14. На невільницькому ринку в Кафі
Данило Мордовець
З назвою «Кафа», «Каффа», тепер Феодосія, пов’язано багато історичних спогадів, які дають поживу уяві у вигляді далеких, поетичних, а тому завжди привабливих і в той же час близьких нам картин минулого.
Уже за п’ятсот років до нашої ери мілетські греки заснували свою колонію біля мальовничої затоки, що увігналася в землю коло підніжжя гір, які ще поетичному Гомеру уявлялись мало не горами страшних лестригонів, котрих він згадує в X рапсодії своєї «Одіссеї». В час заснування Феодосії мілетцями Крим був населений тавро-скіфами, які дуже любили землеробство, і слід гадати, що то були наші предки, слов’яни-скіфи, або навіть предки наших предків, слов’яни-лестригони, які в поетичній уяві грека постали такими страшними і перед котрими пасував і хитромудрий Одіссей, що пошив у дурні навіть таке страховище, як циклоп Поліфем…
І якою ж далекою здавалася грекам, і якою ж похмурою й холодною уявлялася їм, з острова Мілета, ця країна, мало не гіперборейською!.. Це був для них край світу…
Як би там не було, вони заснували тут свою торговельну колонію, бо за Гомера, і за Перікла, і за Олександра Македонського греки завжди були в душі гендлярами. А наші предки – лестригони й тавро-скіфи, як і нинішні тамбовці, саратовці, самарці й полтавці, завжди любили сіяти хлібець і завжди продавали його майже задурно хитрим мілетцям, як і тепер майже задурно продають їхнім потомкам, а також французам і англійцям, а самі харчуються половою, «аки звір якийсь».
Нову свою колонію греки назвали Феодосією – даром божим, бо колонія збагачувала їх за рахунок завжди довірливих слов’ян-лестригонів і тавро-скіфів…
Так процвітала Феодосія кілька століть. Рай був, а не життя! На майданах тут співалися аттічні пісні – Сафо й Анакреонта, декламувалися рапсодії Гомера, в театрі виставляли Есхіла й Софокла… До сліз смішив Феодосію і її багатих гендлярів Арістофан… На вулицях і майданах стояли пластичні зображення грецьких богів – Діани, Венери, Амура, а наші предки, тавроскіфи, нечесані немиті, в личаках, як вони зображені на Трояновій колоні, звозили на ці майдани свою пшеничку і, почухуючи те історичне місце свого тіла, куди кожен мав право заглядати, хитали головами, споглядаючи голу Афродіту, і боязко шепотіли: «Ач, безсоромна!..»
Бачила в своїх стінах Феодосія і гордого Митридата, царя понтійського, і не менш гордих, але, можливо, більш дурних солдафонів – римських консулів.
Потім наскочили в благословенну Тавріду і в Феодосію «наші молодці» – гунни, і, як взагалі «наші молодці», де бо вони не проходили, то все робили чисто, тому що завжди раді старатися – то вони постаралися: голих Афродіт і Амурів прив’язали до кінських хвостів, а решту стерли на порох… «Бий їх, улесливих грекосів, роз-туди твою…»
Від Феодосії лишилася тільки купа руїн…
Пізніше виросло тут маленьке сільце Кафа, про яке згадує Костянтин Багрянородний, але вже хлібцем торгувати нашим предкам не було з ким.
Згодом знову прийшли «наші» – вже «наші поляни» й «кияни», – заснували Тмутороканське царство, «виміряли море по льоду», пригрозили «тмутороканському ідолу» і загадували щось наперед…
Але тут сталося ось що: прийшли до «наших» вже «не наші», а «східні люди» – Чингіс-хани та Батиї, – і «наші», всунувши свою богатирську шию в ярмо, забули і про тмутороканського ідола, і про Кафу.
Та про неї згадали нові гендлярі середніх віків – генуезці, і Кафа, вже Каффа, як фенікс, виникла з попелу. Це було щось казкове, чарівне. Уся розкіш, все мистецтво палаци, храми, статуї, фонтани – все, чим так пишалися в середні, золоті свої віки Генуя, Венеція, Рим, все це перенесено було в Тавріду, в Кафу, і Кафа стала великим багатим містом, дорогим діамантом поміж італійських колоній…
Як стародавня Феодосія бачила в своїх стінах Митридата, притиснутого римлянами, так генуезька Кафа бачила в своїх стінах «безбожного сироїдця» Мамая, розбитого руськими на Куликовому полі й загнаного в Кафу, де генуезці й порішили цього страшного звіра…
У 1475 році, коли турки загрожували потоптати ногами й копитами своїх коней всю Європу, вони одібрали Кафу в генуезців. І стала Кафа – Кефе – гордістю й славою правовірних. До того, що дали Кафі генуезці, турки додали ще свого, своїх розкошів і свого східного блиску: спорудили багаті мечеті з високими мінаретами, розкішні будівлі лазень… І стала Кефе Крим-Стамбулом або Кучук-Стамбулом – малим Константинополем… У ній нараховувалося до вісімдесяти тисяч жителів; в її порту стояло часто до семисот суден… Багатство і зовнішня розкіш вражали око, лякали незвиклого…
І от це казкове місто постало у всій своїй чарівній красі й у всьому своєму багатолюдстві перед очима наших сіромах – Сагайдачного та Олексія Поповича.
Пройшовши під масивною фортечною брамою разом з татарами, турками, вірменами, греками й ефіопами в неймовірно барвистих вбраннях і лахмітті, які снували з міста і в місто, наші козаки увійшли в кипучий, гарний і смердячий, напів’європейський, напівазіатський мурашник, який приголомшував різноманітністю, дивовижною плутаниною гаму, гомону, лементу, вигуків і якоїсь пекельної музики, що нею бриніли вузькі, забиті людьми й худобою вулиці, широкі й гомінкі майдани та майданчики. Брязкіт і дзенькіт різноманітної зброї, заліза, сталі, міді, срібла й золота, яким обвішувала себе дика людина, що жила більше чужою кров’ю, ніж своєю працею й потом, скрип гарб, здатний вимотати всю душу, іржання коней, ослячий крик, вигуки погоничів, водоносів, різноманітних торговців, хльоскання батогів, дикий вереск і вигуки дервішів, біля яких юрмилися й ловили гав правовірні, і на довершення всього цього десь оддалік ниючий і проймаючий душу скрипучий невольницький плач, що ясно вирізнився з цього пекельного хаосу звуків і наче різонув по серцю наших козаків, – от перше, що зустріло їх в цьому місті неволі й християнського плачу.
Найбуйніша уява поета не може змалювати собі того, що вражало наших мандрівників на кожному кроці: розкішні генуезькі будівлі й палаци, вицяткувані й спотворені східною, занадто яскравою, що аж око ріже, розкішшю, золото й бруд, граніт і сміття, шовк, весь перетканий золотом, і голизна, загоріла, запорошена, нужденна голизна, що блискотіла й просвічувала крізь лахміття; палюче сонце, яке ще яскравіше підкреслювало всю цю дику пістрявість, громіздкість і грубу роззолоченість; нахабні обличчя пашів і яничар; чорні із страшними білками обличчя кучерявих євнухів і лякливі, принижені обличчя рабів і невольників; журкітливі фонтани і десь знайомий бренькіт бандури й тужливий голос – свій, рідний голос серед цього пекла чужих звуків і голосів; червоні, ніби криваві, фески над темношкірими обличчями, роззолочені та обвішані шнурами та різною сухозліткою куртки, строкаті, білі, зелені чалми над сивими й червоними бородами та палаючими диким блиском очима азіатів; строкатісь басаманів на каптанах і халатах, позолочений сап’ян дорогого чобота й плетений з осоки личак полоненого москаля; зброя на золотих ланцюгах пашів і залізні кайдани на ногах і на руках, а часом і на горлі в людей; коні, прикрашені шовком і златоглавом, й людські спини, не прикриті нічим, окрім рубців від нагаїв; прекрасні, але сумні кипариси, і в затінку від них – ці стогнучі голуби, які не схожі на їхніх голубів, на українських, як кипариси не схожі не любу, рідну вербу в леваді, – все чуже, все приголомшуюче, страшне, розкішне, квітуче, розцяцьковане, і все вороже лихе, немиле цим самим блиском і розкішшю, і все гнітить цією яскравістю і блиском, стомлює і слух, і зір, вражає контрастом раю і пекла, шаленого, безумного вдоволення і такого ж безумного горя, якого не виплачеш, не викричиш, і – жодного жіночого личка…
А втім, ні… он воно, миле жіноче личко під кипарисом, в затінку, – і личко заплакане…
Та це ж невольницький ринок!.. Козаки натрапили на невольницький ринок…
Обсаджений навкруги розкішними пірамідальними тополями й стрункими, темними, гостроверхими, немов сумуючими кипарисами, що кидали рівні тіні в напрямку палючих променів південного сонця, весь залитий яскравим світлом цього палючого світила, яке сяяло діамантами в срібних струменях і бризках фонтанів, цей майдан – майдан сліз – являв собою строкату картину, яку неможливо передати ніякими фарбами, бо тіні й барви, похмурі та яскраві, весь час рухалися, мінилися. Саме була торговиця – огляд невольників і невольниць, показ їх якостей – вихваляння їхньої сили, витривалості чи краси, балачка, крик, сміх, дикі звуки базарної татарської музики, – і серед усього цього тихий жіночий плач і така ж журлива мелодія невольницької канти…
Козаки впізнали цю канту, цей знайомий їм з дитинства невольницький плач, під звуки й гіркі слова якого вони плакали колись, іще маленькими хлопчаками, у себе на батьківщині. Біля ридаючої під кипарисом дівчини й напівголого гарненького хлопчика стояли татари і, показуючи на них пальцями, про щось палко сперечалися. А посеред майдану, коло головного фонтана, на самому осонні, в страшному лахмітті сидів старезний дід з глиняною мисочкою на колінах, в якій лежав недоїдений огірок і шматок черствого хліба. Видно було, що дід був сліпий; він тільки-но привселюдно пообідав огірком і поданим йому кимось шматком хліба, а потім, перехрестившись на схід-сонця, почав пити з глечика воду, що її набрав якийсь засмаглий і босоногий татарчук з басейну та подав старцеві. Навколо нього, з’юрмившись, стояли скуті по двоє і по троє невольники, які нещодавно пригнали на каторзі вантаж з міста Козлова. їх, наче волів, що сходили в ходку за сіллю й відробили своє, тепер вигнано було на кафський ринок для перепродажу з баришем, бо в Кафі невольники були дорожчі, ніж у Козлові-Євпаторії.
– Скільки ж ви років тут у неволі, старче божий? – запитав жебрака один із невольників.
– Був тридцять літ у неволі, а тепер тридцять без року у великій пригоді, – посміхнувся старий.
– Скільки ж вам, дідусю, було років, коли вас татари забрали?
– На двадцятому році взяли.
– А ви ж тоді не сліпі були?
– Ні, видющий був.
– А коли ж ви очі втратили?
– Перед самою волею, – знов посміхнувся старий.
– Як же се так, дідусю?
– А так: як схотів я волі, то втік одного разу з галери, а мене впіймали та ще в гірші кайдани закували… Я втік удруге – ще гірше було… А як на тридцятому році втік утретє, мене впіймали й очі викололи… З того часу я і став вільний: двадцять років носив воду, а коли став недужий та старий, вигнали мене, як собаку, геть з двору, і ось уже десятий рік, як я старцюю.
Дивлячись на цю живу руїну, невольники сумно похитували головами. Кожному здавалось, що й на нього чекає така сама гірка доля.
Сагайдачний та Олексій Попович слухали цю розмову, пропхавшись у натовп, і обох хвилювали свої думи. Сагайдачному думалося, давно думалося, що рано чи пізно, якщо тільки бог продовжить йому вік, він зруйнує це розбійницьке гніздо, весь цей Крим; знищивши на всьому півострові і сам слід татарського панування, він перенесе Запорозьку Січ сюди, у Крим, розмістить її там, де колись було місто Корсунь і де Володимир прийняв хрещення. Старому мрійникові здавалося можливим, збільшивши запорозьке військо до ста тисяч, а то й до двохсот, до трьохсот тисяч, оселити свій кіш біля тієї найбагатшої у світі бухти, яка заходить у землю біля Корсуня (тепер Севастопольська бухта), і звідти нищити поганців, вигнати турків з Анатолії, з усього чорноморського узбережжя, а потім перенести з Києва митрополичий престол – легко сказати! – у самісінький Цар-град. Геть усіх турків з християнської Європи!
А Олексію Поповичу згадалося, як і він був тут, у цій Кафі, в неволі і бачив цього діда, що вже й тоді був такий же старий і все співав своїм надтріснутим голосом невольницьких та інших козацьких дум, а татари, слухаючи й нічого не розуміючи, подавали, жаліючи його, хто дрібну монету, хто шматок хліба або дешеву городину.
– Якої ж вам? – долинула до них знову розмова старого з невольниками.
– Та невольницької ж, старче божий.
– Добре, заплачу й невольницької…
І старий, обмацавши навколо себе землю, знайшов свій нехитрий інструмент, змайстрований з якогось дерев’яного ящика й перетягнутий струнами, що накручувалися на вбиті з одного боку ящика кілочки. Він торкнувся струн, прислухався до їх безладного деренчання, покрутив кілочки, настроїв свої саморобні гуслі й, піднявши до неба виколоті очі, що вже давно витекли й закрилися, завів щось хрипке, жалісне, хворобливе.
Невольники побожно перехрестилися, немов це почалася обідня або сумна літія.
Ледве чутний, деренчливий бренькіт, дерев’яні звуки інструмента, скрипучий і жалісний голос старого, який похитувався то в один, то в другий бік. здавалися юрбі нещасних українців такою божественною мелодією, а слова пісні, що западали кожному в душу і лягали єлеєм на змучене й наболіле серце, – такою священною, надгробною літанією, що в багатьох із них по виснажених обличчях текли сльози. Вони мимоволі поглядали на свої кайдани, на ремені, на цю сирую сирицю і на потерті залізом ноги.
Раптом сліпий співець, який дедалі тихше перебирав струни своєї скрипучої коробки, зовсім змовк; коробка впала з його колін на бруківку, і він, закривши обличчя руками, заплакав, як плакали й невольники, що слухали його.
– Нічого, дітки, потерпіть, – сказав нарешті старий, – може, Сагайдачний і до нас з козаками прийде…
Сагайдачний мимоволі здригнувся, почувши своє ім’я. Йому навіть здалося, що сліпий повернувся в його бік.
– Та щось нічого про козаків не чути на морі, – тихо мовив хтось.
– Як не чути, то почуєте, – повчально відповів сліпий.
– Дай, боже!
– Пошли їх, пресвятая покрово!
– Вони прийдуть! – глухо пролунав чийсь незнайомий голос.
Усі здригнулися, сполошилися. Оглядалися навколо, але нікого не бачили, крім татар, які горлали й товклися по всьому майдану.
– Мати божа! Хто це сказав? – здивовано поглядали один на одного невольники.
– Наче з води щось гукнуло…
– А може, з неба…
– З неба, дітки, – ствердив сліпий.
– Ой! Ой! Ой! – почулися болісні крики, і невольники юрбою кинулися в бік од сліпого.
Це налетіли на них турецькі пригінчі, які сиділи неподалік у затінку чинар і тополь і, попиваючи з маленьких філіжанок каву, курили люльки. Тепер вони кінчали свій кейф і мали показувати покупцям товар лицем. Вони погнали нагаями своє стадо на інший бік ринку, де на них чекали анатолійські купці, які шукали робочої сили, щоб відвезти товари в Трапезонт.
За невольниками побіг і татарчук, який приніс сліпому води, а сліпий посилав услід своїм землякам недослуханий ними невольницький плач. Його тремтячий голос плакав тепер на весь майдан.
Сагайдачний і Олексій Попович, вибравши слушний момент, підійшли до сліпого.
– Добрий день, Опанасовичу! – тихо промовив Олексій Попович.
Сліпий здригнувся і з подивом на обличчі звів на прибулого свої виколоті очі.
– Хто знає тут Опанасовича? – спитав він тривожно.
– Я, Олексій Попович.
Сліпий мало не скрикнув – чи то з радості, чи то з ляку: такий він був здивований.
– Олексієчку! Ріднесенький мій!
Олексій Попович, нахилившись до сліпого, поклав йому в мисочку срібну монету й почав перебирати накидані туди мідяки, вдаючи, що шукає здачі.
– Олексієчку, хіба ж ти знов у неволі? – занепокоєно спитав сліпий.
– Ні, дідусю… Я прийшов до тебе з батьком-отаманом військовим, з гетьманом Сагайдачним.
– Сагайдачний!.. Мати божа!
– Я тут, Сагайдачний, старче божий, – тихо озвався ватажок козаків, теж нахиляючись до жебрацької мисочки, – козаки стоять у морі… Нам треба роздобути ключі від міста…
– Щоб уночі на Кафу мокрим рядном упасти, – пояснив Олексій Попович.
– Господи! – радісно перехестився сліпий. Але Сагайдачний поквапливо запитав:
– Санджакова бранка Хвеся жива ще?
– Живенька-здоровенька, пане гетьмане, дай їй бог щастя-здоров’я! – відповів радісно старий.
– Ще не потурчилася, не побусурманилася?
– Бог милостивий, пане гетьмане.
– І ти до неї ходиш, старче?
– Іноді, буває, ходжу, – вона добра, мене, старого, жалує.
– А за Україною побивається?
– Дуже, бідна, побивається.
– То перекажи їй, старче, що ми її визволимо з неволі… Хай тільки вона в свого пана санджака, паші турецького, ключі міські добуває, та вночі браму відмикає, і нас до себе в гості чекає.
Слухаючи це, старий увесь тремтів од щастя… Адже Сагайдачний тут, Сагайдачний, саме ім’я якого наганяє жах на татар і турків, – хіба ж це не боже послання!
– Скажу, скажу Хвесі… піду зараз до неї, – бурмотів він.
Сагайдачний і Олексій Попович, попрощавшись із старим, зникли у натовпі строкатого ринку.
Примітки
Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 143 – 151.