4
Микола Хвильовий
Якже ми дивимось на пролетарське мистецтво? Як трактуємо шляхи його розвитку?
Кілька років тому група невідомих літераторів зі своїм вчителем Володимиром Коряком випустила «універсала» і проголосила нову еру в мистецтві.
– Були там «олімпійці»?
– Були!
– Відповідають вони за цей історичний документ?
– Відповідають!
Цей перший революційно-парадоксальний памфлет різко одмежовував старе мистецтво від нового і був одним із перших предтеч великого азіятського ренесансу.
Ми знаємо, що наша остання фраза викликала усмішку не тільки на устах скептиків, але усміхнувся навіть Коряк.
Отже до Коряка:
– Дорогий товаришу Володимире, порох є ще в романтичних порохівницях і Дон-Квізадо живий. «Жив Курилка!». Бо на жаль (чи може на радість?) життя без його не обходиться, а мистецтво – так це тільки й поглядає на сервантесівського героя, бо без його допомоги ніяк не рушити вперед.
Чи може ви згадали повстання проти вас?
Тоді відповідаємо: погані ті учні, що, бачучи помилки свого вчителя, не пішли проти нього бунтом. Словом, як Арістотель: «ми любимо Платона, але більше любимо істину».
Отже, гряде могутній азіятський ренесанс у мистецтві, і його предтечами є ми, «олімпійці». Як в свій час Петрарка, Мікель-Анджело, Рафаель і т. д. з італійського закутка запалили Европу огнем відродження, так нові мистці, з колись пригноблених азіятських країн, нові мистці-комунари, що йдуть за нами, зійдуть на гору Гелікон, поставлять там світильник Ренесансу, і він, під дальній гул барикадних боїв, спалахне багряно-голубим п’ятикутником над темною, європейською ніччю.
Ви не вірите. Тому ж ви й протиставите себе вбогим, розгубленим скептикам, яких засуджено на шпенглеровський «закат». Але ми добре знаємо, що ви хотіли б вірити. Бож навіть ті, які з головою поринули в утилітаризм, це ж вони, перегортаючи просвітянське мистецтво, спльовують у бік і зідхають тяжко. Це ж про них Гайне сказав:
– Sie trinken heimlich Wein Und predigen ôffentlich Wasser.
Цебто: «вони потайки п’ють вино, і публічно проповідують воду».
Так як же ми дивимось на пролетарське мистецтво?
– Говорити – мільйонний раз – про його клясовість ми, звичайно, не будемо. По-перше: це робота для просвітян, по-друге: ця «прописна істина» стала для нас заялозеною, без кінця ясною. Наше завдання вияснити художню природу, його вступного періоду, час, перспективи останнього.
Перш за все:
– До мистецтва, – як каже Троцький, – треба підходити, як до мистецтва. Отже, пролетарське мистецтво має всі ті ознаки, що й «мистецтво взагалі».
Але чому ж воно зветься пролетарським? А тому, що кожна кляса, що відогравала ролю в історії, кожна епоха вносили в мистецтво щось своє, що відповідало їхнім ознакам. Нині головну ролю бере на себе пролетаріят, який і творить свою художність. Тому й пролетарське.
От тільки кепська справа з ознаками. Частина наших опонентів гадає, що пролетаріят має ознаки «його же царствію не буде кінця», а тому й мистецтво його мусить дорости до спокійних, зрозумілих, фундаментально-пролеткультівських «червоних» романів. Друга частина, до якої належить і Троцький, взагалі заперечують пролетарське мистецтво на тій підставі, що пролетаріят, мовляв, не встигне утворити своєї художности до переходу в безклясове суспільство.
Про перших ми будемо говорити далі, а для других скажемо:
– Коли гармати говорять – музи мовчать. Це так. Але революція, як показує нам дійсність, не носить перманентного характеру. Епоха горожанських війн почалась, але вона буде мати чималі «передишки» то в одній, то в другій країні. Отже, в час цих «передишок» і буде творитись мистецтво переходового періоду, що його ми називаємо пролетарським. Воно стане за глибоко-революційний чинник, за глашатая ідей своєї кляси, воно буде тим, чим був для своєї епохи Вольтер, чим був для сердньовіччя Данте. Не треба забувати, що мистецтво – архи-специфічна галузь людської творчої діяльности, і тому розглядайте його, як «архи» і не плутайте його з загальною культурою. Говорити про пролеткульт, про пролетарську культуру – говорити абсурд, бо клясова культура, цебто сума всього утвореного зусиллями господаря становища, має консервативні тенденції: вона переконує клясу в одвічності нескінчености її диктатури. Мистецтво ж, будучи чуйною сторожкою, ідеологічною надбудовою, звільняється від цих тенденцій. Для пролетарського мистецтва принцип безклясовости безперечно зрозуміліший, ніж для інших галузей творчої діяльности. Більше того: приймаючи на увагу, що навіть у буржуазній художній творчості були елементи загальнолюдського визвольного прагнення, мистецтво взагалі – прогресивне явище. Отже, пролетарське мистецтво, яке ставить своїм завданням служити клясі, що бореться за безклясовість, ні в якім разі не буде відогравати консервативної ролі.
Але чи встигне воно розквітнути?
Ми гадаємо – встигне. Будучи емоціональною категорією, воно находить прекрасний грунт в епоху горожанських сутичок. Саме в ту епоху, коли теорія боротьби за безклясовість стає ділом, коли це діло мислиться, як революційний патос, відвага, самовідданість, упертість, навіть… і навіть фанатизм. Це по-перше. По-друге:
– Говорячи про азіятський ренесанс, ми маємо на увазі майбутній нечуваний розквіт мистецтва в таких народів, як Китай, Індія і т. д. Ми розуміємо його, як велике духовне відродження азіятськи-відсталих країн. Він мусить прийти, цей азіятський ренесанс, бо ідеї комунізму бродять примарою не стільки по Европі, скільки по Азії, бо Азія, розуміючи, що тільки комунізм звільнить її від економічного рабства, використає мистецтво як бойовий чинник. Отже, гряде новий Рамаян. Азіятський ренесанс – це кульмінаційна точка епохи переходового періоду. І спиратися на азіятську економічну відсталість нічого. От що говорить з приводу цього Маркс:
– «Щодо мистецтва, то відомо: певні періоди його розквіту ніяк не відповідають загальному розвиткові суспільства, відціля й – матеріяльної основи останнього».
Брати тут короткий термін не доводиться. Без всякого сумніву:
– Пролетарське мистецтво має час розквітнути. А втім, чи можна його назвати пролетарським? Ми гадаємо – можна. Справа, звичайно, не в термінах. Але дозвольте з Енгельса:
– «Кляса, що буде головною матеріяльною силою, буде в той час, і головною духовною силою».
І далі:
– «Революційна кляса виступає не як кляса, а як представник всього суспільства».
Отже, хоч це й дивно, а пролетарським мистецтвом називається сума різних гурткових мистецтв, часто з плутаною ідеологією, що в них так чи інакше виявляються ідеї епохи, ідеї молодої кляси, яка виходить на історичну арену. Хоч це й «парадоксально», але нащадок, що кине ретроспективний погляд в наші дні, якогось «червоного» «енка» не побачить, а от той же «сивий дідусь» стане перед його ясні очі. І – що «жахливіш» усього – він, нащадок, його «дідусеву творчість» буде трактувати, як об’єктивний чинник в розвиткові пролетарського мистецтва. Бо хоче «дідусь» чи не хоче, але, коли він художник, епоха кінець-кінцем зробить його своїм. І різнитись він буде від якогось «олімпійця» тільки тим, що він не мав тієї непереможної волі до утворення нового мистецтва, якою горів «олімпієць». Його дещо ріднило з французькими парнасцями, але як і останніх не можна назвати феодальними мистцями,так і його «дідуся» – буржуазним. Поділ на «попутників» і т. д. має тільки практичну мету: він допомагає інтелігенції переходового періоду розібратись в складній політично-економічній ситуації. Але в так би мовити мистецькій ретроспекції «сивий дідусь», як «попутник» зникає. Бо він виробляючи в собі психіку своєї епохи, скоро звільняється й від ознак того мистецтва, що на ньому він виховувався. В фоліянтах нової художньої творчости майбутній історик «попутника» буде шукати з мікроскопом.
Але чи мислимо ми пролетарське мистецтво, як єдиний художній моноліт? Відповідаємо: «ні»! Воно залежить від тих же законів розвитку, що й буржуазне. Школи, напрямки – це його етапи, що по них воно буде йти до вершин своєї досконалости. Епоха європейського відродження забрала більше століття. Великий азіятський ренесанс простягнеться безперечно на кілька століть… Навіть в тому випадкові, коли всесвітня соціяльна революція скінчиться «позавтра», бо барикадні бої зі старою психікою не стихнуть і в 23 столітті. Отже, за цей час мусить виникнути не одна школа й не один напрямок. Отже, балачки про «абсолютний» реалізм пролетарського мистецтва, на наш погляд, цілком безпідставні. Азіятський ренесанс буде характеризуватись кількома періодами. Періоди буде характеризувати той чи інший головний художній напрямок. Пролетарське мистецтво пройде етапи: романтизму, реалізму, і т. д. Це – замкнене коло законів художнього розвитку.
І коли тепер ми запитуємо себе, який напрямок мусить характеризувати і характеризує наш період переходової доби, то відповідаємо:
– романтику вітаїзму (vita – житя) Нині наш період кидає всі свої сили на боротьбу з ліквідаторськими настроями щодо мистецтва. Сьогодні наше гасло: – «vita!» Ми прекрасно розуміємо, що пролет-культівський лефовський (він же «прафовський»), псевдо-клясицизм незалежно від себе відограє ролю ідеолога нового рантьє. І ми беремося за клинок романтичної шпаги. Як у свій час французькі парнасці, перші реалісти, і т. д. Готьє, Лекон-де-Ліль, Бодлер, Фльобер пішли походом проти різних Ожьє, що так реально оспівували канареечного буржуа, так ми, «олімпійці», не можемо мовчати, коли бачимо поруч себе бездарних, симптоматичних «енків».
Але ж дозвольте, скажуть нам: ви читали та не дочитали: хіба ваш учитель естетики Плеханов розібравши французький романтизм, не зробив висновку, що він носить в собі архибуржуазнии характер? Хіба Троцькии, з яким ви теж деколи погоджуєтесь, не прирівняв його до містики?
Відповідаємо: все це так. Але ми знаємо й те, що в Німеччині романтизм зіграв напівконсервативну ролю, а у Франції зовсім навпаки, хоч він і був архибуржуазним, бо там він привів мистецтво до реалізму, який показав нам справжню природу буржуа. Очевидно, не всюди він однаковий і не всюди відограє ту саму ролю. Ми гадаємо, що психологія пролетаріяту за даних історичних умов відповідає нашій романтиці. Ми гадаємо, що навіть консервативний песимізм романтика прогресивніший від консервативного оптимізму Дюма-сина. Ми, нарешті, гадаємо, що утилітарний підхід до мистецтва має на увазі не тільки прихильність до громадського порядку, але й до громадського ідеалу. Це, коли не помиляємось, перефразовка того ж таки вчителя естетики. «Французькі романтики не симпатизували соціялізмові – і тому вони були практично беззмістовними». Крім того, ідеалізм художника не можна ототожнювати з ідеалізмом політика: коли політик має справу з реальною економікою, то художник, виходячи з тієї ж економіки, має справу з іритацією (хворобливим роздратуванням) і безплотними образами. От що іще раз говорить Карл Маркс про мистецтво:
– «Громадський розвиток, який, виключає мітологізу-вання природи, який вимагає від художника незалежної від мітології фантазії не міг би ні в якому разі утворити грунту для грецького мистецтва».
Мітології? Її вплив на фантазію? Мітологізування природи? Так це ж, скажуть, «октябристи», ідеалізм, від якого недалеко до романтики.
Правда, друзі! Тому то ми й мислимо на сьогодні романтику вітаїзму.
Цебто – мистецтво бойового етапу переходового періоду. Бо це зовсім не червона просвіта. Знову повторюємо – найсправжнішими ліквідаторами пролетарської художньої штуки є «октябристські» «упростителі», вульгаризатори. В Росії, під натиском матушки Калуги воно виродилось у «фабричні гудки й труби», у нас – вироджується в «трактори й плуги». Просвітяни «почивають на лаврах», «будують нове житя», зовсім не почуваючи й не бажаючи почувати світової катастрофи – епохи горожанських війн.
Пролетарське мистецтво наших днів – це марсельеза, яка поведе авангард світового пролетаріяту на барикадні бої. Романтику-вітаїзму утворють не «енки», а комунари. Вона, як і всяке мистецтво, для розвинених інтелектів. Це сума – нового споглядання, нового світовідчування, нових складних вібрацій. Це мистецтво першого періоду азіятського ренесансу. З України воно мусить перекинутися у всі частини світу й відограти там не домашню ролю, а загальнолюдську.
Отже, час романтики вітаїзму – доби горожанських війн.
Отже, її художня природа – бойовий «ідеалізм» в лапках молодої кляси – пролетаріяту.
Отже, її перспективи – роля одного з фельдмаршалів у майбутніх барикадних боях.
Але тут же ми попереджаємо:
– Коли ми надаємо свойому мистецтву бойового значіння, то це зовсім не значить, що ми розуміємо під ним той поток віршової «бойової» графоманії, який пробіг нещодавно по нашій території. Щоб творити справжнє бойове мистецтво, треба відчувати свою епоху, треба знати, на що вона хворіє. Ми, наприклад, одну Тичинівську «Бурю», або одну Йогансенову «Комуну» не проміняємо на всі вози віршів, що риплять до города по великому тракту. Ми, наприклад, одну щиру новелю не проміняємо на всі просвітянські лантухи оповідань.
Ми, «олімпійці», не тільки відчуваємо запах наших днів, але й аналізуємо всю складність переходового періоду.
Наше гасло – бий і себе й інших «свинею». Будируй суспільство, не давай йому заснути. Наше гасло – вияви подвійність людини нашого часу, покажи своє справжнє «я». Це тобі дасть можливість іти далі, бо коли ти не просвітянин, ти підеш у протест проти того ладу, який виховував тебе, саме – проти капіталізму.
Але тут нам закинуть ядовитою іронією одного з «енків»:
– Який же ти революціонер, коли в тебе «кололось» «я»?
Відповідаємо з задоволенням і саме про коли:
– Коли ти просвітянська колода, то, звичайно, без сокири ще вік пролежиш. Але коли ти людина, то «буття визначає твою свідомість». Тебе, як каже, відомий і непоганий, марксист «не врятує й архипролетарське походження». Коли ти революціонер – ти не раз розколеш своє «я». Але коли ти обиватель і служиш, припустім, у якомусь департаменті, то хоч ти об’єктивно й маєш тенденцію бути царем природи, але суб’єктивно ти – гоголівський герой. Справа тільки в тому: чи бути тобі Акакієм Акакієвичем, чи держимордою. Тут маєш вибір.
Така, як бачите, складна ситуація щодо пролетарського мистецтва.
Як же його трактує «енко»?
Примітки
В листі до редакції «Культури і побуту» з 7-го лютого 1926 р. Хвильовий дав таке вияснення термінів «азіятський ренесанс» і «романтика вітаїзму»:
В своїх статтях, що їх надруковано було влітку 1925 року в «Культурі і побуті» і потім видано окремою брошурою під назвою «Камо грядеши», я вжив такі терміни: «азіятський ренесанс» і «романтика вітаїзму». В другій серії своїх статтей під назвою «Думки проти течії», видрукуваних в тому ж році і в тому ж додаткові «К. і п.», я не тільки не робив наголосу на ці терміни, а навпаки підкреслив, що оскільки боротьба провадиться зараз під гаслом вияснення соціяльних процесів і їхніх впливів на літературно-мистецький рух, остільки не варт і чинити «азіятський ренесанс». Бо й справді, що визначають вжиті мною терміни? Не що інше як певну мистецьку школу. І тільки! В тій групі, наприклад, до якої я маю честь належати, саме в ВАПЛІТЕ добрих 90% дивиться на «романтику вітаїзму» також неприхильно, як і самі супротивники цієї групи. Але це зовсім не заважає нам об’єднуватися на плятформі поглядів на наші чергові культурні завдання. Отже в інтересах молодої культури я прошу своїх опонентів, по-перше, покинути грати цими термінами і не нав’язувати їх всій групі ВАПЛІТЕ, по-друге, пам’ятати завжди, що ці терміни є гасла тільки Хвильового, потрете, хоч теорія мистецької школи, яка йде під прапором «азіятського ренесансу» вже й існує, але її, на жаль, ще не опубліковано, коли ж не рахувати IV патетичного розділу другої статті в «Камо грядеши», який звертався головним чином до емоції, і нічого конкретного не дав. Отже штурмувати саме гасло – це значить воювати з кавалерійською розвідкою, і не розуміти, що в тилу цього гасла стоять в боєвому порядкові і вичікують основні сили. Особисто я маю страшенну охоту поставити на належне місце задиркуватих «шпінгалетів», що «тявкають» по різних часописах. Та зараз, поки не намічено основних шляхів нашого культурного розвитку, поки ми майже не бачимо людей, які б добре розбирались в складній ситуації щодо українських культурних проблем, – зараз я не находжу часу говорити про свій художній напрямок і тільки міцно тримаю в руці перо звичайного публіциста. Про азіятський ренесанс ще поговоримо, і, сподіваюсь, що цей час не за горами [всі підкреслення Хвильового].
Коли М. Хвильовий у цьому листі писав, що «теорія мистецької школи, яка йде під прапором «азіятського ренесансу» вже існує, але її, на жаль, ще не опубліковано», а трохи нижче ще додав: «Про «азіятський ренесанс» ще поговоримо, і сподіваюсь, що цей час не за горами», – то він без сумніву мав на увазі свій тоді вже готовий до друку трактат «Україна чи Малоросія?», який сподівався найближчим часом опублікувати. У тому трактаті (який заборонили до друку) був великий розділ, присвячений саме теорії «азіятського ренесансу» й «романтики вітаїзму». Те, що збереглось з цього розділу, читач знайде в добірці уривків, які подаємо в окремому розділі під заголовком «Україна чи Малоросія?».
Чотири роки пізніше ідея «активного романтизму» чи «романтики вітаїзму» була ще глибше визначена в Пролозі до ч. 9 «Літературного ярмарку».
«Свиня» – сатиричне оповідання М. Хвильового (Див. М. Хвильовий, Твори, т. 1-ий, стор. 279
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 97 – 105.