3

Микола Хвильовий

Що ж говорить про мистецтво взагалі наш високовчений «енко»? Та й чи говорить він про нього?

Тут ми примушені козирнути колективному творові просвіти:

– Пробачте нам, товаришу Пилипенко, але треба визнати, що ваші підкожушні мешканці, не в примір вам, одразу взяли вола за роги, і не почали своєї статті з економічної аналізи сучасного села, як зробили це ви 18-го цього місяця в своїй доповіді «Европа чи просвіта».

Яке ж дає визначення просвітянин «мистецтву взагалі»?

Намоловши три мішки гречаної вовни про те, як дивиться на цю штуку Хвильовий і «одні», натякнувши на своє новаторство без «душевного шабльону» (ну й типус!) визначає він так:

«Отже, цей самий «енко» каже – кому виключно Шпенглер з Бахом і Моцартом, а кому й вони й Остап Вишня й Богуславський з червоними маршами. Я тримаюсь всіх!

Ще раз умри, просвіто – далебі краще не напишеш! Поки справа йшла про погляд Хвильового, «енко», поставивши перед собою завдання вияснити «прописну істину», плутав, як хотів. Коли ж справа дійшла до його власного погляду на це «мистецтво взагалі», він спершу здрейфив… Потім подумав і вирішив: давай спекульну на Вишні та Богуславському. І спекульнув.

А втім, ми його за це не обвинувачуємо:

– І справді, що йому робити, коли його ерудиція ввійшла в рямці двох брошур: «октябрської плятформи» й «промови Леніна на III Всеросійському з’їзді комсомолу».

Але все таки дозвольте, друзі, кваліфікувати цей факт, як безпардонну розумову вбогість, що її й близько не можна допускати до теоретизування нового мистецтва. Дозвольте сказати, що слюсар – слюсар, і коли він не знає, що таке «мечик», то його женуть у слюсарну студію, де він, напевне, не буде збирати нафтянки. Отже й художник – художник, і коли він не знає, що таке мистецтво, то запропонуйте йому поїхати хоч би до Брюсівського інституту, і не виводьте його на глум. Бо й справді: коли справа йде «про високе мистецтво», тоді геть абстракцію! Коли ж дійдемо до абетки, то тут «дайош» інтуїцію: мовляв і без абетки обійдемось, наше соціяльно-просвітянське походження не схибить нас.

І цікаво нам:

– Невже таки вся наша «молода» молодь так безвихідно слабує на інтелект, як цей немолодий «енко», що намагається репрезентувати її?

Ні! І тисячу разів ні! Це – скандальне непорозуміння цей симбіоз «енків» з нашою молоддю. Бож з такою убійчою логікою може вилазити в часописи тільки безсмертна, нахабна просвіта. Бож не дарма група так званих «молотівців», прийнявши нашу статтю з цікавістю, й досі не спромоглася відповісти нам. (А вона ж «нахвалялась»!).

Ми прекрасно розуміємо, що наша позиція вельми невигідна. З одного боку так званий «октябристський» пролеткульт так загодував молодь своєю смачною кашею, що вона вже заговорила про «собачу ідеологію» (напостівський Лелевич) і остаточно заплутала соціяльну ролю аритметики з йолопівською абстракцією, намагаючись втиснути в 2x2 якусь клясовість. З другого боку – і це ми прекрасно розуміємо – демагогія й спекуляція «енків» для молоді надто вигідніша: вона не заставляє багато думати і до того ж з кінематографічною швидкістю видає ярлички «кваліфікації». Залишається тільки сісти на вишню, заплющити очі і спорзно виспівувати, як соловей на провесні… поки підійде фортуна і забере у клітку, що її призначено для невдачників.

Ми все розуміємо. Але ми пам’ятаємо й пораду Чехова:

– Коли дитина народиться, то її перш за все треба вибити, приказуючи: не пиши віршів і оповідань, бо будеш ледарем.

Ми маємо досить громадської мужности одверто сказати це, і віримо, що наша гірка правда, кінець-кінцем, не завтра, так позавтра прийдеться більш до смаку «молодій» молоді, ніж просвітянські «прописні істини». То нічого, що «енко» тримається кобиляк і задрипанок, які наводнили нині великі міста. То нічого, бо вдумливе студенство вже зрозуміло нас і знає, що ми, говорючи про «сатану в бочці», мали на увазі ледарів «з гітарою під полою», які слідком за незаможницькими дітьми потягли до городу свої стрічки й лантухи з віршами.

* * *

Але йдемо далі. Йдемо до просвітянського визначення мистця.

– «Я називаю (каже «енко») художником того міщанина «обивателя», який в рівні з ходою розвитку кляси-переможниці зумів дати суспільству корисний твір».

В тім то й справа, що його не можна назвати мистцем, бо, на жаль, він не дасть корисного твору. Бо мистець, який йде «врівні з ходом розвитку кляси», перестає бути мистцем. Марксизм не був би марксизмом, коли б він не будував свою теорію на досвіді минулих віків. А минуле каже:

– Справжні мистці, як мистці, завжди попереджали свою клясу і ніколи не йшли з нею в рівні. Інша, вибачте за вираз, теорія не тільки профанує пролетарське мистецтво, але й становить глибоко консервативний чинник у розвиткові суспільства. Не треба плутати понять: одна справа лікнеп, а друга – мистецтво. Наш пролетаріят ще й досі з більшим задоволенням дивиться на халтурну «сатану в бочці», ніж на курбасівську постановку. Але це зовсім не значить, що той, хто напише червону «сатану в бочці», буде мистцем. Він теж халтурщик. І зовсім не випадково, що велику частину так званої агітаційної літератури писала безпринципна міщанська напівінтелігенція, яка нічого не мала і не має з пролетаріятом. Тут зіграла ролю не ідеологія, а простісінький гонорар.

Безперечно – і червона «сатана в бочці» найде свою поличку. Але розцінювати її можна не як «революційно-мистецький факт», а як факт, на кращий випадок, «революційний». Одна із ознак мистецтва – це його нестримний вплив на розвинений інтелект. Отже, коли наш лікнеп зробить своє діло серед нашого пролетаріяту, тоді те пролетарське мистецтво, що про нього ми зараз будемо говорити, воістину буде творити чудеса, воістину буде могутнім чинником в розвиткові людськости і поведе її до ненависних просвітянинові «тихих озер загірньої Комуни», де зустріне людину «втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях вевідомих віків».

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 94 – 97.