Серед добрих людей
В.Рудник, спец.кор.«Прапора комунізму». Київська область
Багатьох жителів Чорнобильщини сердечно прийняли трудівники Макарівського району
З родиною Титових ми познайомилися біля Будинку культури села Копилів Макарівського району на Київщині. Віра Олександрівна, Володимир Миколайович, їхні діти – дев’ятирічний Віталік і семирічна Наталочка саме збиралися на концерт сільської художньої самодіяльності. Ошатно вдягнені, спокійні, привітні, мої співрозмовники не справляли враження людей, пригнічених бідою.
– Так, – погоджується Віра Олександрівна, – в селі Опачичах Чорнобильського району ми залишили дім, садибу з квітучим садом – звичне, рідне… Але ж залишили не назавжди! Уважно стежимо за пресою, телеекраном, радіопередачами: обстановка в зоні АЕС день у день поліпшується.
В Опачичах Володимир Миколайович працював водієм, Віра Олександрівна зоотехніком. У Копилові вони також не сидять без діла: чоловік за кермом вантажної автомашини, дружина приступила до обов’язків економіста в конторі дослідного насінницького господарства. Діти невдовзі вирушать до піонерського табору.
– Евакуювалися наші односельці організовано, без паніки, надмірної метушні, – додає В.О.Титова. – Адже навіть старим зрозуміло: атомна енергетика дуже вигідна для народного господарства галузь; але справа це нова, тут конче потрібні особлива уважність, пильність. Оце познайомтесь із нашим ветераном війни і праці Кирилом Івановичем Меланичем.
– У моїй сім’ї також переляку не було, – каже Кирило Іванович, кремезний сивочолий чоловік із орденськими планками. – Я дороги війни сходив командиром гармати, всякого набачився. Під Старою Русою дістав тяжке поранення, але, хоч і інвалід, працював у лісництві. Жаль було розлучатись із тим, до чого звик. Нічого, труднощі здолаємо. І дружина моя Олена Мефодіївна не з боягузливих. Як розмістилися, питаєте?.. Ось тут же, біля евакопункту вийшли ми з автобусів. Ніч була, однак у Копилові не спали. Звісно, я не сумнівався, що про нас подбають. Але й не гадав, що приймуть так тепло, сердечно. Ми з жінкою не квапилися, скромно відійшли вбік – нехай, мовляв, насамперед приїжджих із малими дітьми влаштують. А тут підходить до мене молодий чоловік і каже: «Ну що ви, батьку, тут стоїте? Пішли до моєї хати, місця всім вистачить!» То був Анатолій Бенівський, радгоспний електрик. В нього ми й оселилися. Почуваємось, як у рідній оселі, всього нам вистачає.
Вчителька Ольга Макарівна Коба прийняла в свій дім колегу з опачичівської середньої школи Петра Семеновича Поливоду, а також подружжя колгоспників-пенсіонерів. Виділила евакуйованим по кімнаті.
– Будинок у мене просторий, – каже Ольга Макарівна. – Ще три кімнати є, де розміщується моє численне сімейство.
Із вдячністю говорить про гостинних копилівців вчителька біології Світлана Петрівна Балашенко: їй із трьома маленькими дітьми надали дві світлі гарні кімнати.
Наш автобус їде сільською вулицею. Пропонується провідати евакуйованих у домашній обстановці. Учасникам подорожі – представникам зарубіжних засобів масової інформації надано можливість за їх бажанням вказати, біля яких садиб зупинятись. Кореспонденти західних телеграфних агентств вказують на один з будинків. Заходимо. Розмовляємо з літньою сільською трудівницею Ганною Федорівною Ярмоленко. Приїхала із села Куповате Чорнобильського району, її з сином Петром прийняла пенсіонерка Олександра Іванівна Тишкевич.
– Живемо, як у рідних. Петро й тут робить механізатором. До цих слів, як то кажуть, нічого додати: в кімнатах затишок, приємна прохолода. До вікон яблуні простигли квітучі гілки.
Знову рушає наш автобус. І знову зупинка за бажанням іноземних гостей. У цій оселі, як з’ясовується, живе кіномеханік П.X.Петренко. Петра Харитоновича вдома немає – він показує дітлахам у клубі «мультики». Але його дім говорить сам за себе. Тут ми розмовляємо із двома сім’ями, яких запросив до себе сільський клубний працівник, – Погребняків і Белендиків.
– Ніхто не скривджений, – каже Ганна Степанівна Белендик. – Кімнати, бачите, просторі, А головне – добрі люди.
– Копилів забезпечив житлом 1061 евакуйованого з сіл, що сусідствують із Чорнобильською АЕС, – розповідає голова сільської Ради народних депутатів Станіслав Казимірович Степанський. – Працюючих забезпечено робочими місцями, малят – дошкільними установами, учні завершують навчальний рік разом із копилівськими дітьми і вирушать на південь, до здравниць. У магазинах вдосталь різноманітних харчових продуктів, промислових товарів. Вони безперебійно доставляються в збільшених кількостях із врахуванням приросту населення. Чітко працюють сільська лазня, побуткомбінат. Фінансові органи почали виплати евакуйованим належних грошових сум…
Фельдшерсько-акушерський пункт села Копилів у ці дні перетворився на справжню поліклініку. Тут працюють дванадцять лікарів різних спеціальностей. До їх послуг п’ять санітарних машин. Зокрема, діють відділення клінічне, радіологічне, дезактивації і обробки одягу.
– Всі евакуйовані перебувають під ретельним медичним контролем, – свідчить терапевт Ярослав Дмитрович Макар.
– У районах Київщини, де оселилися евакуйовані, створено все необхідне для ефективного медичного обслуговування людей, – розповідає наш супутник у подорожі – начальник обласного управління охорони здоров’я, кандидат медичних наук Олександр Іванович Авраменко.
Олександр Іванович від самого першого дня, коли прийшла тривожна звістка, перебуває в Чорнобильському районі й районах, які прийняли евакуйованих. Вихідних у нього, як і в інших відповідальних працівників, ще не було – надто вже багато організаційних турбот. Але він не втрачає бадьорості, жваво реагує на численні запитання. Задоволено зауважує:
– У цих екстремальних обставинах медикам надано особливі права й можливості. А це лише на користь справі.
Із вдячністю і теплотою говорить О.І.Авраменко про трудову самовідданість, виявлену в ці дні медиками нашого міста. Про це – окрема розмова.
У будинку санепідстанції в райцентрі Макарові О.І.Авраменко знайомить нас із головним лікарем району В.М.Камінським. Він інформує іноземних кореспондентів про роботу пунктів стеження за станом повітря, відкритих водойм, криниць, водопроводу, харчових продуктів. Крім цих пунктів, у районі діють десятки дозиметричних установок у кожному селі [1]. Ми відвідали молокозавод, де радіологічний контроль особливо прискіпливий. Він здійснюється кількома службами. Досі жодного випадку радіоактивних забруднень у районі не було.
Під’їжджаємо до річки Здвиж. У присутності іноземних кореспондентів кількаразово ретельно перевіряється стан води. Лікар-гігієніст Володимир Васильович Тарасенко повторює виміри, ще й ще раз демонструє показання індикаторів посланцям західних телеграфних агентств. На обличчях деяких представників буржуазних видань вираз розчарування: про що ж, мовляв, їм писати?..
Прапор комунізму, 1986 р., 13.05, № 114 (2510).
[1] “Тыща танков? Ну, брат, брось…” Швидше повірю, що на село було десятки кольорових (тобто японських) телевізорів, ніж десятки дозиметричних приладів (всі “кольорові” телевізори, що їх випускав горопашний СССР, показували тільки одним якимсь кольором, і тільки коли від них починалась пожежа, можна було побачити більше кольорів…).