2
Іван Корсак
Минали роки. Швидко минали: не встигне відцвісти черемха у пущі, що духом своїм запаморочливим за версту п’янить, як, дивись, уже серп гуляє житами, і гуртуються бусли, пробуючи крила перед неблизькою своєю дорогою; а там і зима завиє тужно у комині довгими морозними вечорами. І звикся Карпо на хуторі, непомітно звикся, все прожите, минуле, добре і зле, все якось відійшло, заховалося і розтануло за літами.
Через рік народився син – з таким же, як в батька, трохи приплюснутим носом і такими ж густими білими бровами. Ріс здоровим собі та повновидим, і, дивись, уже вигольокує, вимахує рученятами в неньці, вигадливо сплетеній і оздобленій вправними Карповими пальцями.
Чи то вдача його така, чи щоб забувалося швидше, тільки взявся Карпо хазяювати люто. Нивки по лісах, аби шкоди худоба не завдавала, геть усенькі пообгороджував, сінокосні лужки, що заростали корчаками, поочищував – скрізь його рука залишала слід. В хліві завше побрязкував ланцюгом годований на продаж бичок, гладкий і лискучий, ніби у жнива миша, за хатою гули на пасіці бджоли; всього потрохи водилося на господарці, і не було такої пори у році, щоб у комірчині не стояло дві бодні сала.
Правда, сірою хмарою став нависати колгосп, але метикуватий Карпо повантажив якось у підводу добряче стегно та бідон вересового меду і подався в район. Звідти приїхав він інвалідом, як писалося у новенькій і шелесткій, що пахла ще клеєм, пенсійній книжці.
Тепер його не чіпав ніхто, хіба зрідка з’являлися на подвориці фінагенти. І тоді виставлялось на стіл усе, чим багата була тісно заставлена його комірчина, сита пісня гуляла довкола хащами, і знову півроку не показувалися уповноважені на лісовій дорозі, що вела до Замучениці.
А ще Карпо загорівся посадити на хуторі сад. Кілька тижнів, не шкодуючи мозолів, корчував він за хатою вільшаник і березняк, що взявся тут самосівом, вергав бозна вже якої давності, поточені хробаками пеньки, хекаючи, вирубував і витягав з-під землі давнє, але досі міцне покручене коріняччя. На місці безплідної пустоті, де на все ні хіба тільки вицьвірінькували синиці, скльовуючи ще мерзлі бруньки, врешті лежав, зблискуючи свіжою скибою, замашистий лан.
Пошаставши лісом, нашукав Карно дичок, в околишніх селах в дядьків дібрав черенків, і не було такого разу, щоб черенок не прийнявся, не погнав на свіжій, не стомленій ще землі гінких батогів. Радів Карпо, тішився кожним листком, доглядав як за малою дитиною, навіть взимку, в скрипучий мороз, загорнувшись у кожух і постукуючи ногу об ногу у валянках, не лінувався стерегти свої щепи від набігів зайців, капосних і такої пори вельми шкідливих.
Але диво-дивнеє: не вдавався садок. Перші літа щепи росли як на дріжджах, тішачи господаря темно-зеленим, аж синюватим листям, а як ставали у силі і от-от мав прийти час плодоносити, невідома хворість брала дерева. Гілля раптом із добрадива крутилося, укривалося струпом, сперш засихав вершок, далі хворість розходилася по кроні, і врешті дерево стоячи умирало.
Кинувсь Карло до старих, бувалих людей, став розпитувати: чом так? Сиві діди теребили бороду, радили:
– То земля, муситьки, в тебе така. Дзингра, муситьки, копай глибше.
Не шкодував рук Карпо, знову садив дерева, розкопуючи щоразу цілі ямища і викидаючи червону, як цегла, морену, міняв землю та здобрював. Але сад на очах достигав повноліття, і знову крутився, миршавів і сох. Інколи тільки вмираюче дерево, жахаючи хатніх, зацвітало в жнива, чи навіть, ба, восени, як копають уже картоплі – хтось помре, люди казали, як цвіте отак дерево.
Так і не вдалося йому згодувати сад. Прибитий невдачею, Карпо до нього збайдужів, навіть всохлий зрізати лінувався – і ще довго стояла на пні мертва садовина, чорніючи всохлим покрученим гіллям; покруч-сад, сад-кладовище.
Тихо й спокійно жилося Карпові на хуторі. Щось ладилось, а щось не вельми, чомусь радів, а за чимсь сумував. Здебільшого ж ні на що було йому нарікати, зник з очей той тривожний блиск, що так непокоїв сперш молодшу хазяйку, похмуре лице його із худими гострими вилицями, що туго обтягувала сіра землиста шкіра, тепер подобріло й погладшало, навіть ледь-ледь проступав рум’янець.
Єдине, що муляло його душевній злагоді – сич, який завівся негадано на Замучениці, не давав спокою ночами, а то й навіть удень.
– Пу-гу-у-у, – кричав птах зловісно і моторошно. – Пу-гу-у, – линуло в темряві ночі над вільшаниками і болітцями, невеликими зарослими очеретом озерцями, де дрімала, похитуючись на воді, натомлена цілоденним трудом, качва.
Став помічати Карпо: сич заявлявся на хуторі перед тим, як мало трапитись якесь нещастя, принаймні, якісь негаразди у господарці. Перед тим, як здохла корова, птах кричав на хліві до світання, мов пророкував близьку біду, тужив і побивався, як тужать над домовиною.
Зимовими довгими ночами Карпо, бувало, не міг заснути. Ледве тільки заплющить очі і стане його огортати м’яка хвиля першого сну, як зловісно завиє на хаті сич, закричить пронизливо і моторошно.
– Чуєш, чуєш? – отерплий, шепче нажахано, штовхає ліктем під бік молодшу хазяйку. – Знов!
– Та спи ти, придурку, – гребонеться із серця невдоволено й сонно хазяйка. – Вічно тобі увижаються.
Карпо схоплювався із примоста, накидав наопашки кожуха і, дивуючись, чом же так – він завше чує, а вона чомусь ні, вибігав на подворицю. Сторожко, скрадливо, щоб не рипнути часом снігом, він обходив навколо хати, озирав хліви і найближчі дерева, та ніде сича не видко й не чути. Велетенська тиша вляглась на сніги, на ліс, принишклий та мовчазний, і лиш з тихим потріскуванням світили великі намерзлі зорі.
А якось восени, в темінь, хоч виколи око, завив сич у мертвім саду, застогнав і заойкав, як над покійником. Не в силі стримати себе, схопив Карпо із стіни рушницю і, простоволосий, вискочив за поріг. Сич озвався у дальнім кутку, знову завив, залопотівши, мов злетіти збираючись, крилами. «Таки птах, не чортівня», – промайнуло в розпаленій його голові, і він щодуху метнувся туди. На бігу, навіть не цілячись, Карпо вистрілив раз і вдруге, вправно об коліно зламавши рушницю, знову перезарядив.
На хвилю, як згасло відлуння, запала тиша – лиш у вухах дзвеніло й пищало від стрілу. А ще через хвилю сич озвався зовсім в іншім кутку, завив, як видавалось, глумливо й знущально.
Він крутнувся і, натикаючись на мертве гілляччя, кинувсь на звук, щомоці, аж мружачись, вдивлявся у мряку і вистрелив тепер без гарячки.
Знову запала тиша, почулося лопотіння замашистих крил, і знов за спиною прорізав темінь зловісний крик. Карпо, мов без пам’яті, спотикаючись і перечіплюючись, метався садом, бухкав всліпу й навмання, і вогненні спалахи з цівок вихоплювали на мить чорні, мов обгорілі, покручені й сукуваті скелети дерев.
В котрийсь раз він підняв рушницю й натис на гачок, та рушниця мовчала, він тис ще і ще, аж доки не стямився, що скінчились набої. Розбитий, розгублений, Карно як стояв, так і сів на пожухлу уже, ледь припалу росою, траву. І в ту ж мить просто над ним, на вершечку сухої яблуні, знову озвався сич. Дикий, нестримний регіт, від якого холоне і гусне кров, розлігся над безпорадним Карпом і шкіра у нього враз стала гусячою.
– Свят, свят, свят, – перехрестилася на порозі молодша господиня, – розбабахкався тут, знов увижається. Сходи, притерушений, до Мокрини, нехай зговорить.
Син, що не зчулися як і виріс, успадкувавши собі широку батьківську кість і материні прудкі рисячі очі, виріс, змужнів і небавом вже мав женитись, теж підсміювався над Карпом..
– Глухаря краще б встрелив, сича не засмажиш.
Але як якогось вечора розпугукався капосний птах, десь за місяць до весілля, взявся кричати пронизливо та зловісно, не стримався й син, схопив зі стіни рушницю і прожогом вискочив за поріг.
Він був першим, хто за довгі роки зі всієї сім’ї побачив лихого птаха. Птах усівся просто на комині: пір’я його проти місяця відливало і зблискувало холодним металом, на жилистій шиї з упевненою в собі, що не знає сумніву, силою трималася голова і з хижо загнутим дзьобом, а кігті на дужих м’ясистих лапах видавалися крем’яними. Добре завченим, блискавичним рухом син скинув рушницю і вдарив одразу з обох зарядів.
Два постріли злилися в один, і в ту ж мить по рушничному громові почув Карпо болісний і розпачливий крик. В один дух батько вилетів на подвір’я.
Під порогом валялась розірвана вщент рушниця, поруч, скорцюбившись і затуливши лице долонями, лежав син. Бестямний Карпо припав до сина, обхопив його голову, тулив до себе та притулював, запізно вже силячись прихистити, і цвіла в синім місячнім світлі маковим цвітом поміж батькових пальців синова кров.
А як стямивсь Карпо, то запряг жеребця і стрілою полетів у лікарню. Живим залишився син, тільки більше правим оком не бачив.
Через кілька місяців, як вигоїлася рана, справляли весілля. Молодий з перев’язаним оком сидів за весільним столом на кожусі, аби був багатим, як на шерсть той кожух. Похмурий, раптовим нещастям прибитий, він пробував зрідка всміхнутись гостям, але посмішка та була силувана, крива як оскал.
Веселилася скрипка, гухкав бубон, бігав понад столами і метушився батько, припрошуючи гостей, та не стримався якось Карпо, вискочив на подвір’я і, заховавшись за клуню, гірко заплакав. Він тулив лоба до холодного зруба, стогнав і ойкав, бивсь головою об мовчазне дерево, безутішно ухкав і вив, немов сич у темну, глуху й безпросвітню ніч.
Подається за виданням: Корсак І. Покруч. – Луцьк: 1993 р., с. 100 – 104.