

– Ага… Ну, так… Хм!.. Ну, а я таки спитаю її дозволу.

– О, будь ласка! Будь ласка! Може, дозволите мені за вас спитати?

– Ні, дякую, я сам.

Граф Адольф злегка вклоняється й відступає трохи набік, а доктор Рудольф задумливо, повільно бере телефонний апарат у руки. Німа порожнеча. В чому річ? Ах, так, апарат вилучений.

– Гальо!

Екран запнутий, голос чийсь чужий.

– Я хотів би говорити з її світлістю.

– Я вас слухаю.

– Тут доктор Штор. Вчора я обіцяв вашій світлості сьогодні вранці продемонструвати свій винахід. Але граф Адольф просить мене негайно поїхати з ним для демонстрації Машини перед урядовою комісією. Я прошу дозволу у вашої світлості відсунути нашу демонстрацію.

В рурці телефону напружена, дихаюча тиша.

– Ви чуєте мене, ваша світлосте?

– Так, я чую…

І знову мовчання, живе й трудне.

– Отже, дозволяєте, ваша світлосте?

І раптом сильно, голосно, металічно б’є у вухо:

– Дозволяю!

Клацає апарат, і настає мертва тиша. З якою ненавистю, з якою жагучою огидою вдарила цим словом. Значить, це – не вони? Значить, може, ці рятують, перебивають чийсь інший план? Бо чого ж із так лютою нехіттю крикнула вона цей дозвіл, так довго вагавшись?

Доктор Рудольф хитає головою: дозволено. Але сам стоїть на місці й задумливо пальцями тре ніс, дивлячись під ноги. Коли це не вони, коли це рятунок, то як же везти цей апарат із цим склом?

Він швидко підводить голову й ловить очима лице Адольфа. Воно повне поштивого чекання, співчуття, ніжності, хіба що трошки стурбоване. А сонце таке гаряче, золоте та одверте. Як може бути при цьому сонці щось сховане, темне, кошмарне? І чи не кошар був отой нічний візит?

– Ну, їдемо! Тільки я думаю, що цей апарат…

Доктор Рудольф знову зупиняється, похнюплюється й нерішуче зачісує волосся. Значить, треба змінити скло? А як вони?

Він спіднизу зиркає на графа Адольфа: граф скоса строго показує секретарям очима на чорний апарат. Секретарі кивають головами.

Нічого такого в цих знаках немає. Просто показує на апарат. Цілком натурально. Але краще все-таки скла не зміняти. Коли дійсно чекає комісія, можна ж вернутись і взяти справжнє скло – помилився, забув, що не те скло, працював усю ніч – і в голові замакітрилось.

– Вибачте, графе, я затримую вас. Але я трохи, розумієте, хвилююсь перед таким кроком…

– О, це так натурально! О, будь ласка! Комісія підожде. Ради бога, Руді, ви можете, коли хочете.

– Ні, що ж, їхати – так їхати. Але я мушу ще одягтися… Так незручно? Як ви гадаєте?

– О, на великих людях усяке вбрання парадне! Ви можете не турбувати себе переодяганням.

– Хм! Ви гадаєте?

– Запевняю вас, дорогий Руді. Не варто.

Так: значить, здається, вони.

– Ну, не варто, то й не варто. Отже, їдьмо!

Доктор Рудольф хоче сам узяти апарат, але секретарі з таким жахом кидаються віднімати його в нього, з такою гордістю й побожною поштивістю несуть удвох це легеньке незграбне збудування, що доктор Рудольф аж ніяковіє.

Ні, здається не вони!

Сонце з самого порога хапає доктора Рудольфа в пекучі обійми, цілує в чоло, у примружені повіки, розхристані груди. Господи! Що ж злого може статися з дитиною Великої Матері? Хто посміє торкнутися волосу улюбленого сина її? Он Йоганн стриже траву, майбутній сонячний хліб свій і всіх людей. Он графівна Труда стоїть на терасі й солодко позіхає й потягається на сонце. Гудуть угорі аероплани, перехрещуючись нитками в усі боки. При чому ж тут смерть і всі страхіття?

Проходячи під вікнами принцеси, доктор Рудольф задирає на хвилину голову. Одно вікно запнуте червоною завісою, затулене від сонця, від вогневого ока життя.

Доктор Рудольф не бачить, як од його руху за червоною портьєрою відсахується назад червона голова. Він не може бачити, як вона знову зараз же притуляється до щілини й проводжає його шкандибаючу спину зеленими, жорстко похмуреними очима.