1

Іван Корсак

Карпо Бібчук вертався із заробітків.

Пухкий сніг під ногами жалісливо повискував скривдженим цуценям, нагло брався у силі мороз, обпікаючи, мов окропом, щоки і силячись заповзти під благеньку куфайку, і Карпо наддавав ходи. Вузька лісова дорога, ледве позначена недбалим розчерком санного сліду, звивалася і петляла поміж гінкої й лункої, як дзвін, соснини. Час від часу із гілки, яка злегка хитнеться від злету настраханого ненароком птаха, спадав дрібний білий пил, що тихо іскрився у напівприсмерку і осідав додолу.

Карпо чесав шпарко, кирзові чоботи, намерзлі і тверді, мов усохле дерево, видавалось, несли його самі: йому хотілось таки на домашній поріг ще сьогодні ступити.

Карпо Бібчук вертався із заробітків.

Гуляла саме колективізація на волинськім повоєннім Поліссі, обдирались клуні, розтягались хліви, усуспільнювалася худоба та реманент, і валки підвід, супроводжувані господарями з понуреними головами і моторошним лементом та голосінням жінок, похоронними процесіями брели принишклими і оторопілими селами. Карпа у колгосп, пригрозивши під поріг обрізати землю, закисали першої осені; зиму він пережив минулими статками, у наступну, рятуючись, у хліб пішли висівки, а третьої він чекати не став.

Відразу по косовиці, одного раннього досвітку, ще до того, як мав бригадир бичілном у вікно постукати, заганяючи на роботу, зібрав Карпо речовий мішок і, під суд ризикуючи втрапити, втік із села. Бо в сорок своїх неповних літ він багато чого вже міг: худіший, зате міцної, широкої кості, за одною сироваткою міг тягнути косу від сходу сонця і до заходу; міг не покласти у рот, як бувало у війну, за тиждень навіть зашкарублої і черствої шкорини чи жменю витрушених із кишень, навпіл з тютюном, крихт; навпаки, міг, як треба було, їсти поряд із трупами непохованих ще, пошматованих товаришів – за свій вік багато він міг. Але й досі не міг дивитися дітям в голодні очі.

А дітьми Карпове і Онисине обійстя було заможне, як приніс бусько сюди старшеньку дочку, так п’ять весен підряд не лінувався носити, не ганджував і не обминав подвориці. Старшенькій вже минало одинадцять, менша небавом мала у школу йти – п’ятеро доньок, білявих та голубооких, метеликами пурхали всеньке літо, матері помагали. Вони і взимку так само світили личками, липі як підступав скрадливо голод, то очі синішали.

Карпо Бібчук вертався із заробітків.

Другий десяток верстов міряв він лісовою дорогою від залізниці, але ще з десяток лишалось додому; ішов він шпарко, чесав умерзлими кирзаками розмашисто; боячись за горлянку на скрипучому і їдкому морозі, він заціплював рота, вдихав і видихав через ніс колюче іскристе повітря, і пара валила з нього, мов із змиленого коня.

Карпо все наддавав, не шкодуючи ніг, не чуючи холоду і вантажу – речовий мішок за спиною вщерть був набитий зарібком на рисових чеках Кубані; від ваги ломило в крижі, лоскотав під сорочкою піт набридливою мурахою, а він йшов та ішов, закидаючи кирзаками. Але хоч як не кріпився Карпо, врешті втома стала долати, нили підбиті ноги, низонула під бік колька-зануда. І він скинув вантаж із плеча і, перевівши дух, опустився на речовий мішок.

Тільки тепер він відчув, що знесилився, і довго сидів незрушно, слухаючи, як на морозі лунко пострілюють мерзлі, стрункі і високі, витягнуті в тугу струну, сосни. У загуслому, нечуваної синяви опівнічному небі раптом скрикнув, пролітаючи, горластий крук, і від того зловісного, скрипучого окрику прокотилося, спотикаючись і перегукуючись, лякливе відлуння над обширом.

Раптом у присмерку поміж дерев зблимнув вогник, хирлявий якийсь і жовтуватий, зблиснув непевно й несміливо, ніби пробуючись, на хвилю з’явився він і знову погас, аж доки, кліпнувши кілька разів, не взявся, нарешті, у силі. Карпо сперш подумав, що мо’ звірина, і шкіра на спині пішла в нього в брижі, наче в коня, що зганяє у спасівку гедзя, але в ту ж мить здогадався і посміявся в душі сам над собою. «Замучениця, – мов стямився він, упізнавши хутір обабіч шляху, куди за життя лиш раз заходив води напитись. – Та ж додому менше, ніж три години».

Йому хотілось боржій додому, що вже тут через ліс та болітце, каменем, здавалось, можна докинути, кортіло додому, тим більше, по піврічній розлуці. Але й так само хотілось хоч на годину дати спокій знесиленій плоті, змученим костям, що аж рипіли з утоми; і спочити не тут, на шорсткому, мов тертка, морозі, від якого дубіє ураз комір спотілої його сорочки, спочити по людському в хаті, що зблимувала так близько, зблимувала зманливо і притягально.

Повагавшись, Карпо через силу звівся на ноги, аж затріщало в колінах, але й тепер напевне не знав, куди рушить в наступну мить; він намірився, було, прошкувати таки далі, додому, та пересилив страх, що як ще раз присяде, то вже не встане, зморить сон, і не скоро тоді діждуться гостинців його дітлахи.

Не вагаючись більше, Карпо рушив на хутір.

Здоровенний псюга двічі спроквола гавкнув, швидше навіть не гавкнув, а бамкнув густим і невдоволеним басом, як деревом хто ударив в масивний дзвін.

– Кого там трясця несе лихої пори? – озвався у шпарину хіба на палець відчинених дверей жіночий голос.

Карпо, мнучись і переступаючи з ноги на ногу, узявся розказувати, з якого села він і як дражнять по вуличному, що важило тут куди більше писаного документа, і лиш тоді впустили його у хату. Господарями, а точніше господинями хутора було дві жінки: стара на печі, з єдиним зубом, що здивовано білів, виглядуючи із запалого, мов обваленого старістю, рота, і молодша, певне дочка, із прудкими як в рисі очима.

Жінки сперш підозріло оглянули, прискіпливо і уважно облапали стривоженими очима пізнього гостя, мов мав він прихований гандж і от-от його вони виявлять; врешті, молодша, очевидячки, не знайшовши отого ганджу і заспокоївшись, війнула по хаті спідницею та заходилася лаштувати, хоч як вже віднікувався Карпо, вечерю.

За столом, де парував наваристий борщ, у який встроми, здавалося, ложку, то так і стоятиме, не впаде, не вельми розніженому баландою, яку довозили на рисові чеки заробітчанам, та ще виголоднілому за дорогу Карпові найбільше труда коштувало не вельми прудко махати отою ложкою. Він розімлівав від тепла, яким дихала піч, справжньої, подавно знаної їжі, чарчини горілки, яку, змилосердившись над пізнім і задубілим на холоді подорожнім, внесла молодша господиня у запотілій пляшці з комірчини, він танув і розімлівав на очах.

– Ще колгоспом у вас не пахне, – сказав він без завидок, і понюхав скибку житнього хліба, чорного, але напрочуд пухкого, що ширив свій лоскітливий дух на всеньку хату і танув у роті швидше цукерки.

– Кому ми треба, – трохи манірно прикусила губу від мимовільної похвали молодша хазяйка. – Дві жінки, дві нещасниці на хуторі серед лісу.

Тут можна ще жити, пораючись за мискою, думав Карпо, тут воля, тут немає начальників, ори і сій собі на здоров’я і ніхто не стоїть над твоєю душею, як любить стояти в Карповім селі бригадир, поляскуючи бичілном себе по халяві і назирком приглядаючись, чи справно жінки бо полють льон; тут єдиний хіба начальник – вовк-сіроманець, що приблудить морозного вечора під отаку Замученицю і, зачувши за товстими стінами недосяжний дух тлустої угодованої худобини, підніме голову до холодних байдужих зірок та, мордований марним передчуттям хмільного присмаку теплої крові в пащі, протяжно й жалібно завиє з безсилля й розпуки.

Небагатослівний гість за вечерею скупо оповідав, як велося йому на зарібках, де під скаженим сонцем треба витягнути було безкінечний день косу на рисові, що черкотів і деренчав, мов бляшаний; господиня собі нарікнула на долю вдовину, бо нікому на подвориці у похилений паркан навіть кілка забити, а коли з пляшки у склянку збулькнула рештка із денця, то став дякувати Карпо і лаштуватися знову в дорогу.

– Пса в таку пору гріх з хати вигнати, – зітхнувши, похвалилась єдиним зубом стара із печі. – Заночуй, бо ж згибієш у дорозі.

За вечір вона мало встрявала в балачку, а як озивалася, то старим утомленим джмелем: «жгибієш у дорожі».

Зима, цьогоріч несподівана і зараня, взялася по щирості гарувати, ласівці на вікні квітли пишним мохнатим квітом, і той квіт на очах встеляв скло.

Карпо мимохіть визирнув крізь верхню, менш вмерзлу шибку. Місяць, обламок сяючої крижини, обливав галяву потойбічним примарним світлом, обшир яснів, як ясніє свіжобілена хата, коли господиня передала ненароком синьки. Битим колючим склом іскрився сніг, з тіні від

Поодиноких дерев лежали намальованими фіолетовим чорнилом: холодний, бездушний, моторошно кладовищний обшир жахав і відштовхував.

– Може, й ночуйте, – непевно сказала молодша господиня.

Карпо, що стояв серед хати ні в сих, ні в тих, пом’явся, було, потупцявся, а врешті глибоко вдихнувши, аж ніздрі затріпотіли, зняв речовий мішок із плеча.

Йому постелили на лаві, молодша хазяйка вляглася на примості, а стара залишилася на печі, і небавом уже сопла і гула у ніс, як вітер в порожню пляшку.

Карпо ж заснув далеко не зразу. Тішачись теплом, ситістю і спочинком, він довго лежав із відкритими очима, пересипав і перевіював свої думки, як пересипають на вітрі зерно із жмені у жменю, відвіюючи від полови. Молодша хазяйка теж, певне, не спала, ще довго повергалася з боку на бік, і близькість жіночого тіла, ще пружного, налитого нерозтраченим соком, непокоїла Карпа. Шпарка, як дьоготь, горілка, якої й не зчувся із холоду як вихилив сам майже пляшчину, стала прудкіше гнати по жилах густу його кров, і та кров все гарячіла, бурлила і закипала, аж тріщала його худа, але дужа плоть.

Напочатку він боровся з собою, силячись втриматись від спокуси, та з часом давалось йому те важче, докори сумління ніяк не могли переважити нестримного поклику вічного і непереборного інстинкту, поклику виголоднілого на зарібках тіла, що кричало і рвалось до іншого тіла, як рветься хижак до свіжої, ще паруючої дичини; нарешті, мала настати колись така мить, і вона настала, що він не ладен був більш володіти собою.

Карпо ступив три кроки до примоста і легенько поклав тремтячу долоню на її голе плече.

– Не знаєш броду, не лізь у воду, – засвітились в пітьмі два рядки рівних білих зубів.

Карпо сприйняв ці слова як виклик. Він шулікою впав на груди її, придавив і зім’яв, голодним ротом шукаючи її рота, зманливих вуст; він ввійшов в неї жадібно і поспішно, у туге, аж рипить, подавно знале чоловіків пружне і гаряче тіло, він весь увійшов і ще йому було безкінечно мало; худі і чіпкі його пальці вп’ялися, мов кігті, в м’які її і округлі плечі; він порався з нею на всю міць свого виробленого і все ж далебі не слабкого ще тіла, а вона затріпотіла й забилась під ним пійманою рибиною, і Карпо порав щосили оту рибину; нараз ним оволоділо непереборне і дике бахання зробити їй боляче, і вік робив їй, але й вона робила йому, кусаючи і гризучи худі його плечі.

Ошоломілий, він осліп на той час і оглух, він не чув навіть, як стара прокинулась на печі, вовтузилася і крехтала; він порав здобич свою, розгарячілу, пітну і тремтливу; і лиш під кінець він став виходити із безпам’ятства, з пітьми шалу; нарешті, наче в кінці тунелю, заясніло м’яке наростаюче світло, повіки його мимохіть примружились, і облегшене тіло здригнулося кілька разів.

Спав він чавунним сном.

А коли уже завидна через силу розплющив важкі повіки, то стямивсь не зразу, крутячи спантеличено і подивовано головою: «Де він? Що він?».

І коли до нього стало вертатися усвідомлення себе, повертатися спомини, учорашнє, вечірнє, нічне, Карно я страхом заплющив очі, наче можна було заховатися і прихиститись за щільно приплющеними повіками.

Але й це рятувало мало.

Він відчував, як червоніє, густо й нестримно, кров приливала до щік, що аж стали пашіти, і Карно, матюкнувшись круто та з викрутасами, ще міцніше примружим повіки. Він не міг тепер пробачити сам собі, що не мав учора терпцю: вистачало його на півроку заробітчанських поневірянь, коли долоні облазили від роботи, а на три години ходи не стачило; хватило на гущу і забракло на юшку, та вже рачки доліз би…

У хаті скрадливою кішкою, навшпиньки ступаючи, поралася молодша господиня, шаруділа спідницею і стиха побрязкувала мисками. Врешті Карпо мовчки встав із постелі, і, чомусь соромлячись поглядом зустрічатися в хазяйкою, взявся вмиватися. Господиня метнулась, було, полити літеплом просто із казанця, але він злегка рукою відсторонив її кухлика і став умиватася з колодяжного відра, де в крижаній, аж обпікає і забивав дух воді ще плавали прозорі й дзвінкі льодини. Пурхаючи і покрекуючи, він хлюпнув тої води, мов шпаркого окропу, на своє кілька днів неголене, вкрите рудуватою, як ячмінна стерень, щетиною шорстке обличчя, і йому почало розвиднятися.

Так само мовчки він сів за стіл. Тріщала, розколювалася голова, кожен звук, навіть брязкіт дужки відра, відзивався у ній довгим болюче-нудним відлунням, і він налив собі гранчак прозоро-чистої, аж синьої від потаємної сили горілки.

Як молотком по тімені вдарив первак – і ще йому більше розвиднілося. Карпо вкинув у рот хрумку, на сметані смажену зеленицю, подумав трохи і підлив знову у склянку собі й господині.

Світ мінився на очах.

Карпо не ховав більше погляду, несподівано розбалакався, узявшись розказувати про зарібки, і при тому незграбно розмахував худими і довгими, немов граблища, своїми руками, а господиня підтакувала, догідливо скліпуючи повіками. І дивно було якось йому; хмелів лиш язик, що все важче, дубіючи, повертався у роті, а думка лишалася тверезою і холодною, як кринична, щойно із двору вода.

Думалося Карпові, чом неправедно так на світі, один проживе, мов проспіває пісню, а другий, і він при тому числі, лиш намучиться, виробить за себе й за того, що співатиме; он вже у сорок літ пальці які – вперше глянув Карпо із жалем на власні руки – вироблені, з гулями на суглобах, мов старе коріняччя, що на кінній дорозі, обтоптане і обдерте, повилазило з-під землі.

Невже стільки, як він, повинна людина жили тягнути і не мати щодень на столі бодай шушварка до пісної картоплини, чи у трудну весняну пору, коли божий день за плугом так виходити непросто, не зможуть покласти йому у вузлик нічого, окрім затирки з конопляного сім’я… Карпо знав, що там, у селі, у колгоспі, йому не дадуть роздобріти, там деруть сьому шкуру, як ще й шоста не наросла.

Але ж діти там у селі… І що люди подумають?

Защеміло йому таки, як згадав дітей, а про людей йому байдуже. Стільки сліз і біди надивився він на віку, стільки зла одне одному чинять люди – і не тільки в гірку пору війни, а й до неї, надивився немало. Бувало, не встигне сусід сп’ясти путнього зруба, хліви облагодити та пару вивершити стіжків і оборога, як, диви, палахтить вже якоїсь ночі, з чорних завидок палахтить, і лемент вже на кутку, біжать люди, відрами брязкаючи, стають супроти вогню, а хто підпалив – найбільше старається…

Загубитися б десь, на отакому хуторі, серед лісу, серед корчак, де замість торби начальників, що за літо сім раз переміряють поле та сіножать, аби, крий боже, п’яді зайвої не дісталося, розходжує тут на привіллі єдиний хіба землемір – сіра цибата чапля…

Осудити можна людину за все, думав Карпо, тільки ж хто судить її за те, що вона хоче жити. Марне і надурняк він не пнеться нічого, без нього до готового хліба знайдеться губа, він же мозолями все, а не так собі, мов співаючи.

– Не хочу співати, – з трудом повернув отерплого і задубілого язика.

– Можеш і не співати, – відказала, сміючись, господиня. – А спати марш.

І поштовхала легенько у плечі його до примоста.

Наступного ранку Карпо, що не був досі прихильним до чарки, знов оглушив себе гранчаком і проспав до вечора.

А третього ранку, одутий як сич, встав, мовчки узяв сокиру з-за лави і, тернувши звично пальцем по лезу та крутнувши невдоволено головою, понуро поплентався на подворицю. Він добував з-під снігу ще за тепла порізані дрова, навмисне добираючи найгрубіші, покручені і сукуваті, з маху довгих костистих рук заганяв по обух сокиру у мерзле дерево і, гехкаючи, бив у колоду; усю міць вкладав він в роботу, у кожен удар, мов вибивав із себе важкі, і такі ж намерзлі, як дрова, думки – тільки з дзвоном і хряскотом розлітались довкола тріски.

Ще два тижні лежав під примостом нерозпакованим речовий мішок, а якоїсь неділі Карпо, зітхнувши, витяг його і пішов у комірчину висипати у бодню рис.

За зиму він самотужки пересипав свининця і перестелив підлогу, поправив оборога, що похилився було, мов добряче мавсь напідпитку, і держав набакир вельми хвацько свого капелюха. У свято Карпо рідко лишався у хаті, більше бродив із рушницею навколишнім лісом, читаючи і розгадуючи на цнотливих снігах чудернацький правопис звіриних слідів; інколи він приносив окривавленого зайця чи бровастого замашного тетерюка.

Перехожі на хутір нечасто заходили, Карпо не ховався від них, але й не спішив муляти очі, здебільшого виглядав з-за вугла, як минають обійстя, проводжав в бік села довгим і трохи заздрісним поглядом.

Онисі в село доказали за чоловіка уже весною, як прилетіли книги: вони вививалися за хатою над лужком перекидалися на льоту, кигикали і стогнали, мов бідкалися, як же їм ранньої такої пори звити гнізда.

Сперш, як сказали Онисі, вона не повірила, за жінками ніколи Карпо волочитися звички не мав, але коли сусід забожився, що бачив сам і навіть з ним говорив, Онися кишнула на дітей, що засвітилися з нетерпіння і цікавості личками, а саму її раптом піднудило і жовті кола попливли в очах.

– Хай розживається, – тільки й мовила, і сіла на призьбу, бо ноги чогось не тримали.

Блиснуло сонце, запарувала земля, і постаті ратаїв на полях мерехтіли, текли і струменилися; треба було й Онисі вже братись за плуга.

Тиждень ходила за бригадиром, коня канючила, і на котрийсь бо день таки виканючила. Півчвіртки житнього борошна, що тримала на чорний день, переділила і ще навпіл, собі і коневі, погодувала його і поїхала в поле, а діти дома лишилися замість матері гарувати, повзали по грядках, як травневі жуки, тільки білі.

Надягнула шлею Онися, вчепила плуга і перехрестилася; не так бога молила, щоб поміг, як просила, щоб люди не бачили – не вміє вона орати.

Кінь рушив спершу послушно, навіть шпарко ішов, і Онися бігала перші борозни, а як приноровилася трохи, то ступала широко, по-чоловічому, майже як інші ратаї.

Справний то був колись кінь, весь вороний, тільки біла латка на лобі, мов чирва на гральній карті, у господаря свого, доки той як куркуль не загримів до Сибіру, він землі не чув під ногами, мов линок гладкий і лискучий. А як потрапив в колгосп у руки конюха Яцка пришелепуватого, то змиршавів хіба за півроку й обліз, на додачу ще й знатурився. Перші борозни, тягнучи шпарко плуга, вороний підозріло, з великим сумнівом косив на Онисю своє каре велике око: видавалось, не тільки вона сама, а й кінь не вельми то вірив, чи вийде щось путнє з того орання.

На четвертій борозні вороний раптом став, як укопаний, потім ступив три кроки і знову став, а тоді несподівано звівся на дибки, дико й пронизливо заіржав, показуючи довгі зуби та бліді десна, а врешті впав на спину, і, як каверзлива дитина ногами, замолов своїми худими лапами. Онися, отетерівши, перехрестилася. Навіть не відаючи, що тут вдіяти, присіла у борозні, тихцем сплакнула, а тоді стала згадувати, як розказували про вороного чоловіки.

Відтоді, як побився Яцко об заклад, що перевезе на цьому коні зараз півтори тонни – перевіз таки і виграв самогонки пляшчину, – підірваний вороний, затямивши колгоспну службу, став натурливим і визнавав далеко не кожні руки, а жінок взагалі нізащо мав.

Кінь полежав собі півгодини, потайки час від часу зирячи скрива, чи нема в руці в ратая доброго пужална, а тоді, як ні в чому і не бувало, встав і пішов борозною, покірно тягнувши плуга, що в руках у Онисі то зариване у землю до рижцю, то, вибиваючи дрижаки, норовив і зовсім вискочити.

Дві борозни вороний пройшов шовковим, а на третій знову беркицнувся, помолов собі лапами, і влігся на півгодини. Коли ж Онися заходилася коло нього хворостиною, бо на батіг Яцко досі не розхазяювався, то кінь тільки хвостом ледачо помахував, наче від набридлої мухи.

Так і орала вона до вечора: дві скиби масно влягалися, паруючи і чорно зблискуючи супроти сонця, а на третій починалась вистава. Може з чверть вона впорала, коли стало смеркати, і вже як виходила з останньої борозни, вороний зовсім скрутився. Щось йому не припало до шмиги і він, підкинувши зад і відбрикнувши, рвонувся раптово вперед, Онися щомоці, аж жили синіли, тримала плуга, бо ж покалічиться клята скотина; раптом він завернув круто вправо, Онисю так само круто заносило і вело, і врешті з усього маху разом з плугом хряпнуло в віз.

Мало пам’яталось Онисі, як уже запрягла і доїхала, тільки наступного дня не встала.

Тепер діти самі шпорталися по господарці, напували корову і різали січку; деколи, правда, забіжать сусіди, погомонять трішки, поспівчувають Онисі і біжать собі – в кожного своєї біди доволі. Два тижні Онисі не ліпшало і це гіршало, смоложило в грудях, бо грудьми її кинуло на полудрабок. Їй все хотілося викашлятися і не могла, лиш підкашлювала так тоненько й пискляво, мов підсміювала із кого.

Не має звички біда одною ходити, завжди пару знайде. Стали діти відкопувати картоплю, пальченятами більше греблися, аніж залізником, відкопали якось урешті, а вибирати нічого. Розлились тої весни води широко, найвужча річечка голубіла рікою дужою і повносилою, до хат навіть в декого підкрадалася, і траплялось, що човни припинали просто до зруба.

Підпливла картопля в Онисиній ямці, зогнила і тільки чавкала у пальчатах дитячих. Тож цілішу вищипували по одній на насіння, а напівзогнилу полоскали й варили: правда, тхнуло від казанця і нудило, та все ж краще, ніж бігати дітлашні щодня і заглядати, чи не підросла ще на борщ лобода і кропива.

Пластом лежала Онися, тільки думки різні снувались, як човник у кроснах, і вона якось гірко всміхнулася про себе: якби з тої думки та справді нитка виходила, ото б полотна наткала…

Гарували Онисині діти отак ще зо троє тижнів, а четвертого зібрались в грядках, посідали в рядок, як качата, і раду свою стали вести.

– Як маємо шматок хліба просити по людях, то краще сходімо до батька. Може, й він нам щось дасть.

І потелепали потай від Онисі, бо знали, напевне, що їх не пустить, залишивши доглянути матір найменшеньку: до Замучениці однаково не дійде.

Похопилась Онися пізно, як уже дітлашня чебурхала лісом. Немічна встати, звелася тільки на лікоть і подивилася гірко услід крізь низьке підсліпувате вікно.

– Як не добачив ти, чоловіче, дороги до свого порога, то бодай і діти твої так бачили, – закляла на віку уперше. – Хай мої діти виростуть і твоїх за шпирками водять.

В ту ж мить за вікном залопотіли широкі та дужі крила, і з старої дички злетів величезний, птах. Сіре пір’я його проти сонця відливало і зблискувало холодним металом, на жилистій шиї з упевненою в собі, що не знає сумніву, силою трималася голова з хижо загнутим дзьобом, навіть кігті дивовижного птаха встигла видивитися Онися – крупні, мов людські скорцюблені пальці, кремінної тверді, готові у будь-яку мить рвати й терзати живе, вп’ястися у жертву.

Повільно і знехотя, змахуючи розмашистими і тугими крилами, мов неспішно міряючи невидимі небесні пташині шляхи, птах набирав висоту і летів у бік лісу, і масна чорна тінь по землі гналась за ним. «Ну й шуліка, – мимохіть подивувала Онися. – Зроду такого не бачила».

А Онисині діти тимчасом ішли лісовою дорогою, чалапаючи босими ногами і здіймаючи пухку куряву. дріботіли швиденько, аби вернутись до ночі. Тривожно шуміла на вітрі верховіття високих, сосон, що розхитувалося у голубому і бескінечно високому небі, той шум посилював одинокість та будив мимовільний ляк, аж розширювалися зіниці; і як застогне зненацька одуд та відлуння піде гуляти лунким, мов колодязь, лісом, діти, спотикаючись, озиралися полохливо і ще дріботіли швидше.

Аби скоротити шлях, вони звернули з дороги і пішли до Замучениці навпростець, через плав і болото. Плав вихитувався під ногами, ішов хвилею, невдоволено буркотів і вурчав, мов розсерджений болотяний дух грозився мандрівникам.

Руда лисиця, що невідь де узялася, певне винюхувала собі качині гнізда та широконосі й пискляві виводки, завбачила дітей, сперш високо задерла голову, насторожено підняла маленькі вуха, а тоді, придивившись і щось роздумавши, лиш скрушно головою крутнула; врешті, вона розвернулась і, м’яко та сторожко ставлячи лапи, подалася геть, скрадаючись і час від часу переплигуючи ледве видимі на плаву підступні вікна.

Карпо якраз майстрував топорище, як ступили на подворицю діти: і освітили, і осліпили його синню голодних очей. Руки в Карпа чогось защеміли й отерпли, мов устромив їх в мурашник, він озватись було хотів, та дарма, не в силі був розщепити застиглі, наче в мерця, щелепи; довго стояв він як вмерзлий, кліпаючи повіками, аж доки ноги вдалось від землі відірвати. Опустив Карпо голову, побрів у комірку і, не посмівши спитати про матір, мовчки так само шихнув кожній дитині по торбинці білого, ще із кубанських зарібків рису.

І пішли назад Онисині діти через ліс і болото, що сичало та булькало, спочивали і знову йшли, несучи батькові зарібки.

Насварила Онися їх, міцно сварила, а вони мовчки і винувато перед нею стояли, втупивши сині очі в долівку.

Вже перед жнивами, як жита половіли, а хліб, якого не бачили кілька тижнів, здавалося, пахнув із поля, ходили знову на хутір діти. Тільки батька вони на подвориці не застали, а молодша господиня заступила поріг.

– Киш, попрошайки. Краще б худобу пасти до кого найнялися.

Більш на Замученицю вони не ходили, навіть не дивилися у той бік.

Подається за виданням: Корсак І. Покруч. – Луцьк: 1993 р., с. 88 – 100.