3

Іван Корсак

Карпового сина звали Денисом. Міцної кості як батько, і як мати непосидющий та жвавий, прудкий у рухах, навіть ба, метушливий, він як з людиною розмовляв, то голову перехилював, аби бачити краще єдиним оком; видавалося ж, що не вірив, і мов впевнитись, а чи правда, то заглядав їй чомусь за спину. З бідою своєю, як розірвав заміцний заряд рушницю, швидко зжився Денис, збайдужів та призвичаївся – тільки єдине те око іще стало прудкішим, воно бігало та хилиталося, мов повітряна кулька у теслярській штильвазі.

Жити на хуторі і гребтися, мов дурна курка, в землі Денису ніяк не пахло, то ж він по весіллі подався в райцентр. Садибу меліораторів, куди рвалися всі, і де, казали, навіть ледачого жде купка грошей і біля них совкова лопата, Денис обминув, влаштувавшись собі на тиху і непримітну посаду завскладом заготконтори. Платню там давали абияку, і він відвертався навіть, як вигрібав свій куций оклад із каси, зате восени, як приймали картоплю, доганяв своє з надлишком.

Досить одного стрілу його зеленкуватого, мов озерна каламуть в час цвітіння, ока, щоб загнути порядну скидку, і вже, дивись, в кінці дня у Денисових довгих пальцях шелестить покірно та соромливо не одна сотенна асигнація. Скарги діяли на завсклада точнісінько так, як вони мали б діяти на полярне сяйво: Денис підгодовував рідне начальство майже щотижня, а в урожайні дні – і щодня.

Районне начальство при зустрічі з ним капелюх піднімало ще здалеку, руку тиснуло шанобливо. Бо ж то за Денисові шелесткі асигнації зустрічали і проводжали уповноважених, пересичено гикаючи, виголошували кучеряві тости, і не одного з тих уповноважених за руки й за ноги, злегка розгойдуючи, лантухом у авто вкидали.

Директор Дениса цінував, обходився з ним майже як із рівнею. Цікавий то був директор: літ може під п’ятдесят, але сивий увесь, широкий у плечах, він з особливою поважністю вмів встати з-за столу, ще поважніше сісти в машину, а як ішов подвір’ям контори чи навіть цехом, де жінки огірки солили, то ступав, наче під маршову мелодію йому одному лиш чутного духового оркестру, – бухкав утомлений бубон і урочисто співали мідні сяючі труби. Університет, подейкували, в свій час він скінчив, грамотний вельми, балакали, але навіть найвправніший у райцентрі язик не міг би сказати, яким вітром йому судилось посісти оту контору.

При добрій склянці, розхоробрившись, розчервонілий Денис набрався духу і запитав.

Якийсь сполох, далекий і тьмяний, мов досвітні блискавиці за горизонтом, зблимнув ураз у директорових зеленкуватих, як неспілі сливи, очах.

– Ми живемо усі на вокзалі, – поважним порухом скинув попіл у попільничку директор. – Поспішаймо, Денисе, доки наш поїзд не відійшов. Все інше – базікання. От викладав би десь зараз – ну й що? Пролетарі, єднайтеся. А так все в мене є. Сам знаєш, видавав торік заміж дочку, то усіх питав, чого на весіллі бракує. Довго думали, голови ламали, і нічого не могли придумати. Правда, один недурний чоловік таки знайшовся:

– Хору народного обласного, – каже.

Легкий смуток з обличчя, згадками навіяний, нараз він зняв легко і просто, як знімають з голови капелюха.

– Поспішаймо, Денисе, ще наш поїзд не відійшов.

І, доливши із пляшки з багатьма зірочками, негадано посміхнувся:

– На наш вік нам з тобою ще вистачить коньяку.

Більше до цієї мови вони не повертались ніколи.

Отож поспішав Денис жити, доки поїзд його не пройшов. Вдома він навіть кота лінувався тримати, все ж по липових довідках – здав, мовляв, два бички, і то круторогих, що басом ремигали і загрозливо, ледве хто підійде, ратицею землю гребли – став на пільгову чергу і купив «Жигулі» цнотливої білини, сяючи свіжою фарбою й нікелем, пишною нареченою у фаті пливли вони вулицями містечка, стрілою літали заміськими шосейками, а найчастіше стояли обабіч галявин, доріг, при кострищах, і пищали у них манірно жінки, пацьорами по льоду розсипався кокетливий сміх, і дзвенів кришталь келихів із шампанським.

Сперш, як вертався далеко за північ, жінка стривожено схоплювалася з постелі:

– Та вагони вантажили, – втомлено позіхаючи та потягуючись, знехотя відказував він.

Журилась не раз, шкодувала жінка Дениса і радила кинути ту проклятущу роботу. Він не перечив, кивав головою покірно, але кидати, звісно, не поспішав.

Раптово померла мати, а за тим відійшов через рік Карпо, і Денис під маркою, що перевіз стару хату із хутора, звів собі особняк на околиці міста. Сяючи верандами і розцяцькованими балконами, той особняк поміж звичайнісіньких хат соромливо щулився за металевим парканом, як щулиться провінційна модниця у переповненому приміському автобусі, боячись торкнутися бодай ненароком сільських куфайок.

Тепер жінка, світлицями тішачись, більш Денису не радила роботу покинути, лиш зітхала скрушно і співчутливо та дмухала на нього як на малу дитину.

– Забембає тебе та контора, – все журилась.

Втомлений і розбитий, з головою, що шумеліла і тріскала, хоч натягай обруч, Денис звично вертавсь по півночі і засинав глухонімим безпам’ятним сном, забуваючи нерідко і за чоловічі обов’язки.

Жінка навіть якось забігла в аптеку, до знайомої аптекарки – старої діви, відомої у райцентрі гульками, яку мало не в очі звали «учебкою», бо всі хлопці проходили з нею початкуючий курс.

Стидаючись, попросила жінка:

– Дай-но щось гормонального, бо охляв за роботою чоловік.

Аптекарка, що лиш кілька годин, як зійшла із Денисової машини, сховала лукаву посмішку і винесла, здерши наклейку, їй сечогінне.

А якось стало жінці зле, і вона записалася до гінеколога.

Той оглянув і, стараючись не зустрітись поглядом, буркнув:

– Треба стаціонар. Шкірвенеричне відділення.

Жінка вернулась додому, згребла в оберемок обох дітей – і старший, і менший хлопчак був викапаний Карпо, і пішла із Денисових світлиць назавжди.

Денис повернувсь за звичкою опівночі, повмикав у кімнатах світло, чудуючись, куди ж подівалися хатні. Він шукав жінку, з знайшов записку: і враз його світлиці стали іще світлішими, негадана воля ввірвалась раптово, як вривається у відкрите вікно свіжий вітер, лопочучи тюлями і портьєрами. Він ступив на балкон, позіхнув і, вдоволено закинувши руки за голову, потягнувся – та так і застиг із простягнутими руками.

– Пу-гу-у-у! – розкотистий крик мало не над головою, торжествуючий і злорадний, розтяв нічну темінь, сонну тишу околиці, цей крик, металевий, пронизливий і моторошний, забиваючи в мізки холодного цвяха, скував Дениса немов правцем.

– Тьфу! – ледве отямившись, сплюнув і матюкнувся, – Всіх куріпок вже витравили, а цю нечисть і хімія не бере.

І він, хряпнувши спересердя дверима, пошвендяв у спальню, та ще довго крутився, не в силі заснути, і ще довго холодні мурашки бігали по заціпенілій спині.

А незадовго у Денисових світлицях порядкувала нова господиня – буфетниця із тамтешнього ресторану. Найперш вона взялася переставляти ліжка і тумбочки, дивани й столи, порядкувати в шухлядах і на полицях. Відійде, приплющить око, помилується – і знову тягне трюмо на свіже місце. Денис із місяць нишком бурчав, аби не чула, нездатний знайти то бритву, а то шкарпетки.

Жінки відговорювали буфетницю до Дениса переїжджати, раяли, що як так підскакуватиме, то більше дасть. То ж джигун, торочили, він і від тебе за свіжою спідницею побіжить. Але вона, бувало, лиш реготне, зубами золотими засвітивши.

– У розумної жінки не побіжить. Як за ніч поверну на три боки, дудки здужатиме.

Так воно й повелося. Ледве Денис засопе, першого сну скуштувавши, як вже й тузає лікоть під бік. Сонний, нерідко плутаючи імена, він неохоче карабкається, а вона, для годиться обнявши, лежить собі й думає, що б то йому на сніданок приготувати.

І справді, вагони на ніч тепер рідше чомусь подавали – чи то залізниця раптово збідніла, чи ще щось, тільки вчасно здебільшого вертався Денис. А там і донечка народилася, крикса маленька така, з прудкими і хитрими оченятами. Бавився з нею батько.

Збігла сира і плаксива осінь, відтріщала своє зима, а весною, ледве зацяпотіло з покрівель, занудьгував раптом Денис, затужив негадано і безпричинно. Підсвідомо його тягнуло кудись і млоїло, гнало із дому, з обжитих місць, інколи він на вулиці навіть, бувало, приспиниться, і, внюхуючись у хмільне повітря, задере тривожно голову, наче лось, що зачує гін, коловерть бунтівної киплячої крові, зачує трубний і викличний клич невідомого ще суперника.

Такої пори брав його дивний неспокій, збігала шкіра в брижі і ніздрі дрібно тремтіли; той тваринний неспокій, прадавній і нутряний, сповивав його у тугий сповиток – в затуманілого Дениса, лиш хапнулого кілька ковтків весняного повітря, аж дрижаки вплітались в коліна

І знов повело Дениса старими стежками. Білосніжне його авто носилося лісовими, маловідомими дорогами, запецькане і забрьохане, гріло боки біля потаємних багать, чекало терпляче господаря на непримітних галявах.

Стривожена буфетниця кинулася до подруг за радою і порадою, ті, танучи від довіри сердечної та руками обурено сплескуючи, мізкували довгенько і хто зна, до чого домізкувались, тільки Денисове авто раптом стало часто псуватись: то чогось кашляло, як треба спішно було йому виїжджати, то, не заводячись, тряслося насмішкувато, а під кінець чхало, голосно і зневажливо.

Ненароком підвівши кілька разів компанію, Денис негадано полюбив вельми лазню. Зроду-віку мився удома, у ванні, сяючій облицьованою із далеких країв недешевою плиткою, а тут, ні вари, ні пари, заманулося паритись.

Зіркі очі подруг і в темені видивилися, що до лазні було, і що після, отож турботливо збираючи в котрий раз чоловіка паритись, буфетниця сипонула тихцем у підштаники червоного перцю.

Сперш, як вернувшись, влетів чоловік у хату, то стрибав по кімнатах і бігав, підстрибував геть точнісінько так, як у дитинстві, сівши верхи на прута, на конику їздять; врешті метнувсь до дверей і відчинив їх навстіж.

– А-а-рш! – і око його єдине шкварчало на здертому і подряпаному, чиїмись нігтями заборонованому обличчі.

Для порядку буфетниці закортіло, було, вікна побити чи бодай щось із посуду, та врешті, забравши дитину, махнула лише рукою.

Років через п’ять, як підросла трохи дочка, то побачив її Денис, біля мами за буфетом вистрибувала.

– Татко, он татко! – впізнала по фотографіях.

Денис, що з компанією заваливсь в ресторан, вайлувато і трохи розгублено підійшов до буфета.

– Дай но, – буркнув, – малій шоколадку.

– Купи! – насмішкувато стрельнула очима буфетниця.

– Ну й куплю, – посерйознішав враз Денис.

– Ну й купи!

– Ну й куплю!

– Ну й купи!

Вийняв Денис шелестку двадцятьп’ятку, недбало, як гральну карту, метнув на прилавок. Шоколадка полетіла навстріч.

– А здача? – кліпнуло здивоване, трохи зеленкувате око.

– В неї он забери, – сміючись, на малу показала буфетниця.

А ще була у Дениса жінка, що клопоталась за ним, як ніяка інша. Аптекарка, худенька й тоненька, шурхочучи легкими крилами плаття, щоранку пурхала навколо Дениса метеликом, що підлітає до квітки і з того, і з другого боку, доки наважиться та приміряється, як же краще присісти і взяти нектар.

Найперш купила вона затемнені окуляри, що враз надали Денисові вченого вигляду, подовгу вистоювала за праскою, і тепер він, напомажений та напрасований, вирушав на роботу, мов щойно з вітрини універмагу, де побачити зразок можна, а купити – ні. Страви, які виготовлювала нова дружина, пурхаючи тепер навколо газової плити, хоч і скидалися інколи підозріло на звичні, зате звалися так розкішно і не по-нашому, що Денис, звиклий поспіхом жити і запросто міг наковтатися навіть з каструлі, тепер порався за тарілкою вельми статечно і церемонно.

За страви він був особливо вдячний, бо нили вже нирки і гірше бачив – витягував шию і мружив єдине око, приглядаючись до людини, мов хотів зазирнути у неї, наче у напхану мідяками копилку.

Траплялося, вечорами ходив Денис з аптекаркою у кіно, і аптекарка тримала його під руку так обачливо й сторожко, як тримають лише дорогий, з високою і вельми тонкою ніжкою келишок. Під завидливими поглядами знайомих він танув з такої уваги, мов на вогні шушварок, і якось, геть розтанувши, роздобрився та переписав на аптекарку свої світлиці.

Раз у рік, в день народження доньки, йшли під ручки і вони до буфетниці За столом випивали втрьох, балакали і знайомих переговорювали, Денис тримав на колінях її малу, а під кінець буфетниця аптекарці казала:

– От зроби подарунок мені: лиши Дениса на ніч. Хоч раз на рік.

А та тільки довгими віями поведе, всміхається поблажливо й таємниче.

Одного разу, перед дзеркалом зачісуючи Дениса, аптекарка кивала головою скрушно:

– Зморщок он уже скільки, яблучко, у тебе. І нирки… І з’їздив би на курорт, мандаринчику ти мій.

А чого, випнув груди Денис, і справді, чого б ото лінуватись йому, не з’їздити. Не тільки шишкам одним курорти, він і сам собі шишка.

Через місяць стояла аптекарка на пероні, мокрі вії хустиною витирала.

– Бережи, ж себе там, мандаринчику, не втопися, – приказувала.

Лежав собі місяць Денис на березі, море лащилося до ніг, як аптекарка перед авансом, лежав і думав, який він дурний. Погуляв на віку, видається, трішки, жінок оберемками мав і коньяку вже не цебрик вижлуктив – поспішав жити Денис, як і кожен тепер спішить ласий шмат від життя відчвахтати; погуляв, а ще отак не блаженствував.

Як вернувся додому і до хати підходив, то легко ступав, мов пружини невидимі, його підкидали, легко і пружно ішов, геть молодий. І зовсім його, що тішився світом веселим, розсмішила на хвіртці табличка: «У дворі злий пес». Він тихенько пройшов доріжкою, навшпиньки прокравсь у порожні кімнати, одну поминув і другу, а тоді, аби в жарт злякати, різко двері у спальню штовхнув.

На нерозстеленому ліжку в спортивнім костюмі, закинувши руки за голову, незалежно й достойно розваливсь якийсь гевал. Денис ошелешено зирив на гостя, марне силячись упізнати в ньому, когось з неблизької рідні чи веселих своїх кумпаній; гість і собі, навіть не ворухнувшись, взявсь розглядати Дениса, як розглядають без особливого інтересу у природничім музеї під склом комаху яку чи метелика.

– Ти хто? – поспитав, надивившись, уже зовсім без інтересу гевал.

– Денис… – признавсь пересохлими раптом губами.

– А-а, – розчаровано мовив гевал, позіхнув і, ступивши три кроки, загріб в широченну лапу його загривок та поштовхав перед себе.

Денис, будучи не із слабкого десятка, але ошелешений і розм’яклий, мов із воску ліплений, навіть не пручався – чеберяв слухняно і дрібно не своїми ногами.

– Я тут ха-хазяїн, – вже на східцях прошипів гусаком, бо комір передавив горлянку.

– Ні, тепер я, – зітхнув гевал і негнучка, мов кардан, його рука туронула Дениса так, що носом він заорав вже біля хвіртки.

– Не ходи сюди більш, мандаринчику, – приязно посміхнулася аптекарка, що поливала за рогом квіти. – Він – дужий.

Потім ще були у Дениса жінки.

Жив спочатку у прибиральниці Тоні, але збіг він небавом, бо хворіла усе по жіночому та, мов негодоване кошеня, цілоденно нила:

– Приписав один лікар прикладати холодне спереду, а другий від радикуліту каже: грій у крижі… і що мені, люди, діяти?

Найдовше пожив Денис в Ольги, що, мідяками побрязкуючи у клейончатім фартуху, газводу продавала на площі. Та не зійшлися характерами, як тільки турнули Дениса із складу – щоб помастити слідство, аби небо не стало часом в арифметику, вимів усе з ощадкнижок, машину продав, і то ледве стачило.

Денис собі знав ціну і не пішов до дітей проситись без роботи, з гаманцем, колись вельми сановним, а тепер геть охлялим, де лежала лише прострочена лотерея, забутий компанією своєю і напівосліплий – єдине око його зелене засновувало павутиною – пристав, було, до кривої Каті.

В її хату, роками небілену, можна постукати опівночі і знайти порятунок для голови, що сизо диміла; сюди збиралися парами та поодинці, і ночами гули хрипкі голоси, гули чорні великі мухи над куснем зжовтілого сала та цибулиною; тут братство жило своїм законом, що власності не визнавав ні на пляшку, ні на тіло.

Кілька тижнів пожив тут Денис, аж доки крива Катерина раптово не вмерла: сперш стало їй зле і хтось викликав швидку, тоді враз оклигала і з півгранчака, заливаючись сміхом, ще випила. А вмерла негадано, здивовано гикнувши, і рука її, що обнімала за шию Дениса, враз обм’якла, безвільно посунулась.

– Та чого тут уже, – невдоволено відчиняв Денис фельдшеру двері, застібаючи наспіх ширінку. – Тільки тепла.

Більше він не шукав жінок, а постукуючи підсліпувато перед себе ціпком, взявся ходити по соцзабезах. Довго Денис оббивав казенні пороги, доки виходив потрібний папір.

Будинок для калік і престарілих на горі стояв, над рікою, що огинала гору й покірно несла голубі свої води поміж врослих осокою й лататтям обох берегів. На старих тополях навколо будинку, де довгі роки були монастирські келії, на гінкім, вже оголенім гіллі вовтузилося драчливе і гамірне вороняччя, чубилося й раптово злітало у презимне свинцеве небо, і знову падало на дерева, мов чорний лапатий сніг.

«Спішив ти вихопити своє у життя, – подумав Денис. – Можеш тепер не спішити».

З воріт виїхала підвода з труною із негебльованих дощок, за труною ішли три бабусі – почорнілі, старістю висушені, зморщені і погорблені, мов навмисне навпіл надломлені. Бабусі провели домовину й вернулися, а візник, оглянувшись злодійкувато, шмагонув коня лійцями. Кінь затрухикав відчепного, загриміли колеса по вмерзаючій груді, і тряслась домовина у полудрабках, підстрибувала і витанцьовувала.

– Пу-у-гу! – закричав на високому дереві раптом сич, спросоння хіба закричав серед білого дня, зловтішно завив і бридко.

Намацуючи дорогу ціпком, Денис входив у ворота.

Подається за виданням: Корсак І. Покруч. – Луцьк: 1993 р., с. 104 – 113.