28. Смерть Сагайдачного

Данило Мордовець

У Києві, в одній із просторих келій Братського монастиря, дехто з вищих монастирських властей і козацької старшини зібралися біля постелі вмираючого титаря цього монастиря.

Вмираючий титар був гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Рани, які він дістав під Хотином, мужньо захищаючи Польщу й дорогу Україну з не менш дорогою для нього людиною – нещасною полонянкою Хвесею, – були смертельні.

Тихо навколо ліжка вмираючого. Щойно висловив він усім, хто стояв навколо нього, свою останню волю, але це так знесилило його вже підточений ранами й передсмертними стражданнями організм, що він на хвилину впав у забуття.

Усі мовчали. На суворому обличчі Хвилона Небаби, що стояв біля ліжка свого давнього вмираючого друга, світилося якесь тихе, глибоке розчулення. На цьому обличчі була написана думка: «Сподоби, господи, такої праведної смерті всякого доброго козака – вмерти від ран за матір Україну та за її діток». Тут стояв і Хома, який не відходив од свого батька з тої хвилини, як виніс його напівмертвого на своїх плечах з кривавої січі. На доброму, схудлому від горя обличчі цього простакуватого велетня читалося не те, що в Небаби: його, дужого тілом, лякала ця невидима для нього сила – ця смерть, якась бабуся з косою, що навіть самого батька перемогла, та і його, велетня Хому, переможе.

Тут був і Петро Могила, значно змужнілий і, видно, ще більш смутний та задуманий ніж будь-коли.

У головах вмираючого стоїть немолода вже, але вродлива жінка. З-під чорної, ніби чернечої хустки поблискує золоте, з яскравими срібними пасмами волосся. Чорні очі її опухли від сліз. Це – колишня Настя Горова, шинкарочка молода, дочку якої, таку ж золотокосу бранку Хвесю, взяв до себе в прийми вмираючий гетьман після того, як їй під Хотином пощастило якимсь чином утекти в козацький стан із полону, від свого ревнивого кафського санджака. Хвеся стоїть навколішках біля свого вмираючого татуня і тремтячою рукою поправляє під його сивою бородою подушки – білі, як і сивина вмираючого гетьмана. Тут же стоїть і Настина приймачка – чорнявенька й смаглява татарочка, яку Хома виносив на своїх богатирських руках до одинадцяти років і тепер мріє незабаром одружитися з нею.

Сагайдачний тяжко зітхнув і розплющив очі. Хвеся перехрестилася.

– Се ти, доню? – тихо запитав умираючий.

– Я, таточку.

– Поклади мою руку собі на голову… я хочу… чути тебе…

Хвеся виконала це бажання вмираючого і припала головою до його грудей.

– Бідне, бідне моє дитятко… Не довелось мені пожити з тобою… На неволю народилася ся голівка бідна, золотая голівонько – тихо шепотів Сагайдачний; очі його конвульсійно закліпали, і дві великі сльози скотилося на подушку.

– А мати де? – так само тихо запитав старий.

– Я тут, Петре, – майже пошепки відповіла, перехиляючись через бильця, та, яку колись називали Настею-шинкаркою.

Сагайдачний глянув на неї, силкуючись посміхнутися, потім, перевів погляд на схилену йому на груди Хвесину голову й зупинив погляд на татарочці.

– Бережи їх, Насте, і ту татарочку бережи… У неї нікого нема… Ми в неї все забрали – і батька, й матір, і розкішну Кафу… неволю козацьку… розлуку християнську…

Він зупинив свій ясний погляд на бойових товаришах, що мовчки стояли біля його ліжка.

– Будете, дітки, пам’ятати моє смертне слово? – промовив він голосніше.

– Будемо, батьку, будемо! – глухо відповів Небаба.

– А ти, Хвилоне-друже, перекажи усім діткам мою волю – ти її знаєш.

– Знаю, батьку.

Хворий почав кидатися на подушках – йому важко було дихати.

– Ох, широко я загадував, дітки… та не дожив… не побачу України в славі… не задавив кримського звіра… А найсвятіший патріарх благословив мене на се… сказав: я в Ієрусалимі, коло гроба господа спаса, молитимуся за Україну… і за діток її…

Усі мовчали. Небаба сердито змахнув сльозу, що котилася, наче горошина, сивим вусом.

– Широко… широко загадував… Скажіть Іову… найсвятішому отцю митрополиту… Україна…. Польща… Де Могила?

– Я тут, ясновельможний гетьмане.

– Добувай Волощину…

За вікном закрякав ворон. Сагайдачний широко розплющив очі.

– Ворон кряче… недоленьку чує… Наді мною кряче… У полі лежить козак… постріляний, порубаний… то Хведір Безрідний… Де Хвеся?

– Та я ж тут, таточку!

– Не давайте їм України… Підпалюй, Хвилоне, галери… Як горить Кафа… Алкан-паша, трапезонтське княжа… Бережіть Хвесю – золоте яблучко… Хвеся… Ганжа Андибер – у Насті Горової… Не впізнали дуки-срібляники… Прощай, Україно, прощай, мати…

За кілька днів ховали Сагайдачного. День був похмурий. Вітер гнав по небу сірі хмари. Вони безформною масою сунули на південь, наче для того, щоб пропливти над Запорожжям, Кримом та Чорним морем і рознести по всьому півдню звістку про смерть того, хто довго змушував тремтіти цей розкішний південь. Біля мурів Братського монастиря глухо шуміли верби. Дзвони сумно гули…

Коло труни й біля могили славного гетьмана зібрався майже весь Київ. Молоді спудеї братської школи голосно співали своєму титареві вічную пам’ять. їхній ректор, Касіян Сакович, підійшовши до труни, у якій вирізнялося воскове обличчя небіжчика з довгою апостольською бородою, розгорнув аркуш паперу і, дивлячись в обличчя мерцеві, тремтячим від хвилювання голосом заговорив під шум вітру.

Верби своїм поривчастим шелестом іноді заглушали тихий голос читця.

Козаки наполовину не розуміли, що читав піїта, але похмуро слухали.

Часом долинало тихе, стримане жіноче схлипування.

Недалеко від труни стояв Могила й зосереджено дивився на воскове обличчя мерця, ніби силкуючись слухати промовця, але не розуміючи його. Від обличчя небіжчика Могила машинально перевів очі на козаків, що стояли, понурившись, – на Небабу, Мазепу, на Хому, пригніченого горем, на духовенство, на родини панів, які прийшли востаннє поклонитися славнозвісному небіжчикові.

Могилі здалося, ніби поривом вітру розігнало хмари й на сумну процесію глянуло сонце. Але це був обман його нервів – не порив вітру, а порив його враженого серця: на воскове обличчя покійника дивилося з лагідною задумливістю те дороге для нього личко, яке він от уже восьмий рік носив у душі, як святиню. Та личко це швидко зникло.

Відтиснутий юрбою, Могила непомітно опинився в найдальшому кутку цвинтаря, де над могильними плитами глухо шуміли верби й тополі, що густо розрослися тут. На дальній плиті, напівзакритій кущем шипшини, сиділа та, кого він шукав скоріше серцем і нервами, ніж думкою.

Він несміливо, із збентеженням підійшов до неї. По її обличчю він помітив, що дівчина щойно витерла сльози.

– Панна плакала? – все так само несміливо запитав він.

– Авжеж, пане, таке тяжке становище! – відповіла дівчина, не встаючи з плити.

– У панни добре, жалісливе серце.

Дівчина мовчала, немов прислухаючись до співу над покійником.

– Панно Софіє, перепрошую, – заговорив Могила ще несміливіше, і в його голосі забриніли сльози, – перепрошую. Але я ще раз дозволю собі повторити моє запитання: панна не змінила свого рішення? Богом благаю вас, скажіть: що мені робити?

– Я вже сказала вам: добувайте корону ваших батьків, – майже пошепки відповіла дівчина.

– Але для кого, дорога панно?

– Для пана.

– А для панни?

Дівчина зажурено похитала головою.

– Але без панни мені не потрібні корони всього світу.

Дівчина усміхнулася.

– Пан те саме казав і панні Людвісі, княжні Острозькій.

Могила здригнувся і зблід.

– Я не сподівався, що панна така жорстока! Панна плакала над людським горем, і за це я покохав її. А з мого горя вона сміється… Панно Софіє!

Дівчина підвелася. Світлі, ясні очі її блиснули сльозою.

– Простіть мене, мій добрий, дорогий пане! – палко промовила вона. – Я не хотіла вас образити.

– Люба моя! Святиня душі моєї! Скажіть же! Вирішуйте долю всього мого життя!

Дівчина знов зажурено похилила голову. З-за верб линув скорботний спів, що аж перевертав душу «Помилуй, помилуй раба твого!..»

– Помилуй, панно! Помилуй раба твого! – якось простогнав голос над самим вухом дівчини.

Вона здригнулася,

– О мій дорогий, мій любий пане! – схвильовано заговорила вона. – Простіть мене! Забудьте мене, забудьте, мій бідний! Шукайте вашу корону, шукайте іншу голову дівчини, гідну носити цю корону… А я – забудьте мене, пане, добрий мій, чесний! Я повинна нарешті все сказати панові: я не належу собі, я…

– Як, панно Софіє!..

«Со святими упокой», – долинає проймаючий душу заупокійний спів.

– Я належу богові, пане… Я присвятила себе йому… Не корона покриє мою голову, а чернечий клобук прикриє тугу мою.

– Панно! На бога!

– Мій добрий, заспокойтесь. Я б любила вас, якби доля не розбила мого серця, – мені нема чим любити вас… Того, кому я раз віддала серце, немає на світі, – в могилу з собою він забрав і моє серце… Його вбили під Цецорою разом з Хмельницьким, батьком його, а дехто каже, що його в полон взято…

– Хмельницький! Зіновій-Богдан Хмельницький! Могила закрив обличчя руками, немов бажаючи роздавити і його, і голову.

Коли він відняв руку від обличчя, дівчини вже не було коло нього. Тільки верби шуміли над ним та над труною Сагайдачного плакав хор з усіх київських церков: «Вічная, вічная, вічная пам’ять!»

А потім загриміли гармати. То козаки проводжали свого батька в далеку-далеку дорогу.

Примітки

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 240 – 245.