«Війна невгаває…»

Дніпрова Чайка

Війна невгаває, війна клекотить,

Народ на народ, ворогуючи, рине,

Один виростає, як другий вже гине,

Один пожирає, а другий хрипить.

Війна невгаває, і в тиші німій

Здається: отут тільки б ширитись силі,

Аж глянь: виростають лиш рясно могили,

Та диха зневір’я лихий суховій.

Отут – в кого серце ще в грудях тремтить,

У кого жива ще надія святая –

Нехай на підмогу братам поспішає

І втомлених, чим тільки може, крепить.

Багатий хай щиро дарує скарби,

Могутній всю силу свою офірує

І рідну країну боронить, рятує

З лихої неволі, з темряви, журби.

Хто має гарячую віру в собі,

Нехай не ховає, нехай оголосить –

Та віра, як прапор, відвагу приносить

В зневірений розум, у душі слабі.

У кого є голос могутній, дзвінкий,

Нехай на весь світ про вітчизну співає,

І співом вабливим докупи єднає,

Як матка., збирає розсипаний рій.

Назброяться люди, їх віра натхне,

Надія подасть їм веселчасті крила,

Братерство усотерить кволії сили,

Зійде тоді сонце велике, ясне!

А я ж то? Що я принесу? Бо нема

Ні сили, ні віри, ні квітки надії,

Розтратила марно скарби золотії,

Блукаю я шляхом, убога, сама, –

Яку ж бо воздам я славетним ясу?

Нехай же, хто може, славетним співає,

Нехай всіх під прапор скликає, єднає,

А я – їм на поле обід понесу

І, кинувши, биті широкі шляхи,

Кругом по обніжках квіток назбираю

1 голосом тихим про все заспіваю –

Про долю і радість, про хиби й гріхи.

Пісні ті препрості не зчинять чудес,

Ні мертвих із гроба вони не піднімуть,

Ні в кого й краплини вони не однімуть

І громом не грянуть на душу з небес.

А тільки я знаю: що в пісні тій є –

У кожному людському серці лунає,

І кожен щось рідне в тих звуках пізнає,

Почує в їх людськеє серце своє!

Примітки

Вперше надруковано в другому томі збірки «Творів», «Рух», X., 1931. Подається за першодруком.

Подається за виданням: Дніпрова Чайка Твори. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., с. 329 – 330.