«Нехай я не вмію так щиро кохать…»

Дніпрова Чайка

Нехай я не вмію так щиро кохать,

Ненавидіть палко не вмію, –

Все ж хочеться жити, не хочеться спать,

Спочинку не хочу, не хочу вмирать.

Бо ще помирати й не смію!

Нехай часом серце болить і щемить.

Хай крила, як птаха, збиває,

Не бачачи виходу іншую мить –

Все ж десь-то надія йому миготить,

Чогось воно й досі чекає.

Нехай і сумління, як той судія,

Стоїть надо мною так грізно,

Картає за ге, що подіяла я,

Що пізно прочнулась душа вже моя, –

Надія все шепче: «Не пізно!»

Нехай приглушило щоденне життя

Думки, що колись я кохала,

А все не настала пора каяття,

А все ще можливе туди вороття,

Де зірка колись-то засяла.

Нехай моя віра розтала, як сніг,

Нехай одгоріло кохання,

Нехай мене стріне і злоба, і сміх

На пізнім шляху – не злякаюся їх –

Все ж краще життя і страждання!

Нехай же голосять журливі дзвони!

Нехай дяки сумно співають –

Гарячої крові не вгасять вони,

Надії вони не сховають.

Не знаю я, звідки надія взялась, –

Цвіте, як цвітки на могилах,

Я чую лиш: серце ще б’ється в грудях,

Кров теплая грає по жилах.

Нехай же голосять сумнії дзвони!

Нехай вічна пам’ять лунає!

Ще рано, ще рано вмирати мені –

Я хочу життя ще, я хочу борні!

Надія моя ще живая!

Примітки

Вперше надруковано в другому томі збірки «Творів» Дніпрової Чайки, «Рух», X., 1931. Подається за першодруком.

Подається за виданням: Дніпрова Чайка Твори. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., с. 290 – 291.