Карло XII на Вкраіні

К. Тіандер

90 років тому у видавничому товаристві «Друкарь» вийшов перший номер журналу історії, літератури і культури «Наше минуле», датований липнем – серпнем 1918 року. Редактором видання був літературознавець Павло Зайцев (1886 – 1965) – член Української Центральної Ради, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Усього у 1918 – 1919 рр. вийшло чотири книжки журналу (п’ять номерів), й у першій було вміщено публікацію «Карло XII на Вкраїні».

Похід Карла XII у році 1708 – 1700 приваблює вченого дослідника і взагалі любителя історії, як останнє змагання Швеції вломити могутність Московської держави – змагання через століття повторене Наполеоном, а в наші бурхливі часи відновлепе Вільгельмом. У всіх трьох випадках похід на Росію було попереджено упокоренням та внесенням спокою до Польщі, а дальший план було збудовано на бажанні окраїн вийти з-під важких лабетів державної народности. Ці типичні риси надають особливої цікавости походові Карла ХП на Вкраїну, і тому всі джерела, які відносяться до нього, варті уваги читачів не тільки в вітчині короля, але й серед того народу, якому він ніс волю – волю, що здійснилася лише 210 літ після.

Джерела що до нашого питання складались: або з щоденників, які було ведено під час самого походу, або з мемуарів, яких написано пізніще, та які часто-густо мали па меті самовиправдування автора. Перший тип памятників має більшу вартість як матеріял історичний, але менш цікавий, бо не раз обмежується перелічуванням голих дат та окремими випадковими подробицями. Мемуари звичайпо дають докладніший образ подій, але ввіряти на них можна лише з великою обережністю. Щоденники що до походу Карла XII надруковано в десятитомному виданні:

A. Quennerstedt, „Karolinska Krigares dagböker jämte andra samtida skrifter”. (I – X, Lund 1901 – 1914). [Щоденники вояків Карла XII та инші твори цього часу]. До щоденників можна нрилучити й похідний журнал G. Adlerfelt’a „Histoire militaire de Charles XII” виданий в Амстердамі в році 1740. Із мемуарів найбільшою відомістю користуються реляції A. L. Lewenhaupt’a та A. Gyllenkrook’a.

Останньою новиною в царині нашої теми є послідовне оповідання якогось учасника походу Карла XII, видане по рукопису, який заховується в Упсальській универсітетській бібліотеці, О. Hallendorf’om під заголовком: „Karl XII і Ukraina, en karolins beräffelse” (Stockolm 1915). [Карло XII на Вкраїні, оповідання одного з його вояків]. Ще Адлерфельд наводить у вищезгаданій праці в вільнім перекладі на французську мову виїмки з цього рукопису й зве автора „un officier d’un grande mérite, qui ne veut pas etre connu”. Фактично ми знаємо про цього автора тільки те, що можна вивести з його власного оповідання. Він брав участь у поході з самого початку війни, служив у кінноті, підчас Полтавської баталії займав посаду майора, був узятий у полон на березі Дніпра при капитуляції шведського війська і до Ніштадського миру перебував у Росії. У всякім разі оповідання його написапе після року 1721.

* * *

Насамперед зупиняється апопімний автор на планах Карла XII у році 1708 та па його потаємнім договорі з Мазепою. Ми дізнаємося, що метою походу було повне знищення ворожого війська так, щоб можна було диктувати умови миру цареві Петрові, а досягнення цієї мети забезпечувалось не тільки військовим щастям Карла XII та його союзників, польського короля Станислава й Мазепи, але ще й виснаженням ворога. З погляду на досвід сучасної війни цікаво зазначити, що ще Карло XII брав під розвагу харчові труднощі Росії.

З другого боку, для Петра передбачається тактика, ужита в широкім масштабі під час походу французів у році 1812. „Царь згодився б – пише автор – спалити всю країну аж до Москви, аби тільки позбавити наше військо харчів, фуражу та зимових помешкань”. Теж і союзники царя – імператор, Англія та Нідерланди, буцім то, порадили йому: ліпше сплюндрувати пів держави, ніж відректися від своїх домагань.

З початку кампанії року 1708 Карло XII стояв біля Вільни при невеличкому містечку Радошковичах: звідси на Москву йшло три шляхи: 1) через Полоцьк, Новгород і Тверь, 2) через Смоленськ, 3) через Могилів, Стародуб і Сіверщину (Severien). Але два перших шляхи здаються королю небезпечними через те, що між Новгородом та Твер’ю у першім разі і між Смоленськом та Можайськом у другім – лежали безлюдні ліси. Через це Карло XII вибирає третій шлях, який надає йому можливості користуватися природними багацтвами Вкраїни, що уявляє з себе, як запевняє наш автор – „ледве не саму родючу країну на світі”. Щодо царя, то його мислили відтіснити на північ за Москву та Волгу, де й землі далеко не такі родючі, як па півдні, і в усякім разі не спроможні прогодувати таку велику силу війська, якої потрібував царь, що тримався погляду: „для боротьби з шведом його військо мусить у кілька разів перебільшувати ворога”.

У цьому поході Карло XII сподівався на допомогу польського короля Станислава й Мазепи. Перший повинен був двинути проти Петра дві армії: одну на Смоленськ, другу – на Київ. За це Україна мала бути знову приєднана до Польщі, а розпорошені частини останньої зібрані до купи. Далеко складніщим було завдання Мазепи. У-перше він повинен був передати Карлові XII Сіверщину в фортецями: Стародубом, Новгородом-Сіверським, Мглином, Брянським та інш. У-друге Мазепа обов’язався рушити з королем у поход, ведучи за собою не тільки своїх, підвладних йому козаків, але й Бєлгородських та Донських. У-третє, Мазепа підрядився прилучити на бік Карла XII калмуцького хана Аюку. У-четверте – приєднання України до Польщі мало здійснитися за самою діяльною участю Мазепи.

А за всі ці значні послуги Мазепі було обіцяно князівський сан під зверхністю Польщі на тих же підвалинах, на яких герцог Курляндїї володів воєводствами Витебським та Полоцьким. Договір цей тримався в найбільшій таємності, так що крім трьох змовників – Карла XII, Мазепи та Станислава Лещинського про переговори знало ще тільки три особи: шведський граф Шпер, польський сенатор, ім’я якого наш автор забув, та один архієпископ, вигнаний з Сербії чи Болгарії. Цей останній і був посередником між королями й Мазепою, і „ніхто не міг мати на нього підзору, бо він був православної віри, вигнанець і мандрував як старець, що не може знайти собі місця, де б притулитись”.

Усі ці дрібниці щодо умови з Мазепою надзвичайно цікаві, тому що ми не маємо ніяких інших відомостей у цій справі, У свойому щоденнику граф Піпер згадує про свою розмову з Петром І, яка відбулася в липні р. 1709. Розмова торкнулась і Мазепи, при чім Піпер сказав цареві, що переговори між Карлом XII і Мазепою розпочались восени року 1708. Мабуть, що гр. Піпер не мав ніякої рації виповідати цареві таємниці шведської дипломатії. Але в усякім разі єдиним більш – менш докладним джерелом для цього темного питання лишається наш автор [Див. статтю М. Костомарова: Мазепа и Карлъ XII; Hallendorff, Karl XII och Loewenhaupt і or 1706 (Upsala 1902); E. Carlson, Sveriges historia under Karl XII regering, bd. 3 (Stockholm 1910)].

* *

„Ніколи, здається мені, Швеція не була такою могутньою і ніколи, мабуть, така могутня держава, що керувалась і підтримувалась такими наймудріщими, та найрозумніщвми порадами, не занепадала в такий короткий час”. З цим викликом наш автор переходить до тих причин, які спричинились до побиття Карла XII під Полтавою. Між ними, як і в 1812 році, перше місце беруть умови кліматичні.

Літо року 1708 було надзвичайно дощовите. Особливо страждало військо Карла XII, минаючи воєводство Мстиславське, яке цілком складалося з боліт. Через постійні дощі болота ці були переповнені водою.

„Цими болотами скористувався цар, одступаючи від одного до другого, спалюючи всі села на дорозі і знищуючи хліб на полях… Як тоді пропадало з голоду шведське військо, цього не можна описати, цьому важко повірити. Більшість полків уже встигли з’їсти хліб, а також і сіль, які вони попривозили з собою з зимових помешкань. Після перевозу війська через Дніпро вже не було де дістати хліба, а в тих місцях де він і був, царь звелів усе спалити. У Кричевських лісах хліба не було зовсім, єдиним харчем війська була та худоба, яку пригпали з зимових помешкань, але через перегони та брак паші, худоба ця так схудла, що ледве могла ходити. Невеличкими порціями такого м’яса харчувалась армія у той час, коли щодня треба було робити переходи по болотах під заливним дощем, не маючи до того чистої та свіжої води до пиття”.

Але зате автор наш не може нахвалитись як слід тими багатими запасами, які армія застала у Ромні.

„Ледве армія розквартирувалась, як усі, завдяки великій кількості всяких харчів, які мались тут, забули про голод, смагу та страждання, що довелось перетерпіти за останнє півріччя. Тут було вдосталь хліба, пиття, горілки, кримського й волошського вина, меду, товару й баранів, а також і сіна й вівса для коней. За короткий час, використаний для зимового відпочинку, численні хорі, зголоднілі та зморені вояки повичунювали та повидужували; відгодувались також і коні”.

Проте, коли перед Різдвом Карло XII знову рушив у похід, настали люті морози. „Багато зовсім позамерзало, чимало було й таких, що повідморожували собі хто руки, хто ноги”.

Іншими причинами невдачі Карла XII було взагалі те, що плани його виконались його помішниками й союзниками не так, як вони були спершу задумані. Так, у-перше, генерал-майор Любекер повинен був перейти Неву й дірватись до Інґерманландії, але його було розбито, й він ні з того ні з сього повернувся до Финляидії. У-друге, генерал граф Лейонхвуд [Левенгаупт] повинен був приєднатись до короля коло Могильова, але спізнився, й король перейшов через Дніпро, не дочекавшись його. Наслідком цього спізнення Лейонхвуда було те, що царь розбив його військо коло Лісної. У-третє, генерал-майор Лагеркрона не міг опанувати кріпости Сіверщини, які пообіцяв йому Мазепа. Річ у тому, що звістка про побиття Лейонхвуда примусила коменданта Стародуба Скоропадського поміркувати. Коли ж прийшли звістки ще й про інші невдачі, то він доніс на Мазепу й впустив російську підмогу в усі кріпости. На подяку за цю послугу Скоропадського було призначено гетьманом після Мазепи.

Та й сам Мазепа хитався. Згадані невдачі довели, що відрізати царя від південних хлібородних країн, відтіснивши його за Волгу, – не вдасться. Тоді Карло XII ухвалив відріктись од свого первісного пляпу й простувати на Вкраїну. Але Мазепа не зразу згодився прийняти шведеьку армію. „Він усе ще – зауважує наш автор – мав надію набути царської ласки”. Гаянка, яка виникла через хитання Мазепи, дала Петрові можливість напасти на резіденцію гетьмана в Батурині й захопити там багаті поклади амуниції а також і харчів. Особливо почували шведи брак пороху, бо їх власний одсирів і вже не раз просушувався.

Нарешті зникла й остання надія, яку покладали на поміч короля Станислава. Замісць того, щоб збирати Польщу „під один капелюх”, як образово каже наш автор, Станислав не робив нічого й розпочав лайку з шведським військовим головою, генерал-майором Крассау. Наслідком було те, що ні один пі другий не рушили на підмогу Карлові XII.

За таких обставин не було чого й думати про те, щоб іти далі у глиб Росії, але раптовий відхід скидався б на боязке втікання, і через це Карло XII ухвалив сточити бій. Настала Полтавська баталія.

Хоча автор наш зупиняється дуже докладно на поступі подій самої баталії, ми звернем увагу тільки на деякі епізоди, що відтіняють те безладдя, яке панувало на шведському боці.

„Позаяк короля було поранено й він лежав на ношах – оповідає наш автор, учасник баталії, – то він не міг уже так скоро, яв перше, коли він бував здоровим, потрапляти всюди; через те в цей день у війську не було справжнього командуванпя: кожен робив по-своєму. Ворог увесь час палив з гармат, і ноші короля було розбито. Ранений король з невзутою, перев’язаною ногою сів на коня й звелів війську відступити до того місця, де стояв обоз. Декотрі кажуть, що коня під королем убило кулею, й Карло XII мусів пересісти на другого”.

Ці мережки малюють нам дуже взірцево те прикре становище, в якому був король під час баталії. Певна річ, що керування баталією було з шведського боку нікуди не потрібне. Хіба не анекдотичний такий епізод?

Провадячи наступання на російські редути, генерал-майор Рус подався занадто далеко вперед і втратив зв’язок з рештою війська. Через це він послав до короля з донесенням генерал-майора Шліппенбаха й. капитана Пальмфельта. Шліппенбаха було взято в полон російським загоном під орудою генерал-лейтенанта Рентцеля, який повинен був відрізати Руса від головних сил короля. Бачучи опісля в шерегах Рентцеля Шліппенбаха, шведи думали, що наближається допомога, послана Русові королем, і зрозуміли свою помилку тільки тоді, коли Рентцель підійшов до них щільно й оточив їх.

Але непорозуміння не кінчаються на цьому. Згаданий капитан Пальмфельт уник полону, дістався до короля й довів йому про успіх Руса. Тим часом король одтіснив ворожу кінноту й натрапив на редути численної російської піхоти. Маючи на думці почекати ґенерал-майора Руса, король звелів піхоті зупинитись, а кінноті позсідати з коней. Ось наближається до нього відомий уже нам загон Рентцеля з полоненими шведами, серед них Шліппенбах і Рус. Здалека королю здається, що йде бажапа допомога і він видає загад готуватись до атаки.

Коли помилка виявилась, то вже було занадто пізно, щоб одмінити розпорядження короля, і шведи пішли в атаку, яка коштувала їм багато страт і спричинила сумний для них кінець баталії. Таким родом загін Рептцеля, незалежно від своєї волі, виконав фатальну ролю в Полтавській баталії – двічі шведи брали цей загін за своїх людей і обидва рази попадали завдяки цій помилці в сільце.

Як свідчить автор, зі шведського боку під Полтавою було не більш як 20,000 вояків і то далеко не всі з ник були вартими до бою. Після баталії лишилось 16,000, з них біля 5000 ранених, слабих та покалічених. Коло Ворскли, узявши з собою 1500 вояків, Карло XII покинув своє військо. На другий день після того, як король виїхав зі шведського війська, підійшов Меньшиков і запропонував йолу скласти зброю. Не вважаючи на інструкції короля, отаман, вищезгаданий граф Лейонхвуд увійшов у зносини з ворогом і капітулював.

„Більшість у армії, – зауважає паш автор, – ті, хто хоч трохи розумів лад у цих справах, пе могли не визнавати графа Лейонхвуда винним у цій згоді. Але ніхто не повинен обвинувачувати в цім офіцерів та шерегових; бо вони дізнались про переговори тільки тоді, як ці останні були вже доведені до кінця. Майже всі лишились незадовольненими тим, що сталось”.

Так ганебно скінчився похід Карла XII, похід, якого було приладновано так старанно й так дотепно. Але окрім згаданих причин, що вели до невдачі, Петро Великий дуже влучно зауважив ще одну річ, на яку не звернув уваги король. Цю цікаву думку Петра переховав для нас анонімний автор оповідання.

* * *

Остання частина нашого пам’ятника присвячується характеристиці Карда XII, при чому автор повідає нам чимало надзвичайао цікавих рисів походного життя короля. На багатьох з ціх епізодів лежить печать свіжости, яка свідчить нам, що автор черпає зі своїх персональних спогадів. До цього розряду належить і та розмова, яку Петро І вів з визволеними шведськими полоненими після заключения миру в році 1721-му.

Коли шведи приїхали до Москви, щоб звідти податись до батьківщини, то Петро запрохав їх на обід. За столом між ним і шведськими генералами зайшла мова про тільки що закінчену війну і про мінисте щастя у ній. Тоді, як свідчить наш автор, Петро сказав:

„Я вважаю, що споконвіку не було чоловіка й героя рівного братові Карлові; але саме через те то він і не мав щастя, що був занадто великий, щоб керувати людьми. Через те, що сам він був людиною надприродної сміливості, він уважав, що й усі його помічники були такими ж і почасту помилявся з погляду цього. Він хтів, щоб усі робили добре, хоча б і без загрози карою, і думав, що будуть брати взірець з нього самого, але й тут йому дуже почасту доводилось розчаровуватись. Через те, що сам він був чесний і тримався свого слова, то він і думав, що й інші повинні так поводитись і… як почасту обманювали його сусіди й власні підданці. Пообіцяв він кому що-небудь, то він виконував своє слово, хоча би це й коштувало йому корони, держави й життя; сусіди поводились щодо нього іноді зовсім інакше. Через це завжди з більшим уданням керуватиме людьми той, хто зазнав усіх людських немочів на собі самому”.

Ці слова Петра Великого остільки цікаві, що скептики можуть поставити питання: а чи не вигадані вони самим автором записки в цілі виправдання Карла XII? Нам здається, що такий захід – укладання виправдуючих слів у уста головного ворога – свідчив би про літературну штучність, якій автор наш зовсім чужий. Тим і гарна його записка, що в ній нема нічого надуманого. Тон діловий, характерний для військового рапорту. Автор не лишає ні одного випадка, щоб не перелічити полків, які брали участь у кожнім бої. Отаманів окремих частин він завжди знає на і’мя.

Правда остання частина – характеристика Карла ХП – найбільш літературна. Але й тут автор дбає про те, щоб наводити конкретні факти. Так, згадуючи про самовиховання короля, він оповідає, що Мазепа подарував королеві хутро з чорних лисиць, але Карло XII, щоб не дати лихого зразку солдатам, віддав його комусь, хоча й і був дуже чулий до холоду. Щоб показати, як король переносив усі недогоди походу, наш автор наводить випадок, який трапився в Кричевському лісі. Коли король устроїв тут один загон, то йому було висловлено скаргу на недобрий хліб. Король попросив собі кусок цього хліба, одломив частину собі, а лишок оддав верховцям, які їхали з ним – усі покоштували й сказали, що хліб добрий. Опісля військо дізналось, що король і його почот не їли нічого протягом двох днів. Звертаючи увагу на ці нештучні оповідання, ми вважаємо, що ми не маємо права зазорити правдивість автора в тому, що він каже про Петра Великого. Єдиний рабат, який ми можемо опустити скептикам – це те, що ми маємо тут, певне, не автентичні слова царя, а лише його думки.

У друге – епізод, який ми обговорюємо, не суперечить тому, що ми знаємо про Петра й тому, що ми маємо право від нього чекати. От же зараз після Полтавської баталії відбулося те, про що Пушкін писав:

Пируегь Петр. И горд, и ясен,

И славы полон взор его.

И царский пир его црекрасен.

При кликах войска своего,

В шатре своем он угощает

Своих вождей, вождей чужих

И славных пленников ласкает,

И за учителей своих

Заздравный кубок поднимает.

Після заключения миру такий царський бенкет був тим більш доречний; а ще більш зрозуміло, що Петро милував на йому „славных пленников”, тепер уже увільнених з полону, і знайшов оправдуючі слова для свого вчителя – „брата Карла”. Розмовляючи з шведськими генералами, Петро хтів, напевне, сказати їм що-небудь приємне, хоча б для того, щоб налагодити добросусідські відносини, поруйновані двадцатилітньою війною. Але за винятком літературного елементу, доданого автором, та куртуазної цілі, якої змагався Петро, лишаються думи коштовні, головно, з двох поглядів.

Уперше вони відкривають саму істотну причину невдачі походу Карла XII в роках 1708 – 9. Король занадто вже багато ввіряв на лицарство своїх помічників та союзників. Він не рахував недбалості одних, несміливості других, зрадливості третіх. Жаден з його генералів не зробив того, що повинен був робити. Також ані Станислав Лещинський, ані Мазепа не сповнили своїх зобов’язань відносно короля. Петро Великий має, дійсно, рацію в тім, що Карло XII надавав іншим свою власну простість та чесність, енергію та непохитність, завдяки чому в усі його рахунки закрадалась згубна, непоправна помилка.

Але те, що Петро встеріг цієї помилки, свідчить про його перевагу над Карлом XII у царині політичного мислення. І тут ми підходимо до другої ваги нашого епизоду: згадані слова Петра характеризують і його самото. Не ухвалюючи ймовірність Карла XII, Петро напевне не міг робити того, що він. Обвинувачуючи Карла в тім, що той ідеалізував людей, Петро цим самим підкреслював те, що сам він відноситься до людей інакше. І коли він справді промовляв свої заключні слова про людські слабості, які привідця держави пізпає на собі самому, то це повинно нас не стільки дивувати – адже Петро був у тих літах, коли самосвідомість уже досить розвинена, – скільки нахилити нас до співчуття тому трагичному станові, коли людина, яка сама має хиби, керує людьми, про яких вона судить після своїх власних хиб.

* * *

Ми подбали про те, щоб скористатн у недавно виданому документі те, що може зацікавити людей, охочих до історії, – майже над нашої волі перед нами розвинулись перспективи, які ведуть до питань більш близьких і навіть більш загальних, але це правний шлях кожного наукового дослідника. Поки він торкається лише поверхні свого предмету, горизонт його обмежений і завдання, здається йому, має свою мету в собі самому. Але лише тільки він рине углиб, зійде, мов Фауст, до таємничих Матерів життя, як зараз же стане він перед споконвічними джерелами людських змагань та страждань і минуле та сучасне загрожують зіллятись у одно, утворюючи велику загадку: quo vadis?