2

Микола Хвильовий

Коли вам трапиться висловлюватись перед авдиторією, що виховала себе на гопаках, ви, раніш, ніж згадати якусь комету Енке, візьміть під сумнів стару заялозену істину, поставте її на голосування і ухваліть:

– Приймаючи до уваги, що Копернік був пролетарського походження, зібрання «енегрично фукцируючи», констатує: земля, і справді, крутиться навколо сонця.

На жаль, ми не виносили подібних постанов перед тим як здати до друку свою попередню статтю, і тепер мусимо повертатися до абетки пролетарського мистецтва, щоб «ухвалити» її. Гадаємо, що після цієї процедури всі і все зрозуміють і – головне – ясно стане, чому Европа, а не просвіта. Гадаємо також, що наша абетка збентежить «молоду» молодь, і вона поставиться критично до тих привабливих «прописних істин», які проповідує «енко». Бож у попередній статті ми вияснили наше розходження з «другою генерацією», а в цій беремося вияснити ті пункти, в яких ми ніколи не зійдемось з просвітою.

Що ж таке «мистецтво взагалі», питають «олімпійці», починаючи свого другого листа.

Щоб відповісти на таке питання, не треба бути теоретиком:

– «Мистецтво взагалі» – то архи-специфічна галузь людської діяльности, що намагається задовольнити одну із потреб «духу» людини, саме любов до прекрасного.

Таке, на перший погляд, вельми естетичне визначення після деяких альгебраїчних маніпуляцій над ним набирає цілком благонадійного вигляду. Тут справа в підставках і в ідентичності.

Що ж в цій засаді може нас збентежити? Не що інше, як «любов до прекрасного» та ідеалістичний «дух». Коли ж скажемо, що красу за Чернишевським, ми ототожнюємо з життям, то й наше визначення наполовину зматеріялізується, сконкретизується. Але залишається ще дух? І то правда! Та, бачите, не завжди він суперечить марксизмові. Бо «мистецтво (за Плехановим: це вже не Чернишевський!) – один із засобів духовного спілкування між людьми».

А втім, і такого визначення ми не будемо давати «мистецтву взагалі». Ми маємо клясичну формулу, що її, між іншим, треба вже знати нашій «молодій» молоді, щоб не плутатись в просвітянській «безвизначній» і безмежній неписьменності. Ми маємо на увазі того ж Плеханова. От що він каже:

– «Мистецтво – то є пізнання життя за допомогою образів».

Учні його додають: «в формі почуттєвого споглядання». І мають рацію, бо «батько російського марксизму» в одній із своїх праць недвозначно говорить, що «красу пізнається споглядальним хистом». Саме тим «созерцательним», проти якого повстає всесоюзна просвіта: начитана російська і двохброшурочна українська. Тут нашій, «рідненькій», слід, до речі, нагадати, що користь пізнається інтелектом. Отже, коли вона так страждає на утилітаризм, то замість інтуїтивного теоретизування, їй не пошкодило б взятись за розум.

І справді: при всьому своєму бажанні полемізувати саме з нею, ми, на жаль, щоб остаточно вияснити природу просвіти, мусимо звертатись до російських просвітян. Бож не можна полемізувати з троглодитами. Що до останніх, то тут нам залишається тільки висловити свою глибоку пошану перед їхнім доісторичним інтелектуальним хистом. Так от:

– Ми, «олімпійці», не збираємось писати трактата на тему: «наукова естетика».Ми маємо на увазі абетку, і пишемо її тільки тому, що змушені це робити. Бо й справді: нас, «олімпійців», які вбачають в мистецтві великого фактора в добу боротьби за комунізм, які взяли за своє гасло: «хай живе нове мистецтво»; нас, «олімпійців», тривожать той ревізіонізм в марксистській естетиці і ті ліквідаторські настрої, які останніми роками виросли в чималого «напівбогданова».

Історія цієї справи у нас, на Україні, давня. Почалось зі славетного пролеткульту й продовжилось безславним кінцем панфутуризму та розквітом так званого «октябристського напостівства». Ще року 21 один із «олімпійців», саме Хвильовий, як «Дон-Квізадо», оголосив похід проти пролеткультизму. Це було в той час, коли пролеткульт був, так би мовити господарем становища, божком. Тоді «олімційцеві» не хотіли вірити. Тепер, здається, повірили та… на жаль, не розуміють, що й «октябристський напостизм» і «октябрська» плятформа з українськими виправками та додатковим tutti frutti – таж сама напівбогданівщина, що й проти неї так завзято боровся Ленін.

І справді: обвинувачуючи нас в «попутництві», не розуміючи того, що «попутництво» по суті є прояв зоологічного націоналізму (неньки чи матушки – однаково), що воно зовсім не доктор Тагабат, не «Кіт у чоботях», не анарх, не Огре, – наші опоненти остаточно заплутались і проморгали одну «прописну істину»:

– Всім їм jurare in verba magistri («божитись словами вчителя», Леніна в цьому випадкові), але всі вони від однієї неньки. Хоч це й дивно, але всі вони «однакові»: і напостовці, і лефовці, і пролеткультовці, і октябристсько-плятформівці, і панфутуристи і їм же ім’я – легіон. Всі вони виходять з основного визначення мистецтва –

– «яко методи будування життя».

Взяти б цьому кагалові за свого ідеолога Чужака, що так завзято бореться проти споглядання («созерцания»), проти плеханівського визначення мистецтва –

– «яко методи пізнання життя».

Бо й справді: всі вони проти бухарінської «систематизації почуттів в образах», проти тим паче – толстовської «емоціональної зарази» – всі вони проти ще багатьох, проти «ідеалізму», проти «старої» естетики.

Але яка ж їхня естетика? Бож казати, що мистецтво є «метода будування життя», значить сказати вельми багато для нас, «олімпійців», і нічого не сказати для «молодої» молоді. Що ж вони під цим розуміють?

Ми не маємо можливости вдаватись у детальну критику цього вінігрету, ми візьмемо їхній основний аргумент проти плеханівської естетики, розберемо його і покажемо їхнє справжнє обличчя.

– «Принцип обезволення (пише Чужак) заложено в самій природі старого мистецтва».

Обезволення? Це, очевидно, тому, що старе мистецтво припускало момент споглядання? Того самого «созерцания», проти якого інтуїтивно воюють «енки»? Ми розуміємо: споглядання завжди було категорією «пасивного» порядку. Але чи не скажете нам, чому це ж таки старе мистецтво було великим позитивним чинником в розвиткові суспільства? Чи воно обезволювало тільки пролетаріят? Так ви про це нічого не говорите. Ні, ви маєте на увазі його негативний вплив на всяку психіку. Ви гадаєте, що епоха мистецького відродження теж обезволювала своє суспільство, що Пушкін був чинником консервативного порядку, що Вольтер зіграв негативну ролю в прогресі, що Мікель-Анджело ні чорта не вартий, що «облако в штанах» теж обезволює.

Чи може ви гадаєте, що «принцип обезволення» не є самим фактом? Тоді ясніш говоріть. Бо, на наш погляд, дуже ясно сказано. Ви відкидаєте «пасивний» момент споглядання – відціця ваше обезволення. Вас розуміють своєю дрібнобуржуазною природою і наші «енки». Але ви забуваєте, шо воно, споглядання, завжди носить в собі під машкарою пасивности найвищу активність, найвищу динаміку, бо воно є «пізнання життя».

Такий основний аргумент лефонапостівства. І коли придивимось до нього ближче, побачимо:

– Під «методою будування життя» ховається не стільки безоглядний утилітаризм, писаревщина в «червоній» машкарі, ліквідаторські настрої щодо мистецтва, ревізіонізм плеханівської естетики, німецьке «просвітительство», скільки дрібнобуржуазний постулят рантьє нової формації, саме – непмана. З нової економічної політики він цілком задоволений, він її не хоче мислити, як певного етапу диктатури пролетаріяту. Для нього наше «всерйоз і надовго» ототожнюється з вічністю, бо «неп» – його кінцева мета, його ідеал. Він хоче будувати життя «по образу своєму й подобію» – тихе, самоварно-канареєчне з пивною під боком. Для нього «червоне» становиться символом «ларкових карнавалів» і тієї блідо-рожевої республіки, що до неї він дійде без всяких вибухів, що ім’я їй: Франція. Він, непман, не допустить, щоб робітничий авангард пізнав всю складність переходового періоду за допомогою своїх художників. Це ж підготовка до нових боїв! І рантьє запевняє: то – виграшки, читай – «капітал». Чекай світової революції, я нічого не маю проти. Але покинь аналізувати сучасність. В твоїх же, мовляв, інтересах будувати економічну фортецю, а не ширяти в етерах. Споглядання, «созерцательность» нічого не дають, бо вони приводять до контрреволюційних висновків».

І тому зовсім не дивно, що вчорашній «жужу», тип із концентраційного табору, якийнебудь денікінський прапорщик Смердипупенко береться ревізувати марксизм і голосно обвинувачує Троцького в контрреволюційності. Якже: він тепер революціонер – хіба ви не знали? Хіба він не вчить вас: «будуй життя», покинь його «пізнавати і споглядати». Він цілком червоний. Чуєте? Червоний!

Це така тонка софістика, таке безвихідне павутиння, що в нім не тільки «молода» молодь плутається, але й Чужаки. І справді: кому спаде на думку, шо ми, «олімпійці», будуванню життя без лапок не протиставимо свого, певніш плеханівського, «пізнання». Кому спаде на думку, що:

– Будування життя в його всесвітньому маштабі ми мислимо і цілком справедливо тільки через пізнання його і, очевидно, через споглядання, без якого не може бути пізнання.

Кому спаде на думку після непманівської софістики? Одна справа збудувати кілька кооперативів (за це ми не тільки голосуємо, але й самі засукаємо рукава), і зовсім інший смак подивитись в перспективу й не на саму свою «неньку», а на майбутнє пролетаріяту, на майбутнє всієї людськости. І не тільки подивитись, але й намітити деякі шляхи для дальшого етапу. Тут самим «будуй» нічого не зробиш, як нічого не зробиш і «лєвим ребячеством». Тут і йде нам на допомогу плеханівське «пізнання».

От чому новий рантьє протиставить йому своє «будуй». Він добре розуміє, що мистецтво – великий чинник у розвиткові суспільства (це не Чужак), і він додає до нього ліквідаторську консервативну доктрину:

– «Мистецтво, як метода будування життя».

З нього естет поганий, не дарма художники, артисти, музиканти так ненавидять сучасну авдиторію. Це не той великий буржуа, що дав Бетговена, Моцарта; це той новий рантьє, який їде до театру не симфонічну оркестру слухати, а показати свої мамуловаті перстені, своє строкато-коштовне, але без всякого смаку зроблене, вбрання, йде подрімати й посопіти носом. Це не той великий буржуа, що сходить з історичної арени, зігравши свою велику ролю, – це дрібно-буржуазний рантьє з відсталої країни.

Але цей рантьє розуміє свої інтереси – відціля й його мистецька доктрина і «будуй без пізнання», цебто ліквідуй мистецтво.

І тому зовсім не дивно, що всі ці «лєфи» (по суті «прафи»), напостівці, «октябристи» і т. п. зійшлись на цій доктрині. Хотіли вони цього – не хотіли, але вони стали ідеологами нашого непмана. Не всі й так звані анархісти припускали свою залежність від куркуля.

Всім їм треба пригадати пораду Плеханова:

– «Щоб розібратися в тому, що я називав живим одягом ідеології, треба мати талант або, принаймні, хоч почуття художника. Тим корисніш таке почуття, коли ми беремося визначати соціологічний еквівалент мистецького твору».

Всі ці «прафи», напостовці хворіють на очі, і ім’я їхній хворобі – пресбіопія (стареча далекозоркість): їм здається, що вони бачать далеко, але це тільки ілюзія, бо даль вже не хвилює їх, вона для них темна, мертва пляма – і тільки. Зате вони нічого не бачать під своїм носом.

Так ми розшифровуємо «червоне» визначення. Так ми дивимось на «мистецтво взагалі». Може й тепер не розумієте, що таке мистецтво?

Тоді дозвольте іншими словами, популярно:

– Коли просвітянин стоїть на вигоні, де заходить божественне сонце, – він, вбираючи легкий кізячий димок, почуває, що йому якось не по собі. Він сідає і пише лантух віршів чи то оповідань про вишневі садки і – головне – про «хай живе навіки червоний неп!» і несе їх до міста. В місті виясняється: твори не годяться. Це значить, що його, за «енком» «комплекс рефлексологічних відбивачів» (от бачите, тов. Майфете, вашу статтю таки вчитали!), – так от цей «комплекс» в стані примітивности. Але просвітянин цьому не вірить і приймає «октябрську» плятформу.

Так підійшли ми до другої засади, яка мусить розчарувати «енка»:

– «Мистцем взагалі» може бути тільки виключно-яскрава індивідуальність, яка має не тільки чималий життьовий досвід, але й в силу деяких фройдівських передумов, зрегулювала свою творчу діяльність по призначеній їй сліпою природою путі.

Ви скажете, що це абстракція? А ми вам порадимо по-студіювати психоаналізу. Ви скажете нам, що відціля недалеко й до містики? А ми вам порадимо не плутати понять: одна справа – містика, а друга психіка, і говорячи про психічне явище, ви не минаєте й абстракції. Ви скажете нам, що це агітація за «зверх-людину»? А ми відповідаємо:

– А Ленін, а Маркс, а Ньютон, а…а… – хіба це звичайні люди? Чи може ви гадаєте, що вони нічим не відрізняються від просвітянина? Даремно! Історію, звичайно, роблять не вони – маса, не герої, а кляси. Але ми б були кишеньковими матеріялістами, коли б побоялись ваших неписьменних закидів в ідеалізмі. Марксизм тим і відрізняється від «панікьорства», що він завжди прямо дивиться правді в очі. «Зверх-людей» нема, але є яскраві індивідуальності.

Цього цілком досить, щоб не поспішати з дешевими фразами про «октябристське» колективне мистецтво з претенсіями на прерогативи в цій галузі.

Але нас не стільки цікавить у цьому разі теорія, як «практика». Ми гадаємо, що художника і без Фройда можна пізнати (хоч почитати його, Фройда, й слід). От вам, як пізнає його той же Плеханов. Цитуємо:

– «Коли письменник, замість образів, оперує логічними доводами (бачите, очевидно теж за Шпенглером), або коли він свої образи видумує для доказу певної теми, тоді він не художник, а публіцист, хоч би він писав не розвідки і статті, а романи, повісті і театральні п’єси.

Слухайте! Слухайте! Слухайте! Чи може й тепер не чуєте?

«Треба бути об’єктивним у процесі художньої творчости і суб’єктивним в оцінці громадського руху» – так вчить нас перший фундатор марксистської естетики. І коли нас просвіта примушує оспівувати той громадський трактор, що ним завідує недавній прапорщик Смердипупенко, то ми камо:

– Смердипупенка ми підтримуємо, бо він допомагає нам відбудувати господарство, але поеми про нього ми не утворимо: по-перше – ми хочемо оспівувати не «трактори», а людей, по-друге – Смердипупенко для нас одіозна фігура і, потрете, «не всяку ідею можна втиснути в художній твір». От що каже з приводу цього англійський критик мистецтва Рескін:

– «Дівчина може співати про загублене кохання, але скупердяга не може співати про загублені гроші».

Словом, за просвітянською послідовністю: – Мистцем треба народитись (nascuntur poetae…), бо ніяка «октябрська» плятформа в цьому разі ніяк не врятовує. (Який жах! Правда, товариші «хапи», «лапи», «мапи»?).

Примітки

Чернишевський Н. Г. (1828-1889) – російський учений, публіцист, письменник і літературний критик.

Плеханов Г. В. (1856-1918) – відомий російський політичний діяч, історик, філософ, літературний критик і теоретик мистецтва марксистського напрямку.

Пролеткульт – масові культурно-освітні гуртки і клюби, що виникли в Росії після Жовтневої революції 1917 року і під впливом фантастичних теорій філософа А. Богданова, критика Плетньова і, частково, А. Луначарського ставили собі за мету лябораторно-експериментальним шляхом, ігноруючи літературу й культуру минулого, створити нове пролетарське мистецтво. З опануванням червоною армією основних теренів України Пролеткульт почав діяти і в Харкові наприкінці 1920 року. З українців деяке відношення до Пролеткульту мали В. Коряк, С. Пилипенко та інші. Хвильовий відразу зайняв негативне становище супроти Пролеткульту і навіть написав гостру сатиру проти нього під назвою «Лілюлі».

Тагабат – герой новелі «Я» М. Хвильового.

Кіт у чоботях – героїня з оповідання Хвильового за такою ж назвою.

Oгpe – персонаж з твору Хвильового «Лілюлі».

Чужак (справжнє прізвище – Насимович Н. Ф.; 1876-1937) – відомий тоді партійний літературний критик і публіцист лівофронтівського напрямку, автор теорії «мистецтво-життєбудова» і пропагандист «літератури факта».

«Облако в штанах» – поема рос. поета В. Маяковського.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 86 – 94.