Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Тривожне чекання

Володимир Винниченко

Темно-сірі похмурені очі уважно ходять од краю до краю рядків, доходять до низу сторінки, вертаються вгору, знову ходять по рядках і раптом застигають, тьмяно-скляні, невидющі.

Каштани стиха, обережно шепочуться. Ніч, закутавшись у темно-синю кирею, з сумною посмішкою зітхає, зазираючи разом у лабораторію і в три червоні простокутники. Їй видно: в червоному салоні біля вікна у глибокому фотелі сидить із книжкою в руках молода дівчина в короні червоного волосся. Зелені похмурені очі уважно ходять по рядках од краю до краю, спускаються аж до низу сторінки й раптом підводяться. Підводяться і, чекаючи, пильно вдивляються в сад: ні, лежить на каштанах біло-синє сяйво, лежить уперто, рівно, непорушно. Дівчина нетерпляче підводиться, ходить із кутка в куток, тісно стуливши уста, і знову дивиться в сад: світиться в лабораторії.

Ах, та чого ж він не тікає нарешті? Чого ж дожидається там із своєю проклятою Машиною? Невже оте дурне дане слово?

Чоловік у лабораторії кладе книжку на стіл і нетерпляче підводиться. Чуйно, стиха шепочуться каштани, м’яко шарудить темно-синя кирея ночі. Ах, та чого ж вони нарешті не йдуть? Чого їм іще треба?!

Тужно й самотньо годинник на церкві вибиває першу годину. Гомін міста стає глухіший, як гуркіт поїзда, що віддаляється.

Дівчина в червоному салоні, наважившись, підходить до телефону.

Невже втік? Невже посмів зламати слово?!

Телефон не відповідає. Ах, він же вилучив його. Тоді дівчина рішуче бере чорне мережане манто, накидає на плечі і, чуйно прислухаючись, навшпиньках прокрадається в сад.

Ніч зітхає. Їй видно: у вулиці-колодязі по вузенькій кімнатці, де міхурами понапухали вогкуваті стіни, гарячково бігає чоловік од стіни до стіни. Так бігають ті людські істоти, яких їм подібні замикають у клітки з гратами. Час від часу він лапає телефонну рурку, натискує на гудзика й диктує автоматичну телефонограму:

«Руді, ради бога, моментально зателефонуй мені, як прийдеш додому. Я телефоную тобі весь вечір і всю ніч – і ніякої відповіді. Дуже, надзвичайно, смертельна важна справа!!»

Ніч посміхається темно-синіми устами: Руді стоїть біля телефону й тьмяно-скляними, застиглими, невидющими очима дивиться в сад. Раптом Руді сильно стріпує головою, силкуючись скинути налиплий жах, і нетерпляче йде до дверей. Він стоїть на порозі й пильно, жадно дірявить очима темну теплу кирею. Тихо. Несміло перешіптуються кущі бузку, вітер пухнатою свіжою лапкою майже по гарячому лиці; сумирно-тужно кліпають блакитно-зеленкуватими очима далекі зорі.

Тш! Обережний скрегіт піску під ногами. Ага, нарешті!

Розпатланий чоловік випростовується, швидко, сильно загрібає волосся на потилицю й розпинає себе на чотирикутнику дверей, уп’явшись руками в одвірки: тільки через його труп вони пройдуть усередину.

Самотній, легкий рип піску. Такий самотній, обережний і легенький. Хто то може бути?

На освітленій лисині алеї з’являється чорна струнка постать.

Вона зупиняється й обережно задирає голову, силкуючись зазирнути у вікно. Не видно їй. Ні, і звідти не видно! Хе!

– Вибачте, принцесо, я тут, я дотримую слова, ви можете не турбуватись.

Чорна струнка постать помітно здригається, шпарко повертає білу пляму лиця на голос, якийсь мент стоїть непорушно, от-от щось скаже, крикне, і, не сказавши нічого, рівно, гордо повернувшись, зникає за тими кущами, з-за яких вийшла.

І знову дівчина з короною червоного волосся сидить у фотелі біля вікна, похмуреними, зеленими очима водячи по рядках розкритої книжки. Час од часу вона вперто дивиться в сад: ше світиться, він саме збирався тікати, вона перебила. Але він утече: страх смерті дужчий за слово честі сина льокая. Він утече!

І знову доктор Рудольф уважними невидющими очима водить од краю до краю рядків і нашорошено кожним волоском ловить звуки ночі: вони зараз прийдуть, вона перевірила – і вони прийдуть.

«Руді! Де ж ти?! Благаю, моментально телефонуй. Я всю ніч сидітиму біля телефону. Чуєш?!»

А внизу під покоями графів у маленькій льокайській кімнатці на гарячій подушці лежить золотисто-кучерява голова з розплющеними, безсонними, палаючими очима дивиться в тьму.

Ніч багато ще іншого бачить. Точаться з кам’яних скринь під її темні крила мільйони розплющених і заплющених страждаючих очей. І від них блідне й cipiє темне лице ночі.