План замаху на Мертенса

Володимир Винниченко

Доктор Тіле, близько нахилившись у присмерку, з ніжністю водить сокирчастнм носом од чорно-синюватої голови до золотисто-кучерявої її веселим шепотом волоконце за волоконцем розгортає перед ним завтрашнє майбутнє. Чорно-синя голова слухає строго н непорушно, золотисто-кучерява – напружено-уважно. Уважно й не кліпаючи слухають перші вечірні зірки в потемнілому темно-зеленому небі з чіткою оксамитово-фіалковою хмарою, подібною до суходолу Америки. Легковажно миготять і нічого не слухають різнофарбні світляні реклами над велетенськими шпилями небошкрябів.

Отже, є три можливості: прийде пішки, приїде, прилетить. Остання можливість одразу виключена: занадто помітно, незручно, галасливо. Значить, лишається або прийти, або приїхати. Але так чи сяк, а прибути треба так, щоб, крім їх трьох, ні одна душа більше не знала. Такий верховний наказ. З одного боку, цей наказ чудесний тим, що усуває всяку охорону, зайві перепони й труднощі в полюванні. Але, з другого боку, примушує звіра пильно ховатися. До будинку веде три вулиці. І є три нори, кудою можна проскочити всередину: парадні двері, садова хвіртка й виїзні ворота. Бегемот може під’їхати, але може й підійти. Ніхто йому не може заборонити затримуватися так, як він схоче, і всі свої характеристичні прикмети приховати. Отже, на всіх трьох норах треба мати по револьверу й бомбі. Це – перше.

Доктор Тіле похапцем закурює. Світло сірника на мент освітлює великий вогкий на крилах ніс, весело-заклопотані очі й розхристані голі груди. Розгорненим розрізом червоніють на мент хлопчачі Фріцові уста, уважні, скупчені.

Але нори – не найголовніші позиції. Біля нір можна легко пропустити – входять, виходять різні звірята. Центр полювання переходить туди, всередину; там тільки можна бити з певністю, без риску не в того влучити. Але знов-таки наказ дуже ускладняє й там операцію. Вся прислуга, очевидно, буде вигнана з тих ходів, якими приходитиме звір. Підібратися до нього так, щоб можна було тільки його самого покласти, мабуть, буде неможливо. Отже, треба рахуватися з тим, що доведеться все лігво завалити. Розуміється, невинні жертви, але на полюванні – як на полюванні.

І чорно-синя, і золотисто-кучерява голова не рухаються: на полюванні – як на полюванні.

Отже, головна вага операції лягає на плечі тих товаришів, що можуть пройти всередину, цебто на товариша Фріца й Макса Штора. Товариші Фріц i Макс Штор кивають головами – розуміється, вони можуть пройти всередину, про що тут балакати.

Сокирчастий ніс, як стерно, повертається то в один бік, то в другий і з ніжною захопленою заклопотаністю шепоче далі, прозорливо передбачаючи щонайдрібніші можливості. Часом то одна, то друга голова вставить спою увагу, і ніс швиденько згідливо цюкає повітря або ж роздумливо й заперечно хитається, як маятник.

У хаті по кутках туляться таємничі, підслухаючі тіні. Але лампа не світиться, і так досить видно від вечірнього сяйва міста, від сліпучих, крикливих реклам, від безгучних, вічних зір. Три обличчя здаються сіро-блідими, задимленими жахом, але голоси рівні й діловиті.

Один раз виходить маленьке непорозуміння. Товариш Фріц, як молодий іще член Інараку, робить невеличку помилку: з огляду на те, що управитель дому, пан Ганс Штор, є батько товариша Штора, Фріц пропонує як-небудь на цей вечір видалити пана Штора й пані Штор із дому. На його думку, нема ніякої потреби, щоб вони постраждали.

Доктор Тіле на це нічого не каже, бо саме в цей час починає заклопотано шукати щось у шухляді столу. Але Макс спокійно й сухувато зауважує Фріцові, що в нього, Макса Штора, батьків немає й що це питання не може мати ніякого значення в плані всієї акції.

Фріц ніяковіє, щипає за волосинки своїх кучерявих вусиків і шепотом прохає вибачення. Тоді доктор Тіле із жалості до нього ніжно пояснює йому, що таке попередження пана управителя дому графа Елленберга могло б провалити всю операцію, бо зразу викликало б підозріння й настороженість із боку тої сторони. І таке цілком натуральне гуманне почуття стало б причиною великого злочинства супроти всієї організації, Фріц іще раз ніяковіє, а доктор Тіле засуває шухляду, і обговорення провадиться далі живо й діловито.

Нарешті все вже обговорено, обмірковано, умовлено; просліджено всі ходи, нори, нірки, щілинки, в які комаха не може пролізти, не те що бегемот, призначено всі пости, сигнали, паролі.

Всі підводяться і, не хапаючись, прощаються. Доктор Тіле сам відчиняє двері на сходи, ніжно, жваво хитає гостям носом і швиденько вертається до кабінету.

Але в кабінеті він зупиняється коло столу й довго стоїть без усякої жвавості. Потім бере телефонну рурку й напам’ять надушує гудзика цифр.

– Клара, ви?..

– Не Клара, а пані Шпіндлер.

– Ні, Клара! Мила, дорога, єдина істота, яку боляче покидати на землі. Розумієте, Кларо? Єдина істота, яка псує мені насолоду, може, останнього риску, яка без милосердя мучить і мене, і себе.

Тихо-тихо в рурці. І нарешті:

– Значить, таки завтра?

– Таки завтра… Кларо, невже й завтра не можна?

– О ні, що ви!

– Кларо! Навіщо ж лицемірство? Ви ж уже його зраджуєте, ви ж уже давно моя, ви ж…

– Пане докторе, ви забуваєте, що і в телефонів бувають вуха.

– Ах, що мені з того?! Я знаю, що… Кларо, невже ж і завтра не можна?! В ім’я чого? Сухої, формальної моралі? Кларо, я – самотній. Я раптом почув себе безмежно самотнім у житті. От я чую себе так, як на кілька тисяч метрів над землею. Кларо, мені треба, щоб моя рука була тверда, а мені нестерпно тоскно й холодно. О, я знаю, що це – злочин, слабість, я знаю, що це – ганьба, але невже ви не простягнете мені руки? Ну, на кілька хвилин прийдіть, на, може, останні, але наші, наші кілька хвилин. Чуєте, Кларо?

У рурці виразно чути шершаві звуки дихання.

Ах, єдиний раз Тіле шкода, що Інарак виніс ним самим запропоновану постанову: не балакати телефоном із одчиненим екраном.

– Кларо! Єдина людська істото, з якою говорить моя ніжність із усією щирістю, з усією безсоромністю. Кларо, післязавтра я, може, нічого вже не зможу просити у вас.

Шарудить і важко, трудно дихає мовчання в рурці.

– Ні, Тіле, не можу! Ми, розумієте, ми не можемо красти довір’я своїх. Інакше ми стаємо тими, з якими боремось.

– Так, не треба красти! Берім одверто, легко. Я ж стільки благаю цього!

– І цього не можу, Тіле. Це – жорстокість проти свого, проти нього.

– А проти мене ні?! Я – не свій?! Ні?! Бо він – муж, санкціонований тими?

– Милий, любий Тіле! Мені до муки хочеться… Ах, я не можу телефоном. Тіле, приїжджайте вранці до нас.

– Ні, ви до мене.

– Я до вас не можу, а ви можете.

– І я не можу. Прощайте, Кларо.

Доктор Тіле кладе рурку и закурює сигару. Але від телефону не відходить і жде. Невже не задзвонить? Невже оце останнє, найбільше полювання його життя програне?

На сигарі вже наросла довга сива шапочка. Гуде масивним гуркотом Берлін. Пашить у вікно розпареним густим духом колодязя-вулиці.

Доктор Тіле скидає сиву шапочку в попільничку й тоскно дивиться в оранжеву густу жарину. Вона шерхне, обростає сірою шерстю, а телефонний апарат німо мовчить.