«Анекдоти про російський двір»

Луняк Євген

Аналіз українознавчого доробку Шерера був би неповним, якщо залишити поза увагою ще один твір, частково пов’язаний з розглядом історії України. Мова йде про його «Цікаві та секретні анекдоти про російський двір, отримані з його архівів; з кількома окремими анекдотами про різні народи цієї імперії, опубліковані мандрівником, який провів тринадцять років у Росії». Цей твір було опубліковано у вигляді 6-томного видання в Парижі у 1792 р. Власне роботу над цією книгою Шерер анонсував ще в своїх «Анналах Малоросії» [1618]. Аналіз змісту цих «Анекдотів про російський двір», що містять значні та детальні екскурси до української історії, доповнює наше уявлення про бачення Шерером минувшини «козацької країни».

В цілому твір присвячено життю вищої російської знаті, яке автору було достаньо відоме з власного досвіду. Виклад подій Шерер доводить до кінця 1780-х рр., тобто часу написання своєї праці. Так, він згадує, зокрема, про штурм Очакова (17 грудня 1788 р.), про склад і місце розташування полків з армій Румянцева-Задунайського та Потьомкіна [1619].

Переповідаючи чутки та плітки, поширені в придворних колах Петербурга, Шерер, природно, багато уваги приділяє у своїх «Анекдотах» братам Олексію та Кирилу Розумовським. Так, він згадує як очевидець про турботу за Олексієм імператриці Єлизавети, яка одного морозяного вечора власноруч «поправила тому шапку на голові, і ретельно поправила одяг, щоб захистити його від морозу» [1620]. При цьому автор переказує поголоску про те, що Єлизавета й Олексій були таємно одружені. Історик зауважує, що Анічків палац, у якому жив цей фаворит, тепер подаровано Потьомкіну новою царицею, натякаючи таким чином на своєрідну спадкоємність фаворотизму.

Також він наводить анекдотичний випадок з жартом великого князя Петра Федоровича, майбутнього імператора, коли той наказав подарувати Олексію Розумовському, «одному з наймогутніших царедворців, в день його народження сокиру на подушці з червоного сатину, щоб показати, що його може очікувати, коли князь зійде на трон» [1621]. Далі Шерер згадує, як забавлявся Петро ІІІ, зійшовши на престол, зі страху фаворита своєї тітки перед можливою розправою [1622].

Ще більше уваги автор приділяє Кирилу, якого називає «українським селянином», який на виклик свого старшого брата «прибув з глибин України, своєї батьківщини, до Санкт-Петербурга з триструнною гітарою, поширеною серед українців» [1623]. Вочевидь, під цим музичним інструментом Шерер розуміє кобзу, хоча далі позначає його як балалайку (balaleiga).

Найдетальніше історик зупиняється на участі гетьмана в перевороті 1762 р., сучасником і очевидцем якого він, поза сумнівом, був сам. Історик зазначає про близькість Розумовського до Петра ІІІ, разом з яким той брав участь у численних застіллях. Завдяки хитрості й підлабузництву гетьману вдалося втертися в довіру до царя. Однак, незважаючи на зовнішню прихильність, Розумовський мав всі підстави побоюватися нового правителя. Той не приховував бажання поставити на чолі України свого фаворита Гудовича та постійно кепкував з низького походження Кирила. Тож останній прийняв найдіяльнішу участь у змові проти царя на користь його дружини [1624].

Принагідно відзначимо, що Шерер одним з перших серед дослідників звернувся до загадкової постаті так званої «княжни Тараканової», коротко переказавши історію її викрадення Орловим, що набула такого резонансу в Європі. Не висловлюючи особистої думки щодо її походження, він зазначає, що за деякими свідченнями ця жінка була дочкою Єлизавети й Олексія Розумовського [1625].

Згадуючи події попереднього часу, Шерер наводить звістку про таємну домовленість між Біроном і Мініхом, згідно якої останній за сприяння першого мав отримати посаду гетьмана. Невиконання цієї обіцянки стало однією з причин розладу між ними та участі Мініха у змові проти Бірона [1626].

Пишучи про Росію, Шерер, звичайно, досить часто звертається до минулого України, сягаючи подекуди часів античності. Наприклад, він зазначає, що саме тут відбувалася славнозвісна війна скіфів з персами; як вже зазначалося, висуває припущення про побутування на українських землях фінів і лопарів, котрих вважає відгалуженням гунів [1627]. Доволі багато в нього звернень і до давньоруської доби. Між іншим, він згадує про місію Рубруквиса в ХІІІ ст. [1628] Але найбільш цікавими та змістовними у Шерера є огляди історії українського козацтва. Частково він дублює факти, наведені в «Анналах Малоросії», наприклад, при описі володінь і звичаїв запорозьких козаків, розповіді про зруйнування Батурина Меншиковим [1629] тощо. Однак нерідко він подає новий матеріал, відсутній у попередній праці. Так, він детальніше розкриває підступний механізм знищення Січі в 1775 р., про який лише побіжно згадував раніше [1630].

Чисельність запорозького козацтва на момент руйнування Січі історик обраховує в 54 000 чол., зауважуючи, що це було одне з найбільших збройних формувань імперії [1631]. Відзначаючи, що до цієї козацької республіки приймалися всі охочі, Шерер повідомляє про прийняття до числа запорожців неодружених російських офіцерів і навіть генералів. Підтверджуючи свої слова, він наводить зміст вищезгаданої грамоти про прийняття до Кущівського куреня «генерал-лейтенанта Н…», в постаті якого вгадується Нечеса-Потьомкін [1632]. Таке бажання російських військових він пояснює почесністю бути записаним до уславленого кошового товариства. Автор згадує, що ці «козаки» навіть отримували від Січі щоквартальну зарплатню в кілька копійок, однак оплата гінця, котрий привозив цей дріб’язок, набагато перевищувала вартість цих грошей.

Шерер відзначає повну байдужість, а подекуди й захват Європи, щодо знищення легендарного осідку запорожців Катериною ІІ:

«Наміри, здійснені Росією, щоб стерти їх зі списку народів, і саме виконання даного задуму викликали повне захоплення, якщо не філософів, то, принаймні, теоретиків у політиці» [1633].

Втім, симпатизуючи козакам, автор і сам визнає, що ті вели «спосіб життя надзвичайний і не зовсім людський», а ліквідація Запоріжжя значно прискорила процес заселення цих південних земель і розвитку тут сільського господарства та промисловості. «Ця прекрасна країна почала освоюватися в цей час і сьогодні вкрита великими селами», – підсумовує Шерер [1634]. Варто зауважити, що ці рядки писалися після гучної подорожі 1787 р., коли представникам західної публіки було показано відомі квітучі «потьомкінські села».

Залишаючи поза розглядом долю запорожців, що втекли за Дунай, окрім короткої згадки про залишення ними батьківщини [1635], особливу увагу автор приділяє тим козакам, котрі залишилися на своїй землі. Він яскраво показує їхню інкорпорацію в російське суспільство:

«Місцевим мешканцям був залишений єдиний вибір, або вступити на службу до російського війська, або залишитися в своєму краї, полишивши свій звичний спосіб життя надзвичайний і незовсім людський. Ті, хто не мали власності у 500 рублів, були змушені стати селянами й тяжко працювати на землі, а отже, перейти від безмежної свободи до найтяжчого рабства. Ті ж, хто мали власність більше, ніж 500 рублів, зайнялися комерцією. Багато хто з них вже були одружені й вели осідлий спосіб життя. Інших розподілили по ділянкам землі або ж використовували для інших цілей. Їхні старшини або найстарші люди стали наглядачами і сформували особливий рід знаті поміж них» [1636].

Шерер також розглядає процес перетворення традиційних козацьких полків на регулярні військові частини імперії. Віддзеркалюючи офіційні твердження російського уряду, він зауважує, що з утворенням гусарських і пікінерських полків на базі колишніх козацьких українці значною мірою виграли в економічному плані, позбувшись тягаря утримання козацьких загонів. В той же час автор наголошує, що основний особовий склад цих нових військових формувань як і раніше становлять українці. Зауважимо, що автор використовує саме поняття «українці» (les Ukrainiens) [1637].

Характеризуючи в цілому українознавчий доробок Шерера, треба зазначити, що серед його праць головне місце, звичайно, посідають «Аннали Малоросії», які презентують перехід від споглядально-описових творів і розрізнених коротких звісток про козаків до серйозного наукового вивчення цього феномену української історії та й загалом козацької доби в Україні. В той же час не варто нехтувати й іншими розвідками Шерера, які дозволяють краще зрозуміти його історичні підходи до вивчення України й подекуди доповнюють «Аннали Малоросії» фактичним матеріалом. Загалом творчість Шерера припадає на перехідний час від козацького періоду в Україні до суто імперського, й це ще більше посилює цінність його робіт, оскільки він писав одночасно і як дослідник, і як сучасник, і як значною мірою очевидець. Своїми розвідками Шерер заклав наукові підвалини вивчення історії українського козацтва.

Примітки

1618. Scherer J.-B. Annales de la Petite-Russie… – T. 1. – Р. XIII; Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії… – С. 13.

1619. [Scherer J.-B.]. Anecdotes interessantes et secretes de la cour de Russie… – Т. 1. – Р. 137; T. 4. – P. 294-306.

1620. Ibid. – T. 6. – P. 92.

1621. Ibid. – P. 195-196.

1622. Ibid. – P. 197-198.

1623. Ibid. – P. 102.

1624. Ibid. – P. 103-105.

1625. Ibid. – P. 92-93.

1626. Ibid. – T. 4. – P. 183-184, 233.

1627. Ibid. – T. 2. – P. 137; T. 3. – P. 241.

1628. Ibid. – T. 3. – P. 138.

1629. Ibid. – T. 4. – P. 138-141, 261-263; T. 5. – P. 210-211.

1630. Ibid. – T. 4. – P. 134-135.

1631. Ibid. – P. 261.

1632. Ibid. – P. 136-137.

1633. Ibid. – P. 134.

1634. Ibid. – P. 135-136.

1635. Ibid. – T. 6. – P. 2.

1636. Ibid. – T. 4. – P. 135-136.

1637. Ibid. – T. 5. – P. 54-55, 60.