10. Козаки вирушають на море
Данило Мордовець
Відтоді, як Сагайдачний, одразу ж після обрання його кошовим отаманом, оголосив морський похід, минуло більше тижня. Козаки весь цей час споряджалися в дорогу. Діло це було немудре: остаточно опоряджалися чайки, конопатилися щільніше, смолилися, оснащалися линвами, кодолами, якорями – із заліза й просто з каміння на покладених навхрест дерев’яних лапах; виготовлялися запасні вірьовки, весла й правила; латався та зашивався драний одяг – штани, сорочки, шапки, кожухи, чоботи й череси на татарські й турецькі майбутні золоті; пекли хліби, які потім різали на сухарі й сушили по горнах і просто на запиналах та на кінських попонах; запасалися на дорогу й предмети розкоші – цибуля, часник, сіль, тютюн, сушена тараня й лящ, наливалися боклаги й барила доброю горілкою, оковитою. Військовий грамотій «письменник» Олексій Попович, відчайдушний пройдисвіт з київських бурсаків, захопив у дорогу і святе письмо.
Надзвичайно зворушливим по своїй простоті й дитячій наївності був виступ у похід і особливо напутній молебень, який, за відсутністю в Січі попа й церкви, якось особливо по-козацьки відмахав Олексій Попович. Деяким козакам схотілося помолитись перед виступом у грізну, далеку, незнану дорогу; а як молитися – вони не знали… «Бог його зна, що воно таке там піп чита, коли у дорогу напутствує, – говорили декотрі з них, які бачили часом у Києві напутні молебні, – про якогось-то там Пилипа-мурина та про царицю якусь Кандакію, а до чого ся цариця – бог його знає…»
І от, коли всі курені, все військо запорозьке висипало на берег до чайок і коли веслярі зайняли вже свого місця, а все інше товариство юрмилося то коло своїх корогов, то біля чайок, увагу всіх привернула поява на гетьманській чайці Олексія Поповича з книгою в руках. Він був без шапки. Завжди зухвала, відчайдушна, завжди задерта догори голова його тепер була покірливо схилена над книгою. Південний теплий вітрець грався його чорним чубом і корогвами, що тихо поскрипували… Берег на цілу верству був усіяний козаками, наче город квітами.
Олексій Попович, підвівши очі на гетьманську корогву, перехрестився. Ніби за чиїмсь таємним знаком все військо зняло шапки.
– Олексій Попович святе письмо читає! – прокотилося рядами. – Слухайте, братці!
– «Ангел же господень рече до Пилипа, глаголя: устань, іди на полуднє, на шлях, що веде від Єрусалима в Газу, – і той бє пуст…»
Гучно лунало по воді та по всьому березі чітке, поважне читання Олексія Поповича. Козаки слухали його уважно, затамувавши подих… Вони слухали серцем і дитячою, віруючою думкою, слухали не Олексія Поповича, цього частенько п’яного гульвісу, цього запального розбишаку й відчайдушного пройдисвіта, який не давав, де це можна було (тільки не в Січі), спуску ні дівчатам, ні молодицям, а слухали вони своїм чистим серцем святе письмо. Обличчя козаків були серйозні, замислені, і тим поважніші, чим менше розуміли вони прочитане, це таємниче святе письмо, якого вони самі не вміли читати. Південний вітрець грався їхніми чубами на похилених задуманих головах.
Голос читця дедалі міцнішав – він сам захоплювався, вигукував церковні слова з українським акцентом, перетворюючи «ять» в «і», а «і» в «єри», в «и», що найбільш було до душі слухачам. Ці незрозумілі для них слова – цей «мурин», цей «євнух» і якась, «цариця» – все це входило в душу слухачів таким же незрозумілим, таємничим, але тим більш милим серцю. Хтось кудись їде на колісниці, читає пророка Ісаію… А тут і «дух», і «Пилип», і «рече»… І вони, козаки, кудись їдуть – далеко-далеко… І під голос читця, під звуки цього святого письма кожному згадується або рідна хата з вербою, або старенька мати, прибита горем розлуки, або дівчина коло криниці, яка прощається з козаком, а сльози в неї течуть по зблідлих щоках та в криницю кап-кап-кап…
– Дивіться, дивіться! – залунали раптом голоси.
– Козаки бугая ведуть!
– Та то ж не бугай! Хіба тобі повилазило?
– Та бугай же і є, чортів син!
– Не бугай, іродове цуценя! То сам тур! Хіба не бачиш – бородою трясе?
– Та тур же, братці, тур і є, от дивина, так дивина!
Справді, перед очима козаків, які молилися богу, постала небувала дивина. На тому боці Дніпра, саме проти берега, всипаного козаками, якісь два – чи то козаки, чи то просто хлопці – вели на аркані живого тура, що опирався й сердито мотав головою. Хіба ж це не дивина! Живого чорта за роги тягнуть! Де ж це бачено! Двоє хлопців живого тура ведуть, а він величається, як свиня на очкурі… Це якісь чари…
Хлопці, що ведуть тура, махають шапками, гукають.
– Та се, може, татари, чортові сини, ману напускають…
– Які татари! У наших штанях…
– Та ману ж напускають – характерники, може…
– Ми їх напустимо…
Декотрі з козаків кинулись до великого рибальського човна, що стояв коло берега, схопили весла і, обминаю чи чайки, птахом полинули на той берег, де об’явилась ця дивина. Як тільки човен пристав, козаки вискочили з нього, підбігли до дива… Розводять руками, знизують плечима… Ті, що привели диво на аркані, скидають шапки, вітаються з козаками…
Бачать козаки з цього берега ще більше диво: ту починає танцювати й хвицатися… Чути, як там козак дивлячись на танцюючого тура, регочуть – лоском лякають…
– Що воно таке, сто копанок чортів! – не витримав Хвилон Небаба.
– Та то вчений тур! Може, москалі, як ведмедя, не вчили його танцювати…
– Еге! Навчиш бабу козаком бути! Незабаром побачили, що всі – і ті козаки, які поїхали човном, і ті, що привели тура, і сам тур – зійшли до Дніпра й сіли в човен… Видно, як тур стоїть у човні бородою трясе…
– Ото чортова проява! Ну й диво!
– А роги які, братці! Оце-то роги!
– А хвостище!
– А борода немов у цапа. Цапина борода…
– Де вже цапові до такої! Наче в доброго москаля.
Тим часом човен пристав до цього берега, і з нього разом з козаками та двома невідомими хлопцями в йшов і тур, крутячи головою та бородою потрушуючи його зразу обступили кругом запорожці…
Та в цю мить з нього вискочив… козак, запорожець.
– Пугу! Пугу! – запугав він пугачем.
– Козак з Лугу!
– Ой, та це ж Карпо!
– Та Карпо ж Колокузні, чортів син! Ото вигадав.
З тура вискочив іще парубок, знайомий нам Грицько, що возив патера Загайла в біді… Тут, тобто його шкура, ніким не підтримувана, впала додолу.
– Карпе! Карпоньку, братику! Здоров був, братику! – залунали вітання з усіх боків та розпитування.
– Яким побитом? Як бог приніс? Сам убив цього чортяку? Як там пани-ляхи? Як ксьондзи?
– Ксьондзи на хлопах їздять…
– Як се на хлопцях?
– Та от я і коней панських привів… Вони возили на собі Загайла… Се Грицько, се Юхим, се друкар Хведір Безрідний – козаками будуть…
Саме в цей час на валу гримнула вістова гармата, і білий димок її понесло ген на Україну… Другий білий димок знявся по той бік валу, і знову гримнув постріл… І цей димок понесло на Україну, доки не розвіяло його в блакитному повітрі… І третій димок, третій постріл…
Майже кожен з козаків глянув на корогви й перехрестився. Обличчя стали серйознішими.
Як бджоли у свої вулики, сипнули козаки кожен до своєї курінної корогви, до своєї чайки, де молоді веслярі, козаки-молодики, пробували, чи зручні весла.
– А як же хлопці? – спитали Карпа козаки, вказуючи на його молодих товаришів, що стояли ніби розгублені, вражені ніколи не баченим перше видовищем виряджання в похід запорозького війська.
– Хлопці зі мною, – відповів Карпо.
– Та в них нема нічого.
– Добудуть у морі та за морем – ще які жупани добудуть!
– А сього чорта-тура?
– І він з нами поїде – у нашій чайці… Беріть його, хлопці, та гайда до човна!
Дніпро запінився від кількох сотень весел, якими веслярі борознили його голубу поверхню. Виступало в похід більш як півсотні чайок, причому на кожній з них було по п’ятдесят чи шістдесят козаків разом з веслярами. Крик і гомін стояв неймовірний: веслярі зштовхувалися веслами, сварилися, чулася команда стерничих… Козаки вмощувалися зручніше, запалювали люльки… З берега махали шапками ті з козаків, що лишалися стерегти Січ, пасти військові табуни, ловити й сушити на зиму рибу…
– Бережіть, братики, мого Лисого!
– Стригунця, братці, мого доглядайте!
Це були останні турботи козаків, які вирушали в море, останні їх, так би мовити, передсмертні накази – берегти їхніх улюблених бойових коней… А хто з них ще повернеться?
Скоро й Січ-мати зникла з очей. Передні чайки були вже далеко, ніби вони надто поспішали в далеку, незнану дорогу. Уся флотилія посувалась по воді тихо, безшумно. Не чутно було ні криків, ні звичних веселих пісень. Їх ждала нелегка справа: треба було так обережно пробратися в море, щоб погані й не стямились, як козаки впадуть на них мокрим рядном…
Примітки
Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 118 – 122.