16. Напад козаків на Синоп

Данило Мордовець

Зруйнувавши дощенту чудове місто, козаки з багатою здобиччю знов пішли у відкрите море. Вони захопили з собою кілька турецьких галер, які залишив Небаба, коли палив усе, що було в гавані, й навантажили їх награбованим добром, а також розмістили на них усіх визволених у Кафі невольників.

Сумно було здалеку дивитися на спалене місто, в якому ще так недавно вирувало життя, але козаки дивилися на нього, як на вбитого гада, і безтурботно відпочивали після кривавої роботи. Флотилія їхня пливла прямо на південь, дедалі більше віддаляючись од берегів, і того ж самого дня козаки побачили себе серед синього безкрайого моря і такого ж, як море, безкрайого неба. Вони згадували й розповідали про те, що залишилось у кожного в пам’яті з тої фатальної ночі, переказували жахливі подробиці про ту чи іншу свою пригоду, перев’язували один одному рани, опіки, жартували, сміялися, глузували з дурнуватого Хоми, який у розпалі кривавої роботи загубив свою шапку й нізащо не погоджувався зодягти на себе дорогу, гаптовану золотом ярмулку, знайдену ним у своїй кишені.

Усіх розвеселяв і Олексій Попович, який, проспавшись, побачив себе власником маленької, гарненької, як херувимчик, татарочки і не знав, що з нею робити: дитина весь час плакала, показувала ручками кудись удалину, звичайно, туди, де залишилася її мати, і Олексій Попович всіляко намагався втішити малятко. А втім, дівчинка швидко здобула любов усіх козаків. Та й не дивно – ніде дитини не розчулює людей дорослих, серця навіть черстві, закам’янілі, які ніколи не милували не тільки чужих, але й своїх дітей, – ніде, повторюємо, не розчулює так дитини і не викликає такої глибокої ніжності, як на морі, де відчувається цілковита відірваність од землі, де невинна істота, теж відірвана од свого гнізда, нагадує інший світ, інші, милі, далекі образи. Але ще більше почуття зворушення й ніжності до дитини зростає за таких суворих обставин, як війна, – під час блукань між життям і смертю, коли панує страшна невідомість з неминучими кривавими супутниками. Навіть цуценя в такій обстановці викликає до себе особливу жалість і ніжність.

Так було і з полоненою татарочкою. Олексій Попович, щоб розважити її, то грався з нею в ладки, то показував на її маленькій пухленькій долоні «сорока-ворона припічку сиділа, діткам кашку варила», то, ніжно взявши в свої зашкарублі долоні її кучеряву голівку й похитуючи її з одного боку в другий і ласкаво заграючи, він співав, намагаючись підробитись під ніжний жіночий голос: «Печу-печу хлібчик дітям на обідчик, меншому – менший, старшому – більший…» Інші козаки теж старалися її забавити чим-небудь: той грав на губах, як на балалайці, той показував їй своїми незграбними пальцями «козу» й дуже старанно кричав «меке-ке».

Вусатий Карпо Колокузні змайстрував з різних клаптиків ляльку, зробив їй з лози роги, і лялька танцювала. Навіть суворий Небаба розважав дівчинку: ставав рачки й гавкав собакою… Дивлячись на його усміхнене, сивоусе, добре, але смішне обличчя, дівчинка, забувши про своє горе, заливалася дзвінким сміхом… Це викликало захоплення у всіх козаків: рачки ставали й інші – хто гавкав по-собачому, хто мукав коровою…

Куди ж поділася Хвеся, санджакова бранка, яка дістала козакам ключі від Кафи, з такою радістю кинулася на шию Сагайдачному, своєму хрещеному батькові, і яку ще цей самий Сагайдачний наказав берегти, як золоте яблучко? її нема тепер з козаками. Невже вони не вберегли її? Невже вона загинула в цю жахливу ніч? Ніхто цього не знав. Козаки, яким Сагайдачний перед початком пограбування міста доручив піклуватися про неї, казали, що Хвеся звеліла їм іти з нею до будинку її пана господаря, який купив її на ринку в Козлові, а потім зробив своєю улюбленою бранкою, першою невольницею на весь свій сераль. Цей її пан і був санджаком – губернатором Кафи.

Коли козаки, що супроводили Хвесю, прийшли до будинку її пана, в різних кінцях міста вже спалахнула пожежа. Хвеся сказала, щоб козаки почекали її коло будинку, що вона лише візьме різні дорогі речі, подаровані їй паном, а потім можна буде й грабувати його дім. Самого ж санджака, – казала вона, – не було в місті. Але з дому вона вже не повернулася. Коли ж потім козаки, знудившись довгим чеканням і побоюючись, щоб чого не сталося з їхньою землячкою, ввійшли, вірніше вдерлися до будинку санджака, то ні Хвесі й нікого там не знайшли: будинок був порожній, наче вимерлий. Вони обшукали всі закутки, поперекидали все догори дном, гукали по всіх кімнатах, надворі, кликали Хвесю, але ніхто й ніщо не відгукнулося на їхній голос.

Незабаром вони побачили, що й цей будинок горить, і поспішили захопити з нього найкраще, що впало в очі, – та вже тільки тоді помітили потайні двері в стіні будинку; коли виламали ці двері, то побачили, що вони ведуть до найближчої фортечної башти, а з башти ледве помітні дверцята виводили просто в гори. Цією дорогою, мабуть, як гадали козаки, зникла їхня землячка. Але чому? Може, її потягли туди силою? Чи вона сама, як Маруся Богуславка, схотіла залишитись у неволі?.. Хто вгадає таємні порухи серця жіночого!.. Воно так само швидко забуває те, що недавно любило, як оця маленька татарочка забула свою матір, переходячи з рук на руки від одного козака до іншого.

Так думав Сагайдачний, дивлячись на безкрає море. Думав він і про інше – про те, що все життя не виходило у нього з серця і про що ніхто не знав, як не знали й тепер козаки, куди він їх веде… От зруйнована Кафа, геть знищена… Така ж доля чекає і прекрасний Синоп – це поетичне місто кохання, як називали його турки… Не вперше козакам доводиться плюндрувати Синоп – треба ще дати йому чосу. Треба й Царград обкурити мушкетним димом, пристрашити самого султана в його сералі, а звідти майнути до міста Козлова й знищити це невольниче гніздо дощенту, вирізати турків і татар до ноги, щоб і на розплід, на насіння нікого не лишилося віл цієї сарани. А тоді й додому – до міст християнських, на «тихі води, на ясні зорі, в мир хрещений, в край веселий»…

Та цього замало йому – неспокійні думки сягали ширше, йому хотілося зовсім відгородити християнський світ від світу нехрещеного. Але як? Зробити Чорне море лише козацьким морем, упертися п’ятою в Крим, загатити все море козацькими човнами й кораблями, побудувавши їх у самому Криму після знищення там сарани й самого царства кримського, і, спорудивши неприступну фортецю аж на вершині Чатир-Дага, гукнути звідти за море: «Сидіть, турки, смирно!»

Одна думка відганяла іншу, переносячи його і в далеку Україну, яка, здавалось, вся сяяла переливами світла, і в блискучу, з ніг до голови залиту золотом, златоглавом і оксамитом Польщу, і на милу далеку батьківщину, в гірський Самбір, і в похмуру, заметільну Московщину.

Сагайдачний глянув на козаків, які безтурботно бавилися з татарочкою, і сумно посміхнувся… Він наказав своїй чайці повернути до великої галери, що йшла недалеко, переповнена визволеними невольниками. Чайка підійшла до галери. Сагайдачний зійшов на галеру. За ним – Мазепа, а там і Небаба. Маленька татарочка теж залепетала, показуючи ручками, що й вона хоче туди піти.

– Бач, і вона за батьком.

– Візьміть її, панове: нехай і вона подивиться. Олексій Попович узяв дівчинку на руки й теж перейшов на галеру, обережно несучи дитину.

Галера являла собою разючу картину строкатої мішанини – жалюгідного лахміття злиднів, прикритого яскравим, часто дорогим одягом: лахміття – це залишки невольництва, залишки тої нужденної одежі, яка в неволі сяк-так прикривала напівголі тіла турецьких і татарських рабів; на ногах, не у всіх ще взутих, але у всіх вже розкутих, видно було сліди кайданів – то живі рани, то засохлі або гнійні струпи; дороге вбрання – це здобич, взята в колишніх панів і мучителів, знята часто з убитого або конаючого господаря і тому інколи закривавлена чи подерта під час сутички з ворогом. Майже всі невольники були сяк-так одягнені в це здобуте в зруйнованому місті вбрання…

Усі невольники – москалі, донські козаки, поляки, українські гречкосії, винники, броварники й особливо козаки, що недавно були в тяжкій неволі, з давно не стриженими або обчухраними, як вівці влітку, головами, – схожі були тепер чи то на татар, чи то на турків, чи то на вірменів… Лише стомлені, змарнілі, засмаглі обличчя говорили про те, що все це тільки-но вирвалося з каторги, зірвалося з ланцюгів…

На галері чути було дивний гомін: лунала мова польська, московська, українська, особливо ця остання. Хто спав, розкинувшись на сонці, ніби досипав недоспані в неволі ночі; хто їв – що встиг захопити з собою, поки-даючи місто сліз і крові християнської; хто розповідав комусь про свої мандри в неволі, про свою далеку батьківщину, про тих любих і далеких, яких, можливо, давно вже немає на світі. Москалі браталися з козаками.

Гречкосії, винники й броварники – з ляхами; усіх їх порівняла неволя й червона таволга. Якийсь старий, повернувшись обличчям на північ, бив земні поклони. Молодий худорлявий хлопець з довгим русявим волоссям, одягнений у турецьку з басаманами куртку поверх голого, загорілого тіла і в широкі турецькі шаровари, підперши худу щоку рукою, співав, вірніше горлав з сльозами на голубих, задумливих очах:

Как по-о мо-орю! как по-о мо-орю!

Как по морю, морю си-инему!

Та особливо вразила Сагайдачного і його супутників серед цього хаосу якась молода вродлива жінка в багатому турецькому вбранні, з відкинутою назад чадрою: вона сиділа, повернувшись обличчям до моря, і гірко плакала.

Сагайдачного здивували ці сльози серед загального, здавалося, щастя. Він думав, що це татарка або туркеня-полонянка, захоплена козаками, і підійшов до неї. Жінка сиділа, не повертаючи голови. Видно було тільки, як здригалися її плечі… «Мати божа!» – почулося крізь плач.

Сагайдачний зрозумів, що це не бусурманка. Йому стало жаль її – він не знав, чого вона так горює та гірко плаче.

– Молодице, чого ти плачеш? – тихо запитав він.

Жінка не відповіла. Вона плакала ще гірше. Маленька татарочка, побачивши її, прожогом кинулася до неї і голосно заридала: бідна дитина згадала матір, яку почала вже була забувати, – вбрання татарки нагадало дівчинці те, що вона втратила, і мала, вмиваючись сльозами, уткнулася голівкою в коліна невідомої жінки. Це була єдина жінка, яку побачила дівчинка після того, як загубила матір серед полум’я і зойків.

Невідома жінка швидко обернулася, блиснувши на всіх своїми ясними, чудовими, але заплаканими очима, і, припавши лицем до дитячої голівки, жалісно, але безмовно ридала.

Сльози блищали на очах суворого Небаби. У Олексія Поповича тремтіли губи. Мазепа якось розгублено м’яв кінці свого саєтового пояса, кліпаючи очима й нерішуче поглядаючи на Сагайдачного, який удавав, ніби відганяє з щоки муху…

– Що воно таке? Не наша? – тихо показав Сагайдачний на жінку.

– Та вона, ваша милість, сказати б, зрадливиця, – промовив якийсь обідранець, дивлячись в очі Сагайдачному й запобігливо усміхаючись.

– Зрадливиця? – здивувався гетьман.

– Так, боярине, зрадливиця – козака-бродяги, значить, жінка-полонянка: в полоні, сказати б, була. А оно чоловік її буде, пісню співає: «Как по морю…»

І обідранець показав на русявого парубка.

– Чоловік цієї молодиці? – показав Сагайдачний на молоду жінку, що вже перестала плакати й потішала татарочку, яка й досі ще схлипувала.

– Її, ваша милість, козак-бродяга буде – полоняник теж… А от як він, козак тобто, побачив отута цю саму молодицю й впізнав у ній свою жінку законну, та як дізнався, що вона побусурманена, от він і не визнає її: погана, каже, бусурманка… А ми самі, ваша милість, орловські, з Орла-града – орлянин я, ваша милость, – і кілька років тому, в обжинки, татарва полонила нас… А як ниньки, ваша милость, ви нас оце з полону агарянського визволили, і ми ваші вічні богомольці будемо – молитимемо, значить, вічно за вашу милость бога й з діточками і життя нашого не пошкодуємо… А коли треба буде свічку поставити за здоров’я вашої милості, ми й того не пошкодуємо, – богомольці ми ваші… А коли хазяйствечко наше підупало і худібка, може, без хазяїна перевелася, – то бог не залишись нас, а ми ваші богомольці до самої смерті.

Тут тільки балакучий орлянин схаменувся: почав про воли, а кінчив про голуби – зовсім забалакався. Він враз урвав свою мову, труснув волоссям, затупцяв на місці й злякано подивився на Небабу, який здавався йому дуже страшним.

Сагайдачний тим часом пішов далі, та набридливий орлянин не відставав од нього.

– Зовуть її, ваша милость, Офимицею, – скоромовкою закінчував він недоказане, – козацька Онисимова жінка Бурикіна. А взяли її ногайські татари на Дону, в дорозі, і з Дону відвели в Азов-град, а з Азова-града продали в оцю Кефу; і в Кефі вона, Офимиця, побусурманена, у середу, і в п’ятницю, і у великий піст м’ясо і всяку погань бусурманську їла; і взяв її, Офимицю, за себе татарин чауш замість жінки, без вінчання, і жила вона, Офимиця, з ним без молитви, і прижила синочка Дитинку, і по-бусурманськи молилася, і віри бусурманської дотримувалася, а віру руську її змушували проклинати, й каном вона помазана теж силою; і чоловік її, татарин, нібито сказав їй пальця піднімати, і нібито вона, Офимиця, пальця піднімала проти волі теж.

Та Сагайдачний уже не слухав балакуна, який, проте, не доказав найголовнішого. На душі в заплаканої козачки було велике горе, яке можуть зрозуміти тільки матері. її справді було кілька років тому взято в полон на Дону разом з молодим чоловіком, з яким вона не прожила й. місяця після одруження. її продали в Кафу, а його – в Синоп. Скільки вона не плакала, скільки не благала, а зрештою мусила підкоритись волі свого пана-татарина: вона стала його жінкою.

Два роки тому в неї народився синок – «зле татарча», як співається в пісні, та для неї він був не «зле татарча», а рідний синок Халілюшко, якого вона дуже любила у своїй гіркій неволі й ніби ототожнювала в своїм серці з милим щирим другом, з Ониськом, що пропав для неї навіки. І раптом не далі як учора вранці, сидячи біля вікна, що виходило на море, на гавань, вона почула знайомий, давно не чуваний спів, рідні голоси «Разовьем мы березу, разовьем-ка кудряву». Серце зайшлося в неї. Вона глянула у вікно й побачила, як невольники йшли берегом, тягнучи лямкою якусь важку посудину, й співали, вірніше стогнали, «Дубинушку»…

Сльози набігли їй на очі, і коли вона їх витерла, то серед обідраних, напівголих і худих невольників побачила – кого ж? – свою любу дружину Ониська!.. А тут уночі зненацька наскочили козаки, запалало місто – зойки, стогін, різня… Козаки напали на їхній будинок… Вона з Халільком на руках кинулася їм назустріч, волаючи: «Люди добрі, не занапащайте! Лебедики, не вбивайте дитинки!..» Її, звичайно, не зайняли, а разом з іншими визволеними невольниками повели на берег, до галер і чайок. Там вона побачила свого першого чоловіка – Онисима, кинулася до нього, забувши навіть, що в неї на руках не його дитина. Онисим впізнав її, затремтів увесь і, вихопивши з її рук хлоп’ятко, з криком: «А, зле татарча!» – хряснув його об прибережне каміння…

От чого плакала нещасна мати.

Однак тріумфальних козаків чекало горе: надвечір у їхньої загальної улюблениці й потішниці, їхнього золотого яблучка, маленької татарочки почалася гарячка. Вона хапалася за голівку, що аж пашіла вогнем, тихенько плакала, весь час просила пити й кидалася на купі кожухів, з яких їй зробили постільку під чердаком. Козаки зовсім розгубилися, не знаючи, як доглядати хвору дитину. Вони не могли додуматись, чого воно захворіло. Зроду не знаючи, що таке простуда, козаки просто не вберегли, застудили дитину й тепер не знали, що й подумати. Всі були тієї думки, що дитину зурочено і найімовірніше зурочило чиєсь недобре око на тій галері, де багато москалів-невольників; мабуть, москалі зурочили. А може, й та молодиця з Дону, що плакала над нею. Біда, та й годі!

Кинулися козаки лікувати дівчинку, і кожний пропонував своє: Хома чув від старих людей, що для того, щоб дитину не зурочили, треба встромити голку в шапку, і він так і зробив: увіткнув у свою шапку величезну голку.

– Тю, дурний! – казали йому на це. – Треба було тоді втикати голку в шапку, як дитина була ще здорова, а тепер се не допоможе.

Довго морочилися з татарочкою, і нарешті вона заснула,- заколисана тихим погойдуванням моря, уткнувшись заплаканим личком у кожух, на який її поклали.

Козаки зовсім притихли. Олексій Попович наказав навіть зняти всім чоботи, щоб, ходячи по чайці, не стукали чоботищами, й нарешті звелів усім спати, хоч чи мало козаків добре-таки виспалися за день, а деякі навіть попухли од сну.

– Сон на сон – не біда, – потішав їх Попович.

– От кий на кий – то біда, – докинув Карпо Коло-кузні, розкинувшись на шкурі вбитого ним тура, яку він хотів був віддати під татарочку, та Олексій Попович не взяв:

– Ще дитина налякається або самого тура вві сні побачить.

Сам Олексій Попович, побачивши, що дівчинка заснула, заспокоївся й ліг зіщулившись, біля неї щоб завжди бути напоготові; незабаром він захріп на всю чайку, бо не спав цілий день.

Спокійно спала й маленька полонинка. Протягом ночі Небаба, стару голову якого не брав сон, кілька разів тихо підкрадався до того місця, де лежала татарочка, прикрита козацьким жупаном до самої голівки, і обережно прислухався до рівного дихання дитини.

Вранішнє сонце, виринувши з моря половиною пурпурового кружала, осяяло напрочуд поетичну, сповнену життя картину. Козацька флотилія, швидко йшла на південь на всіх веслах. Весла в сухих кочетах кричали тисячами голосів, наче це ячала на світанку незліченна лебедина зграя.

Інші козаки, що не сиділи на веслах, черга яких ще не настала в цей день і які через це могли спати довше, тепер прокидалися, чепурились і робили все те, що козакові бог велів робити; одні, зачерпнувши з моря відром або водочерпальним ковшем води, мили свої загорілі козацькі обличчя, богатирські вуса й чуби, пирхали й гоготали, як табун жеребців на водопої, приправляючи це діло козацькими жартами над добродушним Хомою і всілякими словесними й тілесними викрутасами; другий, відпирхавшись од гаспидської солоної води й утерши обличчя рукавом, полою, хусткою, а то й вишитим рушником, подарунком матері, сестри або дівчини, а то й зовсім нічим не втершись, із серйозним виразом на обличчі стояв, повернувшись на схід сонця, і незграбними пальцями тикав себе в лоб, у черево і в богатирські плечі, бурмочучи іноді те, що тільки йому було відоме, та й то навряд: «Господи, мати божа, свята покрова з п’ятінкою, та святий Юрко з конем, та Іван Головосіка, та Маковія з шуликами з маком і всі святі, помилуйте козака Ониська! Амінь».

Третій, знявши з себе сорочку й підставивши свої голі плечі й спину пестливим променям вранішнього сонця, старанно зашивав величезною голкою дірки в своїй білизні, більш схожій на постілку в дьогтярні, ніж на «білу сорочку». А цей, зовсім без сорочки й без штанів, ставши на краю чайки, коло вільного борту, люто трусив над водою свою козацьку одежу, щоб чортові блохи в море попадали й не кусали більше козацького тіла.

Татарочка прокинулася здоровенька, без гарячки, хоч трошки бліденька; спочатку, мабуть, не зрозуміла, де вона і що з нею, – заплакала, та, побачивши знайомі вже обличчя козаків, заспокоїлася. Олексій Попович, зачерпнувши з моря води в ковшик, почав був обережно своїми мозолястими долонями вмивати ніжне личко дівчинки, та вона заплакала, і Небаба, який давно помолився богу й смоктав свою люльку, що вже тепер не гасла, заступився за татарочку.

– Годі тобі, Олексію, знущатися з дитини, – буркнув він.

– Та воно не вмите, – виправдувався Попович.

– А ти думаєш його своїми копитами вмити?

– Тю! Які в мене копита! – образився Попович. – Я не жеребець.

Раптом з чердака гетьманської чайки розляглося протяжне завивання вістового рога. Вся флотилія неначе стрепенулася, мов зграя птахів махнула разом білими крилами: то всі чайки разом змахнули веслами, витягши їх з води й виблискуючи на сонці краплями, що падали з них, ніби тисячі алмазів.

Ріг Сагайдачного трубив на збір. Усі чайки, почувши цей заклик, квапливо почали збиратися навколо гетьманського човна. Вони швидко зійшлися впритул, борг до борту, так що можна було перебігти через усю флотилію і не впасти у воду.

– Панове отамани і все військове товариство! – голосно промовив Сагайдачний, показуючи зоровою трубкою, що була у нього в руці, на захід, – там іде по морю турецька галера… Та галера, певно, якогось багатого княжати або паші, вся барзо добре прикрашена – злото-синіми киндяками обвішана, гарматами уставлена й турецькою білою габою вкрита. Треба нам, дітки, ту галеру добути: може, і в ній бідних невольників немало…

– Добути! Добути! – загукала вся флотилія.

– Або добути, або дома не бути! – залунали окремі голоси. – Веди нас, батьку, хоч на самого чорта!

– Раз породила мати, раз і помирати!

Сагайдачний, коли голоси стихли, одразу ж розпорядився, як застукати цього звіра серед відкритого моря, щоб він не втік, і наказав сурмити погоню.

Завив ріг. Чайки знову розсипалися, як птахи, залишивши під командою Дженджелія кілька човнів для прикриття взятих у Кафі галер із визволеними невольниками, й полетіли на захід трьома гуртами – середній навперейми турецькій галері, бічні в обхід їй з півночі й півдня. Чайки летіли просто стрілою: це було щось живе, з тріпотливими білими крилами, що сяяли над поверхнею моря перлами бризок і піни…

Незабаром показалося на морі струнке, гарне чудисько, на якому лопотіли в повітрі різнокольорові прапори, злото-сині киндяки й блискотіла, як сніг, біла га-ба. Чудисько помітило погоню й ніби здригнулось усім тілом: над палубою знявся білий димок, щось загуркотіло, і ядро, не долетівши до середніх чайок, із свистом упало в море.

– Отак!! – промовив Карпо Колокузні, й козаки відповіли реготом з усіх чайок.

Поки галера дала залп з усіх гармат, чайки вже так близько підійшли до неї, що ядра перелітали через голови козаків і падали у спінене веслами море.

Немов чорні ластівки, що зграєю оточили шуліку з усіх боків, оточили галеру чайки… Пролунав голос Сагайдачного – розітнувся рушничний залп, задиміли дула мушкетів, і, як снопи, попадали на палубу і в море захисники галери… «Алла! Алла! Алла!..» В одну мить сотні гаків, мов кліщі або величезні стоноги, вп’ялися в боки галери… Козаки вже на палубі – ріжуть, добивають… Стогін, зойки… Галера захоплена козаками!.. Серед вмираючих чувся відчайдушний дитячий плач то плакала татарочка…

– А, щоб вас! Тільки дитину налякали! – похопився Олексій Попович і кинувся до татарочки.

Щойно добута галера була справді багато прикрашена. Та гаряча сутичка, в якій козаки вирізали й перебили всю обслугу галери, залишила криваві сліди на палубі, на снастях, на вигадливо різьблених бортах і на чердаках, оббитих строкатою матерією й обплетених стрічками. Козаки одразу ж узялися очищати галеру від трупів, скидаючи їх у море разом з пораненими, змивали кров, густо пролиту по всій палубі, а інші пішли в трюм і випустили на світ білий посаджених туди й прикутих один до одного невольників.

Виявилося, що ця галера, закупивши невольників у Козлові, на тамтешньому невольничому ринку, везла їх у Трапезонт на галери й для садових та польових робіт у Осман-паші трапезонтського. Галерою командував молодий моряк, небіж трапезонтського паші, Беглер-Капудан; вбитий козацькими кулями, він одним із перших захисників галери впав у море, закривавивши своєю пурпуровою кров’ю бірюзові хвилі спіненого чайками моря.

Серед невольників козаки знайшли багато знайомих. Радість врятованих була безмежна.

Рятівники були теж задоволені, що їм вдалося зробити добро бідним невольникам.

Сагайдачний, залишивши отаманську, або гетьманську чайку в розпорядженні Нечая з козаками його куреня, сам з писарем Мазепою, з Небабою, Олексієм Поповичем та іншими козаками перейшов на галеру, тим більше, що вона була добре озброєна й пристосована для далекого плавання.

Маленька татарочка теж перейшла на цю галеру й була в цілковитому захопленні: вона могла лазити по високих чердаках і милуватися прикрасами галери. На галері було невеличке горно, складене з цегли й пристосоване для приготування їжі, тому козаки, знайшовши серед галерних припасів сорочинське пшоно, одразу ж розпалили вогонь і зварили для своєї улюблениці кашку.

Тим часом Карпо Колокузні й сіроокий Грицько із своїм чорнявим приятелем Юхимом поралися коло нещасного друкаря Хведора Безрідного, якому під час атаки галери турецька куля навиліт пробила праву руку вище ліктя. Вони перев’язували товаришеві рану й намагалися його втішити.

Пізно вечері козаки були вже недалеко від великого гарного міста, розташованого на березі моря: флотилія їхня перетнула Чорне море впоперек, «per diametrum», як писав коронний гетьман Жолкевський у донесенні королю.

У півтемряві неясно вимальовувались стіни й башти міста і тонкими стрілами тяглися до неба мінарети та стрункі тополі. Це був Синоп.

Чимало невольників, визволених козаками в Кафі, довго жили в Синопі й добре знали як розташування міста і його укріплень, так і слабкі місця його захисту. З ними довго радився Сагайдачний та інша козацька старшина, і тут же було вирішено напасти зненацька на місто: одна половина козацького війська мала висадитись і вдарити по фортеці, а друга – зайняти гавань і все, що в ній знаходилося.

Коли місто було вже в руках козаків і скрізь усе плюндрувалося, з берега долинуло протяжне виття: козаки впізнали голос закличного рога й поспішили кожен захопити якомога більше здобичі, бо не всю її ще перенесли на чайки та галери.

– Швиденько, панове, батько кличе.

– Час збиратися.

– А всі козаки живі й здорові?

– Бог допоможе, – всі живі будемо.

Звідусіль поспішали до берега нав’ючені козаки. Сонце вже золотило верхівки мінаретів та найближчі гори. Над димом від пожежі літали голуби й галки, яким не вдалося виспатись у цю неспокійну ніч. Чути було ревіння худоби, що не знаходила своїх хазяїв, іржання коней, сполоханих пожежею, мекання овець. Вітром гнало дим на море, де, наче зграя птахів, погойдувалась козацька флотилія.

Увесь берег був усіяний козаками, які тягали на найближчі чайки свою користь і передавали її з чайки на чайку й на галери.

– Дивіться! Дивіться! – залунали голоси. – Хтось несе на руках цапа.

– Та то дурний Хома!

Справді, Хома ніс на руках білу ангорську козу, вона пручалась і відчайдушно мекала. Червоний від напруження, він сердито лаявся, тягнучи ще на мотузку й корову, яка упиралася та ревла, і волочачи за собою майже цілу копицю сіна.

– Що се ти, Хомо? – обступили його козаки, аж качаючись од сміху. – Нащо тобі цап?

– Та се не цап, а коза, – сердито відповів дурнуватий Хома, – та ще й брикається.

– А нащо вона тобі, дурню?

– Еге! Я її доїтиму, вона молока дасть…

– Нащо тобі, дурню, молоко?

– Овва! Татарочку годувати.

– Ото Хома! Ото голова! Він розумніший за нас і татарочку не забув, – сміялися козаки.

Тим часом дзвінкий голос рога все ще скликав козаків. Звуки його ставали раз у раз пронизливіші.

– Швидше, братця, до чайок! Батько сердиться! – заквапилися козаки.

– Нехай сердиться.

– Хомо! Бери корову на руки та неси до чайки.

Хома розгубився і не знав, куди повернутися. Нарешті у відчаї махнув рукою й кинувся слідом за іншими козаками.

Примітки

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 158 – 170.