Береза

Дніпрова Чайка

Я бачила в лісі березу –

Висока, неначе стріла,

У чистеє синєє небо

Вона своє гілля несла.

Я бачила: шашіль мізерний

Під білую кору підліз,

Став стиха березу точити, –

Чимало лило з неї сліз;

Та тільки ті сльози тихенько

При самому корні текли,

А буйно-розкішнії віти

Все вище до неба росли.

А шашіль не спить, невгаває,

До самого серця добравсь;

Береза на те не вважала

І вище рости все тяглась.

Я знаю, як буря з півночі

Налинула в тихий лісок,

Як з неба громи гуркотіли,

Як знизу крутився пісок,

Як вихор, шукаючи жертви,

Кружляв та ревів – скаженів,

А потім на кволу березу

Напав і при корні зломив.

Я бачила – листя тремтіло

І жовкло, і схло на землі,

А з пня перебитого сльози

По свіжій травиці текли:

То спершу текли ручаями,

То піною потім взялись;

Кузьки, комашки тими слізьми

Досхочу, доп’яна впились.

А потім і сліз тих нестало,

Вже цвіллю пеньок укривавсь,

А збоку од прикорня сміло

Пагінчик зелений піднявсь.

Він п’явся щосили угору,

Задирливо так шелестів,

Неначе на злість лихій долі

Він вирости вдруге схотів.

Всі соки, всі сили береза

Йому вже тепер оддає,

Надії в йому покладає

І сльози даремне не ллє.

А тільки – як він бадьористо

Вгорі зеленіє, шумить,

Пеньок той розбитий, хоч глухо,

Але ж бо невпинно болить.

І хто зна – чи стане березі

Снаги, щоб ізнов одросла,

І, може, вже час їй сказати:

«Шкода! позабудь, чим була».

Ох, як я, сердешна березо,

Тебе розумію в то мить,

Бо те пережитеє горе

Всю душу, мов камінь, гнітить.

Нехай одростають заміри,

Надії нехай шелестять –

Під ними ті давнії рани

Так глухо, так тяжко болять.

Примітки

Вперше надруковано в другому томі збірки «Творів», «Рух», X., 1931. Подається за першодруком.

Подається за виданням: Дніпрова Чайка Твори. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., с. 331 – 332.