8. В дорозі до Січі

Данило Мордовець

Упевнившись, що схизматики потонули, чим самі себе належно покарали, і кинувши тіло Хведора Безрідного на потраву звірині й птахам, загін міських козаків на чолі з легковірними панками рушив у інший бік розшукувати втікачів, а головне, щоб упіймати панських коней, за яких так перепало благородним спинам палацової шляхти.

Коли загін зник з очей, очерет в одному місці заворушився, і з води показався спочатку червоний, весь намоклий верх козацької шапки, а потім і вусате обличчя запорожця. Січовик, озирнувшись навколо і не побачивши своїх переслідувачів, характерно свиснув, висловлюючи тим свистом і подив, і презирство:

– Фю-фю-фю! Втекли, крутивуси!..

Побачивши на березі бідного друкаря, він швидко виліз із води, тягнучи за собою мокрі важкі сакви й довге ратище списа.

– Хлопці! Хлопці! Годі вам воду пити! – гукнув він товаришів.

У різних місцях з’явилися з води голови – обличчя бліді, посинілі.

Запорожець кинувся до друкаря і, підвівши його з землі, почав сильно трусити.

– Захлинувся хлопець, та, може очутиться…

І Грицько, і Юхим вийшли з води. Вони тремтіли всім тілом.

– Потонув? – питали вони боязко. – Як він сюди потрапив?

– Годі розпитувати! Беріть за ноги – потрусим його!

Друкаря почали трусити. Мало-помалу посиніле обличчя почало набирати живішого кольору.

– Трусіть, гарненько трусіть! Він трохи теплий. Незабаром з утопленого ринула вода ротом і носом…

– Годі! Оживає.

Його поклали на траву. Нещасний розплющив очі.

– Холодно! – було його першим словом.

– Добре! Зараз буде тепло.

Запорожець метнувся до саков, дістав звідти боклажок з горілкою і срібний корячок.

– Оковитонько! Матінко рідна! Визволяй!

Він налив корячок і, ставши навколішки, підніс його друкареві.

– Посадіть його, хлопці, підведіть!

Друкаря підвели трохи. Зуби в нього цокотіли, як у пропасниці. Запорожець приставив корячок до його посинілих губів.

– Пий, хлопче, пий одним духом до дна.

Друкар насилу випив, закашлявся. Обличчя його стало оживати, щоки порожевіли.

– Добре, друкарю, зараз встанеш! – заспокоював його запорожець.

Він налив собі й перехилив під мокрі вуса. Налив товаришам, і ті випили.

– Добре! Вип’ємо, браття, по другій! Встромимо списа в душу!

«Встромили» ще по разу – і всі ожили. Друкар сидів на траві і позирав навколо посоловілими очима: він, очевидно, не пам’ятав нічого, що з ним сталося.

– Як це ти, друкарю, виліз із води? – спитав запорожець.

– Не знаю, – одказав той, похитуючи головою.

– Напевне, води обпився, – зауважив Грицько, – і я, матері їй лихо, багато пив і мало не луснув… Ще спасибі, що тарані добре наївся, то й у воді пити хотілося.

– А мене чортів рак за вухо вщипнув, я мало не крикнув, – докинув Юхим.

Запорожець за звичкою поліз було в кишеню, витяг звідти кисета й люльку, щоб після довгого сидіння під водою і після двох чарок горілки затягтися, та, побачивши, що й з кисета вода тече, і в люльці вода і трут мокрий, і сам він увесь мокрий, як миша, так і ухопився за чуба.

– А стонадцять кіп чортів з горохом! О, щоб вас, чортових крутивусів, чорти редькою по п’ятницях били! Щоб ваші матері їжаків родили проти шерсті! Щоб вам подавитися дохлим мерзлим собакою, щоб він у вас в поганому пузі млів і тлів!

Вилаявшись вволю і розваживши цим хоч трошки козацьку душу, він одразу ж зірвав кілька широких листків лопуха, розклав їх на сонці, висипав на них підмочений тютюн, накинув на сухий сучок ліщини клапоть мокрого трута, потім почепив на кущі мокру шапкку, зняв чоботи, штани, сорочку, все це порозвішував на сонці й лишився таким, яким піп, отець Данило, вийняв його колись з купелі.

– Роздягайтеся, хлопці! – скомандував він. – Тепер і так тепло.

Товариші й собі пороздягались. Друкар після горілки зовсім оклигав.

Із саков витягли намоклий хліб, в’ялену, теж намоклу, рибу і почали все це сушити на сонці, що не лінувалося виконувати покладені на нього козаками обов’язки: воно пекло так, як тільки здатне пекти в степах південної Русі.

Молоді втікачі, рятуючись від спеки та щоб швидше перебути час, почали купатись у тій самій річці, в якій вони нещодавно ховались від погоні. Тепер, навчені недавнім досвідом, вони вигадали дуже корисну для їхньої мети гру, яку й назвали очеретянкою. Гра полягала в тому, що, вирізавши собі знову такі очеретинки, з допомогою яких їм пощастило врятуватись від переслідувачів, вони по жеребку ховались у воді, той, кому припадало ховатися, брав очеретинку в рот і пірнав з нею у воду, а товариші повинні були стежити за ним на поверхні річки й додивлятися, де з’явиться з-під води кінчик очеретинки.

Сонце тим часом робило своє діло. Розвішаний одяг втікачів воно вже майте висушило, тютюн теж підсох добре, трут займався, і запорожець, чепурно одягнувшись, розпустивши свої широкі, як запорозька воля, штани й запаливши люльку, здавався цілком щасливим.

– Нумо, хлопці, тепер у дорогу! – сказав він, поглядаючи на сонце. – Сонечко ще високо, до вечора чимало степу пройдемо, а ввечері відпочинемо годину-другу та й знову у дорогу на всю ніч.

Одійшовши трохи від місця стоянки, запорожець зійшов на найближчу могилу, обдивився степ своїми зіркими звичними очима на кілька верст навкруги і, впевнившись, що степ вільний від польських розвідників, звелів рушати далі.

Степ наче завмер і здавався ще безмежнішим і дикішим. Вони перетнули славнозвісний Чорний шлях, яким не зважувалися йти, бо остерігалися зустрітись з польськими гінцями, які часто їздили до Криму, або з купецькими караванами, котрі конвоювала озброєна сторожа. Наші втікачі йшли по правий бік Чорного шляху, місцями очевидно, дуже добре знайомими запорожцеві.

– От якби коні в нас не повтікали, добре було б! – жалкував Грицько, несучи сакви з боклажком.

– Еге! Коли б коні, то й Хома з Яремою вміли б їздити! – процідив крізь зуби запорожець, посмоктуючи люлечку.

– А що, спіймали їх ляхи? – зацікавився Юхим.

– Еге! Ловила баба воду решетом, – відказав запорожець, – Я їм такого терну дав, що вони, мабуть, і тепер літають по степу, коли не дали дуба.

Надвечір втікачі зупинилися в невеличкій балці, недалеко від Чорного шляху, де, як це відомо було запорожцеві, можна було знайти криницю з холодною джерельною водою. Вони попоїли, напилися холодної води й полягали спати тут-таки в балці, у густій траві, де їх нелегко було знайти.

Встали вони, як зійшов місяць, і знову рушили в дорогу.

Ніч була надзвичайно гарна. Місяць уповні, піднявшись високо, здавалося, стояв, зачарований чудовою картиною ночі. Він був майже зовсім білий, якоїсь срібно-молочної барви, і цим сріблом обливав безмежний степ, який здавався чимось казковим, сповненим таємничих чарів і видінь. Грицькові таки здавалося, що от-от він побачить, як облита сріблом з цього великого срібного вікна в небі баба Вівдя, на весь Острог відома відьма, в самій сорочці, розхристана, з розпущеною косою, пролетить на мітлі над цим чарівним степом, а за нею на ослоні промчить коваль Шкандибенко, якого вона причарувала…

Глянув на місяць, і йому здавалося, що він насправді бачить, як там брат брата вилами коле, і йому захотілося крикнути на весь таємничий степ: «Не коли, чоловіче, – гріх!..» То йому здавалося, що ось-ось у це вікно на небі хтось вигляне на землю, на цей тихий, посріблений білим промінням степ, і закричить: «Куди ви, хлопці, йдете?..» То здавалося, що воно закричить іззаду, де-небудь за спиною, і Грицько оглядався назад, і там здавалося все ще більш таємничим і безмовним… Причувалось, ніби трава шепочеться й тирса лепече дитячими голосами: «Не топчіть мене, хлопці, бо мене ще ніхто не топтав…»

Десь сюрчали нічні польові цвіркуни, ніби когось застерігаючи: «Го-го-го-го! Он хтось іде степом – стережіться, не показуйтесь…» У шелесті трави під ногами чулося щось таємниче: чи то русалка косу чеше при місяці й тихо сміється, чи то під землею хтось тихо плаче… Саме ця німа тиша ночі й степу і сповнювала все навкруги таємничими звуками й привиддями: разом з місячним промінням, здавалося, сипалось на степ щось живе, рухливе, але невловиме, – і від того волосся на голові ставало сторч.

«Гі-гі-гі-гі!», – закричало раптом у степу щось страшне, і Грицько так і присів від страху та несподіванки.

– Ох, лишечко! Що се таке?

– Господи! Покрово пресвята! Покрий нас!

«Гі-гі-гі-гі!» – повторилося іржання; і тінь, оббігши півколо степом, зупинилася перед здивованими подорожніми.

– Косю, косю, тпруськи, йди сюди, дурний! – лагідно заговорив запорожець, підходячи до тіні.

– Та се кінь, хлопці! От налякав! – схаменулися молоді втікачі.

Це справді був кінь, один з тих коней князя Острозького, на якому їхали втікачі вдень. Благородна тварина стояла, освітлена місяцем, нашорошивши вуха…

– Косю, косю, дурний! – кликав його запорожець, підходячи все ближче й ближче.

Але кінь форкнув, повернувся, хвицнув і стрілою помчав у степ… Не на такого, мовляв, наскочили…

– Не чортова ж коняка! – пробурчав запорожець. – Стонадцять кіп. От ушкварив!

Коли сонце вже піднялося над обрієм, вирішили трохи відпочити.

– Отепер буде козацька ніч, – пояснив запорожець.

Провівши цілу ніч в дорозі, втікачі справді потребували відпочинку, і цей відпочинок їм вигідніше було дозволити собі вдень, ніж уночі: вночі вони безпечніше могли йти далі, до того ж уночі не так жарко, як у полудень під гарячим сонцем.

Цього разу вони розташувались у верхів’ї невеличкої річки, що впадала в Буг, де можна було знайти і затінок, і воду, й проспали спокійно майже до полудня.

Тільки пробудження їхнє, як і напередодні, було трагічним.

Раніше за всіх прокинувся друкар. І раптом його вразило якесь глухе, хрипке, але могутнє ревіння, що нагадувало ревіння розлюченого бугая. Боячись якої-небудь небезпечної несподіванки, Безрідний кинувся будити своїх товаришів.

– Ти що, друкарю? – спитав, поквапно схоплюючись на ноги, запорожець. – Чи не ляхи там або татари?

– Ні дядьку, а щось реве.

Ревіння повторилося, і зовсім близько: тварина, без сумніву, йшла сюди.

– Се тур, – сказав запорожець, тривожно оглядаючись, – треба сховатися, сей чорт гірш за ляха чи татарина.

Дійсно, звір не забарився з’явитися. Це було справжнє страховисько, хоч воно й нагадувало собою звичайного українського вола чи бугая. Велетенська голова з широким лобом, на якому настовбурчився в обидва боки величезний розкошланий чуб весь у реп’яхах і терні; півколом вигнуті роги – рожища такої величини й товщини, що в них дійсно, як розповідається в билинах богатирського циклу, могло ввійти по «чаре зелена вина в полтора ведра»; широченна, справді туряча, ширша, ніж волова, шия на спині з’єднувалася з надлопатковим горбом, а внизу, спадаючи широкими жирними складками, кінчалась кошлатою бородою. Усе це було надзвичайно великих розмірів, а з диких очей прискала така ж дика, безпредметна лють, – лють до всього, на що б вони не дивилися – на людину, на дерево і на все живе, – все це йому хотілося настромити на роги й затоптати товстенними обрубкуватими ногами з двокопитими ратицями. Хвіст страховиська кінчався довгим жмутом волосся, який прикрасив би собою найліпший султанський бунчук.

Ясно було, що страховисько йшло до водопою, – йшло, понуривши голову, і страшно ревіло. На щастя, недалеко від того місця, над самою криницею, ріс старий гіллястий дуб. Запорожець одразу оцінив усі вигоди своєї позиції і миттю вирішив, що йому чинити з огляду на страшного ворога. Він сам був свого роду буй-тур, хоча дещо розумніший за рогатого тура.

Страховисько, побачивши людей, зупинилося від подиву й перестало ревти. Потім воно почало рити ногами землю, бити хвостом по боках і, понуривши голову, знову заревіло, але ще більш загрозливо.

– Хлопці! – швидко наказав запорожець. – Зараз же лізьте на дуба, мерщій, мерщій!

Парубки не чекали, поки він повторить наказ. Як коти, подерлися вони на дерево, чіпляючись за кору та за сучки, і опинилися на найвищих гілках дуба. А запорожець, з довгим ратищем наперевіс, став біля самого дуба й сміливо чекав ворога. Страховисько ревіло й поволі сунуло вперед, загрозливо трясучи велетенською рогатою головою і бородою.

Запорожець, знявши шапку з червоним верхом, замахав нею ніби на знак привітання рогатому гостеві. Високий рогатий гість, побачивши червоне, зовсім розлютився й кинувся на зухвалого козака, з хрускотом вминаючи землю величезними ратицями.. От-от візьме на роги нещасного…

Але запорожець спритно ухилився й став за дубом. Страховисько кинулося прямо й стукнулося лобом об дерево, в цілковитій бичачій упевненості, що кряжистий дуб повалиться, як гнучка очеретина. Та дуб не повалився, а нерозумна тварина все перла лобом в непохитний прикорень. Тоді хитрий хохол, запорожець, висунувшись з-за дуба, своїми лукавими очима й червоним верхом шапки ще більш розлютив оскаженілу тварину і в одну мить всадив списа під ліву лопатку звіра, в те саме місце, куди природа помістила серце як у людини, так і у тварини. Відчувши біль, тур заревів так несамовито, що Грицько мало не звалився з дуба, а друкар став злякано хреститись і читати «Богородицю».

Стоячи за дубом, запорожець усе глибше встромляв ратище в серце тура, той не витримав і з ревом та хрипінням став на коліна. З рани юшила кров, забарвлюючи темним пурпуром коріння дуба й найближчу зелень та землю. Тварина намагалася встати і знову била рогами дуба, не догадуючись, що коли б вона ступила крок вправо або вліво від дуба – тіло запорожця затріпотіло б на рогах або звивалося б, як хробак, під ратицями.

Запорожець, встромивши списа ще глибше, наче кіт, вискочив з-за дуба з довгим ножем у руці і, широко розмахнувшись, ввігнав блискуче залізо в тім’я тварини, або, вірніше, в потилицю, в те саме місце, де кінчається череп, голова і починається хребет… Залізо ввійшло по саме держало… У тура підломилися ноги, і він запіненою мордою ткнувся в корінь дуба, падаючи усім своїм величезним важким тілом…

– От же тобі, туре! – задихавшись, вимовив переможець. – Кланяйся низько-низенько, кланяйся козакові в ноги!

Конаюча тварина хрипіла, конвульсійно здригаючись.

– Хлопці, годі вам горобцями на дубі сидіти, – звернувся запорожець до своїх товаришів.

Ті злізли з дуба й з здивуванням та острахом дивилися на мертве вже страховисько…

– Фю-фю-фю! – засвистів Грицько. – Оце так бугай!

– Та ще й з бородою, наче цап! – дивувався Юхим. Запорожець тим часом милувався рогами й хвостом забитої ним тварини. Він гладив роги рукою, захоплювався тим, що вони такі гладенькі, міряв їх довжину четвертями.

– Та й порохівниці ж добрі вийдуть! – мимоволі вигукував він. – От порохівниці, стонадцять кіп!

Розкішний густий турячий хвіст викликав у нього інші козацькі мрії.

– А з хвоста – бунчук на все військо запорозьке! Такого бунчука і в самого султана немає…

Перемога над туром була досягненням і в іншому відношенні – в економічному, як тепер би сказали. Харчі у втікачів кінчалися: рибу з’їли, огірки з’їли, хліба лишилося трохи. А турячого м’яса вистачить на всю дорогу, особливо коли його порізати на шматки та пов’ялити, закоптити гарненько на вогнищі. На цьому запорожець і порішив, повідомивши про своє рішення товаришів.

Усі четверо поробили із своїх широких поясів лямки, прикрутили їх до турячих рогів, впряглись у них і потягли страховисько вниз, у лісові хащі, щоб там його оббілувати, порізати й приготувати про запас.

– А що, хлопче, – лукаво звернувся до Грицька запорожець, – хто важчий, цей тур чи Загайло?

– Еге, дядьку! – насупився Грицько. – Той у біді, Загайло, в біді легко…

– А ви б його без біди, як тура…

І запорожець багатозначно підморгнув.

Примітки

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 102 – 109.