30

Іван Корсак

Кілька разів того ранку Міхал починав писати рапорт князеві у Париж і все збивався та невдоволено рвав написане – таке з ним траплялося рідко, звично відразу писав «набіло», навіть повісті свої та оповідання не вважав за потрібне переписувати та правити. А тут чомусь різні набридливі думки набігають та зіштовхують з наміченої стежини міркувань: буває ж інколи, як спливе на пам’ять якась мелодія чи нав’язлива думка, то силою їх стараєшся притлумити і виштовхати з голови, мовби непрошеного і нахабного гостя обома руками виштовхуєш за поріг, та він однаково вертається…

Ні сіло, ні впало Чайковського зранку сьогодні обсіли гіркі думки і присмак їх ніяк не проходив. Як же ти думаєш жити на білому світі, чоловіче, з такими гріхами, ти ж зрадив сім’ю, покинув дітей, тобі ж їм в очі колись доведеться глянути… А може, тепер зречешся їх зовсім, понадієшся на милостиню, на той худий пенсіон, що нашкребе для сім’ї «Готель Лямбер»? Мало того, ти зрадив ще й віру, в якій хрестився, те Слово, яким благословляли тебе на світ Божий, ти заплутав своє життя намислимо, хто ж за тебе той клубок неймовірний розплутає?

А ще їдкий пил припадав на душу від доносів, що посипалися у Париж.

«Сумління моє і обов’язок доброго поляка, – писав князеві вельми щирий та сердечний доброзичливець, – підказує мені повторити власне представлення, аби влада не помилилася і не дала ошукати себе шарлатанові… Цілісінький світ стамбульський знає, що Чайковський жиє публічно з пані Снядецькою, бравуючи навіть цим, а то є немала шкода, яку приносить він своєю неморальною поведінкою і витрачанням часу на розкоші з наложницею…

Тепер виїжджає, схоже, на Низ, але в компанії з п. С., а владі доповідає, напевно, що робить таке навмисне, аби замаскувати перед Москвою ціль своєї поїздки… Гадаю, що не можуть при подібних нерозважливих вчинках москалі нічого не бачити і не здогадуватися про все, хіба тільки жартують з того – і правильно чинять. Тож мені вельми болить, що посол князя, який репрезентує на Сході владу народу польського, губить справу, бруднить її з кобітою, повсюдно тут недобре знаною. П. Сн. є кобітою старою, вельми бридкою та ще й хоровитою, проте зажила собі репутації жінки вельми багатої. Чайковський у неї спить, їсть, їздить, кажуть, кіньми її, бо вони напевне таки їй належать, а не йому…»

Той донос у «Готель Лямбер» спершу ніяк не зачепив за живе Чайковського, і не таке, траплялося, пліткували. Розказували про англійських офіцерів, що вчащають до пані Людвіги як коханці, а ще про польського офіцера Ольшевського, застреленого з ревнощів у неї просто перед порогом. Насправді ж той офіцер був безпросвітнім пияком та волоцюгою і згинув своєю смертю ще до зустрічі Міхала зі Снядецькою. Вельми елегантною була баєчка, пошепки переказувана у стамбульських кав’ярнях, про те, що у спальні пані Людвіги перезахоронений скелет загиблого чоловіка Корсакова, навіть достеменно зазначалося місце, в якій саме стіні і з якого боку той скелет покоїться.

От тільки про клопоти серйозні і напружену працю у домі на високому березі Босфору нема бажання пліткувати охочим – і то слава Богу. Бо тут розроблялися плани прийдешньої діяльності, писалися ноти і меморіали, а Людвіга правила все те найретельнішим чином – Чайковський хоч і жив ряд років у Франції, навіть перші твори пробував писати французькою, доки Міцкевич не переконав його послугуватися тільки рідною польською мовою, та все ж його французька продовжувала залишатися «бердичівською французькою», як незлостиво підсміювалася інколи Снядецька.

Вперше після смерті материної, яка була для нього не тільки матір’ю, а в не меншій мірі дорадником і товаришем, якому безбоязно звірити міг найпотаємніше, вперше по матері в нього була чимось схожа за проникливістю і довірою жінка. Нікуди дітися, гріх непростимий його, незамолений, певно, ніколи гріх перед дружиною Леонідою, перед дітьми, перед сім’єю, та все ж, коли не кривити душею, Леоніда не переймалася вельми чоловіковими справами, інтерес значніший у неї був до салонних новин і подій.

Для Людвіги ж Міхалові клопоти, як тільки вийшла з присмеркового сну довголітньої жалоби, стали природними, мов вдало прищеплений річний пасинок на добрій підщепі – живою водою пішли по ньому тугі соки, з дня у день на очах підростав пагінець, і не вгледіли навіть, як став молодим і пружним стовбуром розлогого дерева. Задумок вільної козаччини, де царювала б і вічно володарювала лише правда та справедливість, той задумок прижився безболісно і незримо.

Від нелукавих друзів Чайковський довідувався не лише про плітки, а й знав здебільшого суть доносів, інколи навіть цілісінькі тексти того, що злостиві його доброзичливці надсилали князеві Чарторийському. Дійшла до Міхала також розмова Замойського з редактором стамбульського видання Journal de Constantinople. Небавом князь отримав листа від Калінки, в якому переповідалася уся бесіда. Редактор, між іншим, зазначив, що

«вестиме мову про речі надто делікатні, про стосунки і вчинки Садика… Враження, яке по собі полишає Садик, є найгірше. Мало сказати, що його тут ненавидять всі, з ким тільки має справу, всі ставляться до нього винятково з погордою».

Не хотів вже редактор зазирати у приватне життя Чайки. Бридке воно, брудне, кругом гроші заборгував, словом, зарвався повністю. Редактор з почутого напевне переконався, що прибулі сюди поляки мають цілковито хибне враження про вагу тут Садика. Садик, якщо й тримається якось досі князя і позірно виявляє йому власну прихильність, то хіба для того, аби зв’язки з князем надали останню йому підпору.

І нехай, думав Чайковський, нехай пліткують, хай вправляються в каліграфії писарі доносів, дітей він однаково не покине ніколи, і віра його у Всевишнього не поменшала, коли покинули всі його на розтерзання, мов голого посеред зграї хижих виголоднілих звірів, і ти вимушений лише сам себе якось захищати та перейти в мусульманство. Тобі полишили, чоловіче, лише страждання, то, певно, якийсь незнаний і не сформульований досі житейський закон, – і чим вища мета, тим боліснішим те страждання повинне стати і муки душі нестерпніші… Хай би й що, а ти знайдеш силу також у собі захистити пізнє своє кохання, що вирвалося негадано на нещасну, посивілу вже голову, якесь таке, як прибите інієм останнє яблуко у передзим’ї на яблуні з опалим уже листям і оголеним гіллям сумним…