6

Микола Хвильовий

Але що ж таки, нарешті, ця загадкова просвіта?

Висловлюючись високим стилем:, просвітою зветься не той фізичний «енко», що за нього розпинається на своїй доповіді Сергій Володимирович Пилипенко, а та абстрактна категорія в психіці суспільства, яка за наших днів становить архиконкретний консервативний чинник. Вона «подвійности», як пише «енко» «не розуміє, але вона слабує на логіку». Вона – «темна наша батьківщина». Їй, як пише той же «енко», «противна складність». Але вона хоче жити, бож не дарма вона шукає «вказівок, яким чином використати буржуазні знання», бож не дарма вона нарікає, що «життя не встигло набути сталих форм» і, очевидно, має ту складність, що їй противна. Вона в українських умовах новий рантьє селянського непу. Вона весь час плутається між «поміщицькою молотилкою й громадським трактором» і не знає, чого їй треба.

Ми знаємо й кажемо:

– «Їй треба до лікнепу, їй треба покинути писати оповідання й взятись за роботу. Їй треба навчитись грамоти. І потім вчити мільйони неписьменних селян. Їй треба зробити культурну революцію на селі. Це її історична роля. Їй треба забути про вірші й іти виховувати з селькорів хороших журналістів. Бож одна справа вигадувати бездарну «Нечаївську комуну» і зовсім інший смак написати побутовий нарис із життя якоїсь справжньої комуни на Полтавщині. Цю комуну прочитаємо й ми, а про робітників і селян із глухих закутків і говорити не доводиться. Це буде не мистецький твір, але корисний твір журналіста. Треба покинути високі матерії й не лізти не в своє діло… до того ж: епоха горожанських війн все одно почалась. От вам вся критика, що її чекає «молода» молодь.

Нам потрібні, товаришу Пилипенко, клюбні робітники, завсільбудами й навіть економісти та інженери, а ми – хочемо чи не хочемо – виховуємо, пробачте за різке слово – ледарів. Тут ми переходимо до ролі Плуга.

По-перше:

– Даремно Пилипенко гадає, що ми, говорячи про просвіту, мали на увазі його організацію. Ані Гарту, ані Плуга ми не чіпали. Інакше ми б цитували або гартованські або плужанські збірники. Ми таки говорили про просвіту. Що в Плузі вона має великий вплив на маси – од цього ми теж не одмовляємось. Але це зовсім не значить, що нападки були на організацію.

По-друге:

– Плуг відограв одну з своїх історичних ролей. Ім’я Пилипенка (без усякої іронії й цілком серйозно) буде занесено на червону дошку. Але будьте, дорогий товаришу Сергіє, до кінця революціонером. Саме в цій справі. Треба мислити послідовно: треба сказати, що Плуг і мусів перетворитись на культурницьку організацію, почавши зі спілки мистців. Тепер він мусить взяти на себе іншу ролю, не менш вдячну й більш корисну.

Плуг мусить стати добровільною спілкою культурників, яка дасть нам те, про що ми вже говорили. Це зовсім не значить, що в Плузі нема й не повинно бути мистців. Вони єсть і вони мусять бути. Але всій організації й як такій дайте «установку» на справжній трактор, а не на вигаданий графоманом. До вашої великої енергії й ініціятиви безмежний темний степ. Ризикніть, і ми, «олімпійці», поставимо вам «нерукотворного» пам’ятника, бо ви допоможете нам вивести наше молоде мистецтво з смердючої атмосфери кар’єризму, спекуляції та іншої графоманії. Тоді не буде перебіжок з одної організації до іншої й гри на темних інстинктах. Тоді наша молода країна воістину піде до культурного розквіту.

Все це, звичайно, гіперболя, але тут не без «прописної істини».

Але, коли ви, тов. Сергіє, цього не зробите – історія зробить за вас.

Що ж таке Европа?

Европа – це досвід багатьох віків. Це не та Европа, що її Шпенглер оголосив «на закаті», не та, що гниє, до якої вся наша ненависть. Це – Европа Грандіозної цивілізації, Европа – Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса, і т. д., і т. п. Це та Европа, без якої не обійдуться перші фаланги азіятського ренесансу. І коли Зеров знає цю Европу (а він її знає!), то ми йому простягаємо руку. Ми не безсилі епігони, ми відважні піонери «в яскравий світ – комунізм». Так писали ми в свойому «універсалі». Тоді ми зуміли «відмежуватись червоним фронтом від спеців», тепер ми маємо мужність діялектично мислити. Не тільки Коряк – і ми за ним проголошували «смерть українському мистецтву». Але ми не змішали Европи з «Европою». Ми почуваємо себе настільки сильними, що всякі розмови про чужі ідеологічні впливи на нас, викликають з нашого боку тільки усмішку.

І коли тепер ми підійдемо до Гарту, то треба визнати: і Гарт під впливом різних «октябристських» плятформ почав плутатись у просвітянських справах. Це його сьогоднішня хвороба. Але потенціяльно він на території Союзу єдина спілка, що може взяти на себе організацію справжнього пролетарського мистецтва. Для цього треба одмовитись від тієї масовости, що її йому нав’язують. Нове мистецтво загартовується в лябораторіях. Масовість роботи мистців виявляється за кілька років, коли їхні твори розповсюдяться в мільйонах екземплярів.

Так ми дивимось на Европу. Так ми дивимось на просвіту. Що ж тоді: – Европа чи просвіта? – Для мистецтва – тільки – Европа.

Нашими устами говорить молода пролетарська інтелігенція, що виросла за кілька років і загартувала себе в огні горожанських сутичок. Ми відповідаємо за все сказане нами перед трибуналом Комуни. Ми хочемо бути комунарами, що знають собі ціну й мають сміливість взяти ще одну цитату, саме з Куліша:

– «Да, не той Куліш чоловік, щоб людської ворожнечі в своїй правді лякатись. Стояти за правду не то проти однієї ледачої людини, та хоч би й проти кагалу ледарів – це його можна сказати – культ».

Кінчаючи свою статтю, ми, «олімпійці», бажаємо «молодій» молоді продумати її. Бо ми знаємо:

– Тільки тоді вона, «молода» молодь, буде з нами, коли почує надзвичайний гул азіятського ренесансу, який гряде.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 108 – 111.