5. Гості князя Януша

Данило Мордовець

Перш ніж продовжувати цю розповідь, не зайвим. буде познайомитися з деякими із гостей, що завітали оце до князя Януша Острозького.

Гості усі визначні. Не один з них лишив слід в історії Польщі й південної Русі. Високий, сухий, русявий юнак з холодними сірими очима – це князь Ієремія Корибут-Вишневецький, один з найбагатших та найродовитіших вельмож південної Русі, володар неозорих маєтків та інших багатств по правий і лівий бік Дніпра; він пишався і старовинністю роду, і своїми значними зв’язками. Давно вже князь Ієремія ополячився, давно пройнявся звабливою культурою Заходу, але він терпить віру предків – православ’я, та не з переконання, не за велінням серця, а так собі, за звичкою, за панської традицією, та ще й тому, що мати його, Раїна, дочка молдавського господаря Могили, не полюбляла голених ксьондзів, а з більшою охотою бесідувала про спасіння душі з волосатими та бородатими попами й ченцями грецької, хлопської, віри, схожими от хоч би на цього неоковирного й загорілого «шльонду», що заговорив про Ноя та його винні льохи…

Цей «шльонда» скидається чи то на ченця, чи то на попа, чи то на запорожця, хоча й без чуба, – такий на ньому чудернацький одяг і величезні чоботища з підковами. У жовтих очах його і на тонких губах постійно грає ніби глузлива чи недовірлива посмішка. Це – Мелетій Смотрицький, найученіший з усіх схизматиків і найлютіший ворог отців єзуїтів. Він багато читав, багато чого навчився, багато писав, особливо проти унії. Політично-богословський памфлет його – «Вірші на відступників» – наробив багато галасу по всій південній Русі та Польщі й спричинився до того, що у Мелетія з’явилося багато ворогів.

Та він – цей неоковирний «шльонда» – відчував свою силу: багато помандрувавши по Європі як учитель одного литовського панича, сина вельможі, наслухавшись найученіших професорів кращих європейських університетів, цей схизматик боровся із своїми ворогами не як неук, а у всеозброєнні тодішньої вченості. Не раз він стинався на веселих диспутах у старого князя Острозького з відомим польським Демосфеном – Петром Скаргою – і завжди, за висловом старого князя, вибивав у нього або зуб, або ребро, хоча й сам іноді відступав з максимум підбитим оком. Тепер цей «шльонда» наробив знову галасу своїм памфлетом «Плач східної церкви», випустивши його в світ під псевдонімом Теофіла Ортолога, і княгиня Раїна, яка була в захваті від цього «Плачу…», запрошувала вчити й виховувати свого синка Ієремію не вченого єзуїта, не витонченого патера, а саме цього неоковирного «шльонду», як називав його жартома князь Ієремія.

Той із гостей князя Януша, якому здалося, що від пляшки з «старим венгржином» тхне могильним духом, юнак з чорними очима й південним типом обличчя, – це майже державний юнак, син колишнього молдавського господаря Могили, Петро Могила. Він учився в Парижі, в колегії, а після втрати батьком його, господарем Симеоном, престолу Молдавії та Валахії, юний господарич змушений був шукати притулку в Польщі й тепер перебував у війську цієї республіки, яка дала йому пристановище. Саме його двоюрідна сестра Раїна і була дружиною князя Михайла Вишневецького і прихильницею волосатого Ортолога.

Інший юнак, білявий і блідий, котрий похвалявся, що в успадкованих ним льохах є меди, які збереглися з часів королеви Ядвіги, і котрому було зауважено про винні льохи праотця Ноя, був Замойський, син славнозвісного Яна Замойського, найбагатший жених у всій Короні польській у Литві і південній Русі.

Нарешті, пан біскуп у дорогій фіолетовій сутані, чистенький, поголений, з білими пещеними руками й дорогими манжетами – це Іосафат Кунцевич, «новий апостол Литви», надія Риму й католицької Польщі і в той же час ворог неоковирного та волосатого Мелетія Смотрицького.

Коли Мелетій спитав, чи не лишилося в кого-небудь з панів хоч однієї пляшки того вина, яким упився Ной, Кунцевич скинув на нього свої ласкаві лисячі очі і, підвівши брови, ніби в пориві благочестя, сказав:

– А се панові Ортологу краще знати.

– Чому ж це, пане біскупе? – усміхнувся князь Януш.

– Тому, ясновельможний ксьонже, що ключі льоху Ноя були в них.

– У кого, в них?

– У пана Хама, праотця схизматиків. Злий жарт пана біскупа розсмішив панів.

– Слово гонору! Пан біскуп правду каже! Правда! Правда! – схвалили гості.

Мелетій мовчки усміхався. Всі на нього дивились очікуючи відповіді.

– А я ще більш скажу, панове, – відповів він на звернені до нього погляди, – ми, хами, випили усе старе вино своїх праотців і тепер п’ємо токмо горілку.

– Браво! Браво! – схвалив пан хазяїн.

– А я боюсь, панове, – сказав серйозно юний Могила, – як би вони, ці хами, випивши свою горілку, не надумали потім забратися і до ваших льохів. А на це схоже…

– Пан господарич помиляється, – втрутився пан біскуп, – хамам у вельможних панів не життя, а рай.

– О, не зичив би я панові біскупу такого раю! – палко відказав юний Могила. – Хіба ви забули, що пише вам, панам біскупам і всьому панству, Іоанн з Вишні Хіба ж не ви, каже він, забираєте у бідних підданих обори коні, воли, вівці, тягнете з них грошову данину, данину поту й праці, обдираєте їх до живого, мучите утискуєте, женете літом і зимою в негоду на ком’яги і шкуни, а самі, наче ідоли, сидите на одному місці, якщо треба часом перенести цей труп на інше місце, то переносите його безжурно на колисках, так немов і місця не рушаючи!

Молодий Могила, забувши, де він і з ким, говорив дедалі палкіше, наче з кафедри, звертаючись більше до пана біскупа. На смаглявих щоках його з’явився рум’янець, в голосі чути було переконання. Мелетій Смотрицький, уважно слухаючи, дивився на юнака із захватом решта гостей – з подивом і зчудуванням. Лише князь Януш лукаво усміхався.

– Риторика, пане Могило, чернеча риторика! – знизував плечима пан біскуп. – Хто ж з хлопського поту робить злоті, пане? Та вони б і смерділи…

Гості розсміялися.

– Не смійтеся, ясновельможні панове! – серйозно сказав Смотрицький. – Його милость господарич каже святу істину. Тілько не пани тут винні…

– А хто, пане Ортологу? – спитав хазяїн.

– Той, як кажуть, ясновельможний пане ксьонже, хто заліз в очерет та й шелестить.

– А хто в очереті?

– Папіжник, пане ксьонже… Недарма поспільство, аки бджоли, летять за пороги.

– Пан Мелетіуш каже правду, панове, – озвався князь Вишневецький, який мовчав до цієї хвилини, смакуючи залишки венгржина в чарці. – Сих лайдаків уже сила-силенна. Хлопи цілими ватагами йдуть на Запорожжя: там у них з’явився якийсь відважний ватажок, Конашевич-Сагайдачний, і хлопство дедалі сміливіше підводить голову.

– Пусте, пане ксьонже! – безпечно перервав князь Януш. – Варто тільки цьому бидлу роги обламати…

– Ну, пан ксьонже легко дивиться.

– Легко! Наливайко вже спробував мідного вола…

– Тепер не Наливайком пахне, пане ксьонже… Он при мені через Київ проїхали до цих галганів посли нового московського царя…

– Фе-фе-фе! Московського царя! Якого це, пане ксьонже? Що в личаках?

– А хоч би й в личаках?

– Ну, це пусте… Цариця Марина дасть їм нашого царя.

– А й справді, панове, – втрутився знову в розмову молодий Могила, – що чути про царицю Марину та про її царевича?

– Є звістка, що вони в Астрахані, – відповів князь Вишневецький.

– На своєму царстві, панове! – пояснив князь Януш. – І хто б міг подумати, що ця чорноока Маринця, яку я знав отакою, – і князь Януш підняв над столом свою пухку долоню не більш як на дві чверті, – і носив на таці, як букет квітів, хто б, панове, міг подумати, що ця маленька Мнішкова буде царицею московською і астраханською!

– Справді, була, – зітхнув молодий Могила.

– Як і ти, пане, міг бути господарем молдавським, докинув молодий Замойський.

Князь Януш підморгнув услуговуючим шляхтичам щоб знову наповнили келихи.

– Вип’ємо, панове, за здоров’я цариці Марини й царевича, – голосно сказав він і підвівся.

Декотрі з гостей теж підвелися і, взявши келихи, підняли їх угору. Мелетій Смотрицький сидів нерухомо, ніби спостерігаючи за хмаркою, яка поволі пливла п блакитному небу.

– Нєх жиє Марина, цариця московська! – проголосив князь Януш.

– Нєх жиє цариця Марина! Нєх жиє царевич! Нєх жиє злота вольносць! – залунали голоси.

– Слово гонору, панове! – вигукнув пан Будзило, кругленький панок, пікручуючи свої кругленькі вусики. – Я ще раз побуваю у Москві.

– А хіба пан знову схотів кошатини та мишатини? лукаво посміхнувся своїми жовтими очима хитрий схизмат Мелетій.

– Ну ні, пане Ортологу, тепер буде не те… А проклятущий це був, панове, час, коли ми сиділи в Кремлі і нас виморювали звідти кляті москалі оті – Мінін і Пожарський, ох і часи були! – почав пан Будзило, входячи в свою роль. – Чи повірите, панове, коли ми все поїли, що там у нас було, ми почали красти в коней овес і самі його з’їдали, наче коні. Не стало вівса – коней поїли! Не стало коней – почали їсти траву, різне коріння, а згодом перш собак усіх переїли, потім котів.

– А не дряпали пана коти? – піддрочував хазяї підморгуючи гостям.

– Дряпали, пане ксьонже, та дарма! І котів не стало…

– Без котів вас миші, певно, з’їли? – підморгнув хазяїн.

– Ні, пане ксьонже, ми їх самі поїли.

– І після того не нявчали по-котячому?

– Нявчали, та ще й як, пане ксьонже! Особливо, панове, довелося нявчати, як нічого не лишилося їсти крім падла й мерців: цих вже із землі викопували та їли.

– Без солі?

– Без солі, пане. А там почали їсти живих – один одного. Почали з піхоти…

– А пан не в піхоті служив? – допитувався князь Януш.

– Ні, пане ксьонже, я виріс на коні… От і почали їсти піхоту… Якось кинулися – нема цілої роти: всю роту пана Лісницького з’їли. Один піхотний поручник з’їв двох синів своїх, один гайдук з’їв сина, інший – стару матір. Офіцери поїли своїх денщиків та гайдуків, а то траплялося, що й гайдук з’їдав пана…

– Ах, він пся крев! – не витримав один панок. – Як же це хлоп посмів їсти пана?

– З’їв, пане, що поробиш! Ми вже так і остерігалися один одного – от-от кинеться хто-небудь і з’їсть… А потім, панове, ми таке правило встановили: родич може їсти родича, ніби спадщину, а товариш – товариша… Не раз і судилися через це: траплялося, що хтось з’їдав свого родича, дядько племінника, а в того, що з’їли, був ближчий родич – батько; то присудили батькові за з’їденого в нього братом сина – з’їсти цього брата.

– І з’їв?

– З’їв, панове… А то ще інша така судова справа була у взводі пана Лісницького: гайдуки з’їли померлого в їхньому взводі гайдука, свого товариша. То родич з’їденого, гайдук з іншого взводу, подав своєму ротмістрові позов на той взвод, який з’їв його родича, доводячи, що він мав більше права з’їсти його як родича, а той взвод доводив, що він мав ближче право на померлого в їхньому взводі товариша: «Це, – кажуть, – наше щастя».

– Боже мій! Який жах! – тихо сплеснув руками молодий Могила.

– А дивний все-таки, панове, був цей нерозгаданий чоловік! – задумливо сказав пан біскуп.

– Хто? – спитав князь Януш.

– Та цей Дмитрій, що був царем московським, я весь час підозрівав щось у ньому.

– Та й мені він здавався не простим птахом.

– А ваша мосць, ксьонже, хіба знав його особисто?

– Аякже, пане біскупе: він спочатку в нашому дворі вештався з московськими ченцями, з греками, козаками та недоуками-рибальтами й спудеями… Адже в покійного батечка тут було просто вавілонське стовпотворіння. Хто тільки тут не бував!.. Я часто бачив його – отого царевича в підрясничку, – як він усе шептався про щось з оцим галганом, з Конашевичем-Сагайдачним, що тепер, кажуть, отаманує в Запорожжі. Сагайдачний теж вештався тут один час, коли вийшов з братської школи.

– Ваша князівська мосць каже, що Сагайдачний вчився у братській школі?

– Авжеж, тут, в Острозі, пане біскупе, але це було давно.

– Шкода… Його мосць князь Василь, ваш батечко немало сприяв розведенню цієї сарани, тего пшеклєнтего схизматства.

– Але ж він, пане біскупе, щиро служив й інтересам святого отця.

– Ваша мосць каже правду. Тільки не треба було плодити цих Сагайдачних…

– І всіх цих, пане, Гриців, – додав молодий Замойський.

– А яку шкоду чинять вам ці Сагайдачні й Гриці, панове? – втрутився Мелетій Смотрицький.

– Багато шкоди… Вони сварять Річ Посполиту з Туреччиною.

– А чи не вони, пане, допомагали Речі Посполитій у її війні з Москвою? Та вони ж, пане, оці замурзані Гриці, і орють, і сіють, і жнуть для вас, і служать в війську.

– На те вони хлопи, бидло панське…

– На те їх і пан бог створив, панове, – ствердили гості.

– Ха-ха-ха-ха! – зареготав раптом князь Януш. – Гляньте, панове! Ха-ха-ха!

І князь Януш, обхопивши гладкий живіт обома руками, зайшовся найщирішим сміхом.

Гості глянули в тому напрямку, куди дивився, сміючись, хазяїн. З палацової тераси, на якій серед розкішної зелені бавилися пани, видно було звивисту Горинь, що потопала в зелені, і далеке Загориння, і найближчу тополеву алею, яка вела до головної замкової брами. Цією алеєю, здіймаючи страшенну куряву, рухалось щось надзвичайно дивне: їхала невелика крита біда, у яку замість коней, здавалось, впряжені були люди, дзеленчав подорожній дзвіночок.

– Ха-ха-ха! – не вгавав князь Януш. – Немов у Римі тріумфальна колісниця, запряжена полоненими царями.

– Справді, панове, він їде на хлопах, – ствердив пан Будзило.

– Та це патер Загайло, – пояснив пан біскуп, – він так карає непокірних схизматиків або тих, що перейшли у схизму… Він надзвичайно ревний служитель церкви, і святий отець знає його особисто.

Дивний поїзд тим часом наближався. Попереду їхав кінний жовнір з короговкою в руках, на якій зображено було розп’яття. Слідом за жовніром їхав сам патер Загайло. Він сидів у легкій плетеній біді, наче в решеті або кошику, в яких возять дітей гуляти. Верх біди також був плетений, із сап’яновою запоною.

Біду з патером тягнув запряжений у неї шестерик хлопів. Це були майже все молоді парубки, лише один серед них з сивиною, худий та понурий. Запряжено їх було так, що попереду йшло двоє, як звичайно ходили в старовину коні цугом і на винос, а позаду, біля самої біди, четверо. За бідою їхав ще один кінний жовнір. До дишла прив’язаний був дзвіночок, який і калатав під час руху незвичайного поїзда.

Коли в’їжджали в палацовий двір, хлопи піддали рисі. Видно було, що молодь робила це умисне – просто бешкетувала; один закидав назад голову, вдаючи баского коня, другий перебирав ногами й іржав, третій, здавалося, хвицався…

– Гі-гі-гі! – іржав кремезний парубок, удаючи жеребця.

– Ой лишечко! Грицько задом б’є! – дурів другий парубок.

– Тримайте! Тримайте мене, пане, а то хвицатимусь, – кричав третій.

Патер, висунувшись із біди, хльоснув сплетеною з тонких ремінців нагайкою хлопів, що надто розпустувалися, і побожно звів очі до неба.

– Пеккаві, доміне! – пробурмотів він, ховаючи нагайку.

Біда хвацько підкотила до палацового ґанку, на якому вже стояв хазяїн з декотрими із гостей.

Сухий і зморшкуватий патер, підтримуваний жовнірами, що позлазили з коней, вийшов із біди.

– Нєх бендзє Христус Єзус похвальони! – привітав він хазяїна й гостей.

– На віки віків! – відповів князь Януш з гостями. Запряжені хлопи стояли біля ґанку і з цікавістю дивилися на панів, як селянські діти дивляться на ведмедів. Пани теж дивилися на них з веселим самовдоволенням, як на чудову й кумедну вигадку патера Загайла: ні тим, ні тим не було соромно, і тільки сивий хлоп низько опустив своє похмуре, вкрите потом і курявою обличчя…

– І це вольносць, рувносць, неподлеглосць! – гірко промовив ніби до себе молодий Могила і одвернувся.

Усі знову ввійшли до палацу.

Примітки

Ієремія Корибут-Вишневецький – анахронізм. Він народився в 1612 р., тобто в часі дії цього розділу йому було 2 – 3 роки.

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 80 – 88.