2. Московські посли на Січі

Данило Мордовець

Того ж дня маленька флотилія чайок прибула на Січ.

Запорозька Січ у той час знаходилася на острові Базавлуку, утвореному одним із дніпровських зарічків Чортомлицьким, або, як казали самі запорожці, кіш їхній мешкав біля чортомлицького Дніприща. Влаштоване це перше запорозьке становище було найпримітивніше. Самий кіш, чи кріпость, було обнесено земляни валом, на якому стояли військові гармати, що обстріл вали підходи до Запорожжя з усіх боків і особливо півдня – з кримського боку. Курені, в яких розмістлося товариство і їхній військовий риштунок, зроблене було із хмизу і вкрито для захисту від дощу та інші негоди кінськими шкурами.

А втім, козаки не любили жити в куренях, – їхній вільній козацькій душі був тісно під дахом чи іншим яким прикриттям. Влітку, весною і сухою осінню вони любили спати просто неба, сіні чи на траві, на розісланій свитці чи на кошмі, з сідлом під головою, а то й просто під деревом, під кущем де-небудь коло води, на купині головою, щоб коли вночі після випивки, душа загориться, так щоб тут-таки були і вода – душу залити, а вранці – очі промити та козацьке білеє личенько, – звичайно, це так тільки до слова мовиться, що білеє, а здебільшого чорне, як халява, засмагле, покусане комарами, – так щоб було чим і козацьке білеє личенько сполоснути. Через це в куренях лежало тільки добро козацьке, а сам козак – весь час на повітрі: їсть, гуляє, спить і громадське діло справляє.

Якщо козак вночі прокинеться, то щоб одразу міг узнати, скільки ночі минуло й скільки лишилося. А це він узнавав легко: повсякчас далеко від житла, чи то в степу неозорому, чи то в тому ж таки лісі, чи то в морі, він швидко призвичаювався до природи, і йому неважко було, глянувши на небо хоч би й вночі, узнати, де південь, де північ, йому допомагали в цьому зірки, які він знав не гірше за астрономів чи вавілонських, халдейських та єгипетських звіздарів: він знав на небі і Чепігу, і Віз, і Мамаєву Дорогу, і Утяче Гніздо, і Зінське Щеня, і Волосожари, і Леміш, – і небо, як і степ, як і Великий Луг, були для нього – своя сторона. Ніхто так не любив природи любов’ю поета і мрійника, як козак; зате ніхто й не знав її так і не користувався, нею в такій мірі для своїх потреб, як запорожець: щоб сповістити невидимих друзів-козаків про свою присутність і збити з пантелику ворога, відвернути його увагу, перехитрувати, втекти від нього, – козак пугав, як справжній пугач, чудово кував зозулею, вив вовком, гавкав собакою, брехав лисицею, ревів, як тур, і сичав, мов змія…

Коли маленька флотилія наблизилась до самого коша, то з передніх чайок пролунало три гарматних постріли. З коша, з кріпосного вала, їм відповіли тим самим.

Берег і зарічок Дніпра там, де розкинулася Січ, мали незвичайний вигляд. Увесь зарічок з широкими й глибокими затоками і особливо берег були вкриті човнами, чайками, дубами та байдаками різної величини, серед яких переважали похідні, або морські, чайки. Десятки їх повитягали на берег, перекинули догори дном і сушили на сонці, смолили та переконопачували клоччям. Над усією цією половиною острова стояв неймовірний чад від киплячої смоли: диміли й чадили десятки велетенських казанів із смолою. Це було справжнісіньке пекло, та й самі козаки схожі були на чортів. Вони підтримували під казанами вогонь, розмішували в них смолу довгими тичками і квачами, потім смолили чайки і, звісно, були самі замазані смолою від голови до п’ят.

Оскільки день був жаркий, а жіноцтва за запорозьким звичаєм не було на Січі, отже, козакам соромитися не було кого, то вони займалися цією смоляною роботою здебільшого в чому мати породила, але неодмінно в шапках – ознака козацької гідності, іноді, замість виноградного листка на певних козацьких частинах тіла, – з лопухами або лататтям, щоб комарі та мухи не кусали того, що козаку бог дав і що козакові коли-небудь, хоч і не на Січі, та знадобиться…! Інші, теж в одягу Адама, сиділи на березі з голками руках і латали свої сорочки та штани, бо в Січі не було жіноцтва і латати козацькі дірки не було кому. Деякі, нарешті, купались у Дніпрі, прали свої сорочки й купали коней.

Московські гості, що прибули з маленькою флотилією, були вражені цією небаченою ними тьмою-тьмущою голого тіла на березі. Але це не заважало їм бачити, яка кипуча діяльність панувала на всьому цьому острові далеко від усякого людського житла. Трохи осторонь від головної пристані стукотіли сотні сокир, дзижчали пилки, з гуркотом падали на березі дерева, це гарячково будували нові чайки… Видко було, що козаки готувалися до великого морського походу… Московські гості тепер не пізнавали цих хохлів. Завжди такі ніби ледачі, вайлуваті, зайняті лише своїми люльками та лежанням на череві чи гулянкою, співами, танцями та усякими вигадками, – вони тепер, наче переродилися, здавалися богатирями, були жваві, меткі, невтомні. З рук у них ніщо не падало, все робилося швидко, спритно, до ладу. Московські гості і очам своїм не вірили: їм здавалося тепер, що при ділі, за роботою, один хохол трьох московських людей за пояс заткне, четвертого на плечах понесе, що таких чортів краще не займай.

А там, поблизу, на лузі, іржали коні, ревла худоба, линули звуки сопілки, – це пастухи запорозьких табунів з нудьги грали на сопілках та на ріжках, особливе мелодійними були звуки ріжків.

«Казкове царство, істинно казкове, наче я уві сні все це бачу! – мимоволі думалося московському гостю, панові дякові, коли він бачив це справді казкове царство, населене якимись богатирями, гомерівськими лестригонами: – Чи ти ба! Диво, воістину диво!..»

У той самий час, коли прибулі зверху з московськими посланцями чайки під гуркіт гармат пристали до берега, на кріпосному валу в різних місцях з’явилися козаки з довгими тичками в руках. Але це тільки здавалося, що вони тримали тички, – то були кошові й курінні кухарі, які тримали в руках почесні знаки свого благородного стану – велетенські, ніби тички, ополоники, якими вони розмішували й насипали по курінних мисах різноманітні козацькі страви – куліш з салом, галушки, різні борщі, юшки з риби й всілякі пундики та ласощі. Ці козацькі страви на три, чотири, а часом і на десять або й двадцять тисяч козаків варились у таких велетенських казанах, що в них можна було просто плавати по юшці чи по борщі в маленькому човнику-душогубці, а тому мішати вариво у таких казанищах доводилося величезними ложками на довжелезних тичках.

Кухарі, вийшовши на кріпосний вал, з усіх сил замахали своїми дивовижними ложками, У деяких на ложки начеплено було шапки. Це вони закликали козаків до спільного кошового обіду. Але через те, що деякі козаки могли бути далеко від коша і не побачили б ні тих ложок, ні шапок, то до махання приєднав своє голосне калатання військовий довбиш, щось на зразок герольда, котрий бив у якийсь металевий предмет, а військовий сурмач заграв на дзвінкому ріжку якусь пісню в такт ударам довбиша і на голос відомої пісні: «Гей, нуте, косарі!»

Помітивши знак кухарів і почувши закличні звуки довбиша та сурмача, козаки лишили свою роботу й гуртами сипонули до коша, на ходу поправляючи розхристану під час гарячої роботи одежу: хто накидав на себе сорочку, хто зодягав штани, якщо він порався коло човнів на воді, а загальний улюбленець всього війська і жартівник, Пилип-з-конопель, вискочивши з гурту наперед і взявшись у боки, став витанцьовувати під звуки закличного ріжка.

З цими гуртами козаків уступили в Січ і прибулі товариші січовиків, які супроводили московське посольство. За посольством на ношах несли в’юки з різними московськими подарунками для низового товариства.

Незвичайне видовище постало перед московитами, коли вони увійшли в Січ. На великій рівнині, обгородженій земляними валами, величезним чотирикутником розкинулися довгі, плетені з хмизу і обмазані глиною, невисокі будівлі, вкриті поверх очерету кінськими шкурами. Таких будівель нараховувалося більше сорока. Це були курені, або казарми, низового товариства, що мали кожен свою назву. Все запорозьке військо ділилось на ці курені, як на полки чи бригади. Старшим кожного куреня обирався отаман, або курінний батько. Курінні отамани разом з кошовим складали військову старшину, яку нещадно контролювало усе товариство, але водночас вона, коли вже була обрана, мала диктаторську владу, особливо у воєнний час.

Тепер, коли московські посли увійшли в Січ, увесь велетенський майдан між куренями являв собою дивне видовище. У різних місцях з усіх чотирьох боків диміли і чадили вогнища й горни, по кількості куренів, – це були курінні печі, на яких готували страву разом тисяч на п’ять, а то й на десять козацьких ротів. Над горнами висіли величезні казани, на кілька сажнів в обхват; вони клекотіли, наче казани в пеклі, і розпускали по всій Січі невимовний запах і пару від киплячих у них чи то галушок, завбільшки з малий кулак кожна галушка, чи хоч кулешу, або каші з салом, або юшки з тарані, сомини, окунів, осетрів і всякої риби, яка тільки водилася в Дніпрі та у найближчих плавнях. Там чадили на величезних рожнах підсмажувані на вогні барани, сайгаки, дикі кабани, воли й цілі величезні тури. Біля казанів та рожнів поралися військові кухарі та їхні різноманітні помічники – дроворуби, водоноси, пшономиї, крупосіви, салотовки – ті, що вміли гарно товкти солоне свиняче сало для каші й галушок, різники, пекарі, хлібодари та інші майстри кухарської справи. Пекельна спека діймала їх.

На розісланих по всьому майдану численних запонах, кінських та волових шкурах, на дошках і просто на траві лежали гори хліба, приготованого на обід для всього війська. Тут-таки на землі стояли сотні великих дерев’яних солонок. Ні ножів, ні виделок, ні столів, ні скатертин, а тим більш чогось схожого на серветки чи рушники тут не водилося; була лише гола земля чи трава, а на них – гори хліба – й сотні солонок. Не було навіть ложок; ложка й ніж були в кожного козака, і носили вони їх або біля пояса разом з іншою бойовою зброєю, або в глибочезних кишенях широченних штанів, куди ховалися ще кисети з тютюном, люльки та кресало з усім приладдям.

Козаки, нашвидку причепурившись і повиймавши ложки й ножі, сідали колом біля солонок та куп хліба, так само нашвидку хрестилися на схід сонця, брали по буханці, нарізували на шкоринці ножем хреста й краяли її на величезні скибки для себе й для товариства. Усі сідали по-козацьки, або швидше по-східному, – навхрест ноги – і витирали ножі та ложки чи об траву, ч об штани й рукава сорочки; вуса підбирали догори або закладали за плечі, – це в кого були богатирські вуса – вуса, мов ретязі, щоб не заважали вони козакові їсти.

Тим часом гурти кухарів своїми величезними тичка-ми-ложками насипали із киплячих казанів у здоровенні, часом у сажень в обхваті дерев’яні миси готові страви: куліш, рідку пшоняну кашу з салом або галушки, теж із салом, звичайно, в скоромні дні, юшку з риби, борщ із щавлем, і теж із салом, а то із сухою рибою, з лящами і таранею – і на величезних жердинах розносили їх по козацьких колах. І тоді починало військо обідати – обідало кілька тисяч чоловік на повітрі, просто неба. Першим простягав ложку в спільну гігантську мису отаман, зачерпував страви, поважно ніс ложку до рота, тримаючи під нею шматок хліба, щоб не капнути на себе, і так само поволі, поважно перехиляв ложку під богатирські вуса, звільна й поважно пережовував хліб і не поспішав ковтати, аби товариство не подумало, що він квапиться, хапається, і не сказало: «Глита, як собака».

Потім так само поволі й поважно втирав рукавом, а то й хусткою вуса і знову кусав хліб. За батьком отаманом тягнувся із своєю ложкою до миси той козак, який сидів по ліву його руку; за тим тягнувся третій козак до миси – третя ліва ложка – і так, як сонце ходить по небу із сходу на захід, так ходили і козацькі ложки навколо миси, поки черга не доходила знову до батька отамана. Коли миса спорожнювалася, кухарі знову наповнювали її, поки козаки не з’їдали усієї страви, бо за козацьким звичаєм треба було неодмінно з’їсти все, що було наварено й напечено. Потім, після галушок, борщів і кулешів або після товченої цибулі з водою й сіллю, кухарі тягли на широких дошках печеню – засмажених на рожнах кабанів, баранів, волів, турів і сайгаків. Печеню тут-таки розрубували сокирами або різницькими ножами на шматки, солили пригорщами солі й розбирали по шматку. При цьому серце тварини віддавали батькові отаманові для того, щоб добрий був до своїх дітей козаків і мав гаряче серце до ворогів, а легені ділили поміж усіма козаками, щоб козак легенько бігав проти татарви і був легкий на воді й на морі.

Це видовище вразило московських гостей, яких запорозька старшина запросила на свій військовий обід. Та й справді – тисячі людей, найкраща половина чоловічого населення, усі молодці як один, відбилися далеко від свого краю, від батьків і матерів, часто від жінок, Дітей і наречених, від усіх сімейних радощів і засіли в недоступній глушині, на краю, так би мовити, світу, де кінчається мир хрещений і де починається сторона бусурманська, чужа віра, чужі люди, злі вороги. Ці люди що відбилися від рідної оселі, заснували якесь могутнє гніздо, – і сусіднім царствам доводиться рахуватися буйними вилітками з цього гнізда; на них зважають, бояться Польща, і Москва, і Крим; перед ними запобігають і волоські господарі, і семиградські князі, і сам римський імператор.

От і нині Москва, ледве видряпавшись з польських та шведських лабетів і так-сяк позбувшись усяких самозваних царів, царків і лиходіїв, насамперед визнала за потрібне вирядити посольство до цих синів степу, щоб сповістити їх про призвання на свій престол справжнього царя, не самозванного, а всім відомого боярина Михайла Федоровича Романова, і просити панів козаків, щоб надалі вони до лиходійських царків не приставали і на Московської держави превисочайший престол усяких собак не садили, як посадили вони своєю допомогою на цей престол проклятого Гришку Отреп’єва.

Московські посланці прибули на Січ з милостивою грамотою від молодого царя. Після обіду зібрано було військову раду для заслухання грамоти. Коли посли входили в козацьке коло, то військові сурмачі заграли в сурми. Багато хто з козаків, хильнувши зайве за обідом, розбрелися було спати – хто в затінку під куренем, хто під деревом, хто просто на траві; але осавули зараз же підняли їх киями, називаючи сучими дітьми, і сучі діти, чухаючись та позіхаючи, мусили йти слухати московську грамоту.

Коли рада зібралася, московський посол, або, його називали козаки, пан дяк, що тримав у руках невеличку скриньку, оббиту малиновим оксамитом, відкрив її, і в ній усі побачили щось загорнуте в зелену тафту. Потім, скинувши шапку, він звернувся до козацької старшини, що стояла коло нього.

– Є до вас, війська запорозького, до кошового отамана, старшин і козаків від великого государя, царя великого князя Михайла Федоровича всії Русії, його царської величності, милостиве слово, і ви б, те слово слухаючи, шапки зняли! – проголосив він урочисто.

Старшина скинула шапки. За старшиною скинули козаки. Оголився цілий ліс голів із найрізноманітнішими, великими й малими, чубами.

– Божою милостю, – промовляв далі посол, – великий государ, і цар і великий князь Михайло Федорович всії Русії, вас, запорозького війська кошового отамана, старшин і козаків жалуючи, звелів спитати про здоров’я: чи здорово єсте живете?

Спасибі, живемо здорово, – відповіла старшина воднораз.

Посол розгорнув зелену тафту, вийняв звідти царську грамоту. Він її так обережно виймав, ніби боявся обпектися од самого дотику до страшного паперу.

Козаки потовпилися наперед, бажаючи глянути на диво, привезене москалем.

– Щось маленьке, – тихо зауважили в натовпі.

– Еге! Маленьке – та велика в нім сила…

Посол передав грамоту найстаршому з отаманів, бо на той час в Січі кошового не було і його мали якраз тепер обирати.

Отаман, поглянувши на грамоту і покрутивши її в руках, як щось страшне, незрозуміле для нього, передав її немолодому понурому козакові з каламарем при поясі і гусячим пером за вухом, який стояв біля нього. Це був військовий писар Стецько, на прізвисько Мазепа, батько майбутнього гетьмана і супротивника царя Петра.

Мазепа взяв грамоту, звичним рухом розгорнув її і глянув на титул та на печатку.

– Печатка отворчата, без підпису, – промовив він, глянувши на посла.

– Достеменно без підпису, – відповів посол.

– А як їй вірити? – запитав Мазепа.

– Все одно, що і з підписом.

– А ми не віримо, – відказав писар.

– Не віримо! Не віримо! – почулися голоси з натовпу.

– Се не грамота! Се казна-що! Тьху!

– Се москаль сам надряпав, щоб нас одурити!

– Го-го-го! Не на таких наскочив! Киями його! – ревіла громада.

Посол, очевидячки, сторопів… Він розгублено дивився то на писаря, то на розбурхану громаду з розлюченими обличчями і роззявленими, горлаючими ротами, то на старшину… Старшина бачила небезпечність становища… Впала іскра недовіри… Треба погасити пожежу, а то от-от почнеться колотнеча, кровопролиття…

– Послухайте мене, панове козаки, вельможна громадо! – гукнув, піднявши вгору шестопер, один із старших курінних отаманів з добрим худим обличчям і добрими лагідними чорними очима.

– Петро Конашевич говорить! Послухаємо, хлопці!

– Сагайдачного слухайте! Сагайдачний говорить!

– Нехай Петро Конашевич-Сагайдачний слово скаже! Він до біса мудрий!

– Слухайте, сто копанок чортів, вражі діти! Буря голосів одразу затихла. Всі чекали, що скаже

Сагайдачний, якого дуже поважали козаки.

– Панове козаки, вельможна громадо, – тихо почав Сагайдачний, – нехай сам його милость посол скаже, кому вони як пишуть і який у них звичай: кому яка печатка під грамотою, кому підпис… Ось і ви, здорові будьте, коли часом кого вітаєте, то не всіх однаково: коли батька старенького або стару неньку, – то так; коли свого брата козака, – то інакше, а коли дівчину – то ще інакше…

– Добре! Добре! – загула громада. – Отаман правду каже…

– Де вже не правда! Хіба ж ми дівчину так вітаємо, як козака?

– Еге! Дівчину зараз – теє-то… женихатися… у пазуху теє…

Посол трохи заспокоївся. Він знаками подякував Сагайдачному і вклонився громаді, яка починала йому здаватися страшною.

– Його милость отаман Сагайдачний істинно каже, – почав він тремтячим голосом, – у нас, панове козаки, грамоти його пресвітлої царської величності бувають різні; коли великий государ пише королю польському, чи то цесарю римському, чи то султанові турецькому, то печатка під грамотою буває велика, глуха, під кустодією з фігури, і підпис дячий живе на заломі, а крайка тої грамоти і фігури живуть писані золотом, і богослов’я і великого государя іменування до звертання та іншого писано живе золотом також, а діло – чорнилом. Це коли великий государ пище рівному собі государю. Коли не государеві пише, а, приміром, воєводам, або козакам донським, або запорозькому славному війську, – то печатка живе не глуха; а отворчата, і дячого підпису на ній не живе, а токмо титло царське все прописується… А титло царське – багато значить…

Козаки мовчали. Здавалося, що слова посла і його уклін втихомирили запальні голови вольниці. Сагайдачний подав знак писареві, щоб той читав грамоту. Мазепа відкашлявся в кулак і почав високим голосом:

– «Божою милостю, від великого государя царя і великого князя Михайла Федоровича, усії Русії самодержця і багатьох держав і земель східних, і західних, і північних отчича, і дідича, і наслідника, і государя, і посідача…»

– Зажди, пане писарю, не так прочитав, – зупинив читця посол.

– Як це не так? – здивувався той і глянув у грамоту. – Так, государя і посідача…

– Не посідача, а посіда-ача – посідаача, – повторив посол. – Два аза…

– Навіщо два аза? І одного досить, – дивувався писар.

– Та ти прочитай: там два аза живе – посідаача… Писар знову глянув у грамоту й знизав плечима.

– Так, два… Та навіщо воно два?

– Так здавна повелося, що в царському титлі посідаача з двома азами писати… У сьому азі велика сила криється… Коли в царському титлі, в іменуванні великого государя, пропискою один аз лучиться, а за ту прописку велено карати без усякої милості і дяка, і писаря – дяка бити батогами нещадно, а писареві ніздрі рвати… А коли лучиться ся прописка в титлі великого государя від іншого государя або короля, і та грамота не в грамоту, і за ту прописку великий государ війною велить іти на пропищика…

Писар недовірливо поглянув на старшину.

– Читай, пане писарю, два аза, – з притиском сказав Сагайдачний. – Хіба ти не знаєш, що на нас, на неньку нашу Україну, піднялися і ляхи, і ксьондзи, і сам папа і шарпають Україну, мордують наших попів і беруть наші церкви за те тільки, що ми, православні, не приймаємо їхнього другого аза у «Вірую», не кажемо: «Від отця і сина ісходяща», а тільки від отця… Се і є наш аз… Так само і в них.

Усі дуже уважно слухали цю просту, всім зрозумілу мову свого «мудрого дядька», як інколи називали Сагайдачного. А московський посол дедалі більше дивувався і переймався до нього повагою.

І Мазепа був задоволений поясненням Сагайдачного. «Так, так», – схвально хитнув він головою і, знову опустивши очі на грамоту, читав далі:

– «…государя і посідаача, війська запорозького кошовому отаману, кому нині відати належить, і усьому війську, що при ньому є, царської величності милостиве слово. В минулих роках, божим попущенням і диявольською поганою спокусою, бисть в Російськім царстві смута і кровопролиття великеє і сотворися на Москві і у всій Московській державі пакість велія: безбожний і богоненависний баламут, виродок пекла і сатани онук, лиходій, і чорнокнижник, і розстрига Гриша Отреп’єв, ізвісивши гнюсний язик свій, зухвало назвався царевичем Дмитрієм, сином государя царя і великого князя Івана Васильовича всії Русії, і з поміччю польських і литовських людей в наш престольний град Москву вбіг і на превисочайший Російського царства престол, аки пес, скочив, а за ним інші розбійники та лиходії, прикриваючись царським ім’ям, на той превисочайший престол теж ускочили.

А ви, військо запорозьке, через лихі баламутні спокуси тих псів, не відаючи їхнього лукавства, їм підлягли і на царське місце їм наскакувати з польськими й литовськими людьми невиданням своїм помагали і всяку негожість Московській державі чинили многожди. А нині Московська держава божою поміччю, від польських і литовських людей та від тих псів і самозванців вільна, а ми, наша царська пресвітла величність, волею божою і, бажанням, і молінням усієї російської землі, усіх станів людей, на превисочайший Російського царства престол законно вступили і про се вас, військо запорозьке, сповіщаємо.

А ще вас, військо запорозьке нашим, царської величності, словом наставляємо, аби ви, пам’ятаючи бога і душі свої, і нашу православну християнську віру і бачачи на нас, великому государеві, і на всій нашій великій державі милость і над ворогами здолання й звитягу, від таких, що були в минулі літа, негожих справ відстали і знову кровопролиття в наших державах не вчиняли, тим душі своєї і тіла не збавляли, у всьому нам, великому государеві, чолом би били і з нами в любительстві й мирі жили, а ми, великий государ, по своєму царському милостивому праву вам дамо таке жалування, якого у вас і на думці нема. І щоб ти, кошовий отаман, кому нині відати належить, і все військо, що є при тобі, ніякими спокусами не спокушалися, а також і інших отаманів та старшин, які ще не приєдналися до вас, з нашою царською величністю в союз і любительство навертали і нашу, великого государя, нашої царської величності, ласку їм обіцяли, коли вони будуть з вами, запорозьким військом, у згоді й проти ворогів стояти спільно. А служба ваша у нас, великого государя, нашої царської величності, ніколи забута не буде. Писано у держави нашої дворі, в царствуючому граді Москві, літа від створення світу 7122-е, місяця марта в 31 день».

Писар скінчив. Громада мовчала; ніхто не зважувався першим подати голос відносно того, що було зачитано; треба було обговорити цілою громадою, чи чорною радою, чи отаманням, або й усією черню та старшиною разом.

А тим часом посол виймав із в’юків привезені для війська царські подарунки й розкидав їх на розісланих кошмах, ніби навмисне дражнячи очі козаків яскравими барвами різних камок куфтерів, та камок кармазинів, крущатих і травних, камок адамашок, та оксамиту черленого кармазину, та оксамиту голубого, та оксамиту таусинного, та оксамитів ритних, та портищ золототканих, та отласців різних кольорів, та косяків зуфів анбурзьких…

А сукон на козацькі шапки! І сукна червоного, як вогонь, і сукна шарлату черленого, і сукна багряного, і сукна настрафилю, і сукна лядчини…

– У! Матері його сто копанок чортів, які ж гарні сукна! – мимоволі вигукнув хтось; море голосів заревло й наче затопило весь майдан.

Примітки

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 58 – 69.