Адольф і Еліза полюють на Рудольфа

Володимир Винниченко

Прибув граф Адольф Елленберг. У холі, струнко витягши своє кремезне, молоде ще тіло, стоїть Ганс Штор. Лице його жовто-бліде, але кам’яно-суворе. Граф м’яко, дрібно, ніби не згинаючи колін, пересуває своє опецькувате тіло сходами нагору, кругло потираючи руки й спустивши очі долу.

Перед дверима покоїв принцеси він на мент зупиняється й перевіряє щось у боковій кишені.

Принцеса вже жде на нього. Вона зараз же простягує йому червоний папірець.

– Бачили вже, пане графе?

Граф Адольф швидко охоче киває головою – бачив, бачив, неприємність, велика неприємність.

– Але це правда? Він утік?

– На жаль, правда. Так, так, на великий жаль, правда. Утік. Викрала ця проклята банда.

Але ні граф у принцеси, ні принцеса в графа не помічають великого пригнічення.

Принцеса уважно, скоса обкидає м’яку постать Мертенсового міністра.

– Вас, здається, пане графе, ця подія хвилює менше, ніж слід би було сподіватися? А тим часом, оскільки я розумію, це загрожує великими ускладненнями. Сонячна машина стане тепер широко відома, і всі ті наслідки від неї, яких ми боялись, не зменшаться.

Граф Адольф сумно, з жалем посміхається.

– Ніякої Сонячної машини немає, ваша світлосте. Так, ваша величносте, зовсім нема її й ніколи не було. Вона є плід дійсної хороби бідного доктора Рудольфа. Він – дійсно хорий, ваша світлосте. Ми цілком правильно орієнтувались у його стані. Фактично й безсумнівно душевно хорий.

Принцеса помітно блідне й сильно стискає руками поруччя фотеля.

– Через що це ви так думаєте, графе?

– Через те, ваша світлосте, що вчора спеціально мною призначена секретна комісія з довірочних учених і професорів перевірила ту знамениту Машину й відкрила, що це абсолютно нікчемна дурниця, просто ніщо, невинна коробка.

– Стривайте! Але ж ми самі були свідками. Він десять день нічого не їв. Мати ж його при нас їла сонячий хліб. Ви ж самі бачили!

Граф Адольф поштиво, згідно нахиляє голову. Так, він був свідком. Але свідком чого? Цікавого явища гіпнотичної автосугестії й сугестії на матір. Цілком просте пояснення.

Князівна Еліза раптом підводиться, іде до вікна, звідти до столу, знову до вікна. Брови її хмуро насуплені, очі пильно встромлені в землю.

– Ваша комісія й скло перевіряла?

– О, звичайно. А як же! В ньому ж уся суть. Звичайнісіньке собі скло з додатком різних елементів. У кожному разі цілком непридатне до тої мети, яку визначав йому бідолаха Рудольф у своїй фантазії.

– Чекайте. Ще одно запитання. Комісія, значить, пробувала робити сонячний хліб?

– Так, ваша світлосте, але…

– Скажіть: хліб, роблений комісією, мав той самий вигляд, що ви бачили в доктора Рудольфа? Пам’ятаєте ту фіалковість?

Граф Адольф знизує плечима – ні, такого вигляду хліб комісії, правда, не мав, але яке ж це має значення? Це ж його власна Машина, не чия інша.

Принцеса незрозуміло хмарно посміхається й знову починає чудно швидко ходити по кімнаті. Вигляд їй стає щораз жорсткіший, гнівніший, лютіший.

– Графе, ваша комісія перевіряла фальшиву Машину. Він нас обдурив! Розумієте? Він – не хорий, а нечесний, нахабний хам!

У такому гніві, такою нестриманою, жагучою, хижою граф Адольф ще ніколи не бачив її світлість. І ця певність її гніву мимоволі примушує його стурбуватись.

– Але ж, з дозволу вашої світлості, яка рація була докторові Рудольфові обдурювати нас, брати фальшиве скло для демонстрації Машини перед комісією урядовою? Прошу вибачити, але я цього не розумію. Не міг же він знати, куди він мав їхати зі мною?

Принцеса Еліза не відповідає. Вона стоїть біля вікна й металічними очима дивиться на краєчок даху лабораторії. Потім повертається й знову підходить до графа Адольфа.

– Графе! Повторюю: він не хорий. Машина – факт. Ви повинні поставити на ноги всю вашу поліцію й негайно – чуєте, негайно! – знайти цього… чоловіка.

Граф Адольф щораз більше н більше починає вірити в правду слів принцеси. Незрозуміло, дивно, але, дійсно, можливо, що в Рудольфа якимось чином виникло підозріння і він узяв не те скло. Ах, так!

Граф Адольф схоплюється й прикладає долоню до чола.

– Ви, здається, маєте рацію, ваша світлосте. Я тепер пригадую собі: він тоді перед комісією чудно вагався. Так, так, так! Це можливо. Це можливо. О, в такому разі це велике нещастя. Ах, це ж велике нещастя!

– Ви повинні дати наказ поліції перевернути весь Берлін, усю Німеччину!

Граф Адольф боляче кривиться.

– Ах, ця наша поліція! Можна зарані сказати, що вона нічого не зробить. Тут же Інарак, ваша світлосте! Інарак! З ним ми не можемо боротися. Ми не певні, чи пів нашої поліції не є члени Інараку. Я не можу поручитися, що мої секретарі не члени цієї організації. Кожний наш рух дивом якимось стає їм відомий. Та згадайте, ваша світлосте, інцидент з візитом до вас пана президента. Ми тільки троє знали про нього, а Інаракові вже відомо. Як же поліція може знайти цього божевільного? Інарак же тепер використає його страшенно, надзвичайно. Ах, це таке щастя, що…

– Значить, ви гадаєте, що знайти його не можна? Ніяким способом?!

Граф Адольф безсило, як ранена птиця крила, підносить злегка руки й пускає їх знов униз. Сказати так певно, розуміється, не можна, але ручитися, що можна знайти, також неможливо.

– Ах, немає тут жінки! Нема жінки! Все було б добре.

Принцеса непорозуміло дивиться на страждаюче лице графа Адольфа.

– Якої жінки, графе?!

– Жінки, звичайної жінки. Роману його, кохання, любові.

Принцеса раптом густо червоніє і, поспішно підвівшись, одходить убік.

– Що ж би могла тут зробити та… жінка?

Граф Адольф сумно посміхається.

– О, що!.. Вибачте, ваша світлосте, тільки це був би найпевніший спосіб знайти його. Але ж цей божевільний жив, як середньовічний чернець. Та й яка жінка може закохатися в такого каліку?

Принцеса Еліза закушує нижню губу.

– І все-таки я не розумію, графе. Ну, припустимо, в нього є роман з якоюсь жінкою. Як вона може знайти його, коли б, припустимо також, згодилася шукати й видати його нам? Як?

Граф Адольф знову посміхається, але так, як дорослі люди на запитання дитини.

– О, не вже, ваша світлосте, зовсім пуста річ. Коли б ми знали таку жінку й вона згодилася нам помогти, тоді я ручуся, що за кілька днів ми мали б його в руках.

– Але як же саме?! Як?!

– Дуже просто. Жінка та дала б йому оповістку в усіх газетах у тільки йому та їй зрозумілих висловах. Оповістку помістити на перших сторінках. Газети він, певне, читає, особливо тепер, коли його шукатимуть. Натрапить на оповістку і прийде до неї.

– Ви думаєте – ради жінки він згодиться тепер ризикувати? Собою й своєю Машиною?

Граф Адольф вибачливо й соромливо-ніжно потуплюється.

– О ваша світлосте, коли він дійсно любить ту жінку, він згодиться ризикнути і собою, і Машиною, і всім, що є найцінніше в житті. Але треба ж, щоб він дійсно любив. Та насамперед, щоб взагалі була в нього така жінка. Але цього якраз і немає. Напевно немає!

Принцеса рвучко, в гніві на те, що немає цього, відходить до вікна й некліпаючими похмурими очима дивиться в сад. А граф Адольф нечутними швидкими кроками ягуара, що попався в клітку, ходить попід стіною, нервово тручи руки й скрипучи голосом.

Ах, яке ж нещастя! Якраз у такий момент. У момент такої величезної ваги, коли рішається доля всього світу, коли треба всіх сил. Ця проклята Машина може внести такий заколот, таке замішання в Європі, що Схід голими руками забере її. А тоді ні про яку Республіку Землі й мови не може бути. Варварство, загин цивілізації, згубні війни, занепад усього життя – цілковита катастрофа землі!

І все через якусь дурну божевільну фантазію якогось каліки, який нічого, крім своєї маленької висохлої амбіції вченого, бачити не може. І якраз саме в такий момент, у такий момент!

Принцеса стоїть непорушно. Чує чи не чує – невідомо, але граф Адольф виймає з кишені папірець і підходить до неї ближче.

– Дозвольте мені, ваша світлосте, прочитати одержану мною сьогодні телефонограму від пана президента.

Її світлість на мент озирається, зиркає на папірець і, мовчки хитнувши головою, знов одвертається до вікна.

Граф Адольф побожно прокашлюється.

«Завтра увечері буду в Берліні. Тут усе добре. Постанови Паризького конгресу будуть переведені в життя за всяку ціну. Треба готуватися до тяжкої боротьби. Великих ідей самі постанови не здійсняють. Але… корона Землі буде. Прошу переказати це її світлості».

Її світлість не рухається. Граф Адольф винувато ховає папірець у кишеню. Так, розуміється, ця історія з Машиною, з утечею цього кретина не може дозволити так бадьоро ставитись до слів пана президента. Це зрозуміло, але не треба вже так перебільшувати її значення. З нею можна буде боротись іншими способами. Ще сьогодні він уживе таких заходів, які цілком спаралізують нахабну відозву розбишацької банди (як тільки Рудольф зв’язався з нею?).

А вибухне війна – і тоді зовсім не до Машини буде. Вибухнути ж вона мусить неодмінно, вся справа тільки в тому, яка сторона згодиться взяти на себе ініціативу оповістити війну. Тільки в цьому тепер уся справа. Народ принаймні вже готується до війни. Громадянство хвилюється, нервується, але в потрібний момент виявить і патріотизм, і потрібне розуміння, і геройство. Принцеса раптом озирається й простягає графові руку.

– Вибачте, графе, я мушу лишитися сама. Я – втомлена.

Граф Адольф злякано, поштиво цілує руку й навшпиньках поспішно виходить із салону.

Тоді принцеса починає швидко й нітрошки не втомлено ходити по кімнаті, хмуро й жорстко зібравши брови. Уста її знову стулені міцно й непохитно.

І, враз посміхнувшись, загрозливо і з викликом, вона йде до столу, надушує гудзик дзвінка, бере папір і починає писати. Ні, так не годиться!

Закушує губу, пильно думає, раптом уся спалахує рум’янцем і все ж таки пише.

– Ваша світлосте?

– Так, Софі. Ідіть сюди. Ось оповістка. Ви зараз же відвезете її в бюро оповісток і дасте її на першу сторінку всіх газет. Сьогодні ж у вечірніх виданнях вона повинна з’явитись. Друкуватись повинна щодня й так довго, поки припините. Свого імені не повинні давати. І вважайте, Софі: ніхто не повинен про це знати. Розумієте?

– Розумію, ваша світлосте.

– Ідіть. Сьогодні ж за всяку ціну оповістка повинна бути в усіх газетах.

Софі виходить, і їй чогось згадується той момент, як принцеса стріляла Нептуна.