15. Козаки здобувають Кафу
Данило Мордовець
Ніч. Темною пеленою розкинулось над таким же темним морем південне небо, по якому, наче золотом, бризнуто міріадами зірок. Все навколо оповито мороком, усе завмерло в сонній тиші – і море, що ледь-ледь хлюпало коло берега, і гори, які виступали з мороку безформною масою, і місто, заколисане цією сонною ніччю.
Не спали тільки козаки. Ще завидна, після повернення Сагайдачного, Небаби та Олексія Поповича з берега, вони почали готуватися до вирішальної справи – оглянули й приготували зброю, запаслися зарядами, трутом і клоччям, натертим порохом, розподілили між собою майбутню роботу і разом з ніччю, що спустилася на землю, тихо рушили до Кафи.
Козацька флотилія розділилася на дві частини: одна, на чолі з Небабою та іншими старшими курінними отаманами, залишилися на воді – стерегти здалеку кораблі в гавані, друга пристала до берега трохи лівіше від Кафи, де й сховалася за пагорби. Цією командував сам Сагайдачний.
У незвичайній тиші висадилися козаки із своїх чайок, залишивши в них тільки для охорони по кілька козаків із наймолодших, звичайно, з бузімків. Тишу порушував лише неясний шурхіт дрібної прибережної гальки під сотнями й тисячами козацьких ніг, що обережно прибирались у темряві, та й цей шурхіт покривали тихі прибої моря, рівні вали якого «котилися гекзаметром» і з плеском розбивалися об прибережне каміння.
Хоч як обережно, хоч як повільно посувалися козаки, раз у раз зупиняючись і прислухаючись, проте близько півночі вони перебралися через південний мисик, в який упиралося місто правим, так би мовити, крилом та який височів над Кафою, і побачили під собою темні зломи фортечного муру, похмурі башти й тонкі шпилі мінаретів, що виступали з темряви. Чути було, як над містом і над горами промайнув опівнічний вітрець, від чого залопотіло листя в сонних верхівках тополь і в темній зелені, де-не-де розкиданій на пагорбі. Потім з міста виразно долинув до козаків опівнічний спів півнів, і Сагайдачному, який ішов поряд з Мазепою та Олексієм Поповичем, чомусь у цю хвилину згадалася стара-стара пісня, котру він чув іще в дитинстві: «Ой рано-рано кури запіли, а ще найранше пан господар встав: – пан господар встав, лучком забряжчав…»
У цю мить дзенькнула чиясь шабля…
– Який там дідько брязкає! – почулося тихе, але грізне застереження.
Відповіді не було… Десь на міському мурі зловісно запугав пугач.
– Се прикмета з міста, се наші, – прошепотів Олексій Попович.
– Дивіться, дивіться, хлопці!.. Се вона, вона летить! – почувся стриманий шепіт.
– Хто вона? Де?
– Он – по небу летить… Біла бранка.
– Та, що втопилась у морі?
– Вона…
Усі глянули на небо. В темно-синій високості, заступаючи собою Чумацький Шлях і сузір’я Лебедя, посувалася по небу, ніби пливла в ефірі, біла довгаста хмарка, що утворилася, може, коло вершини Чатир-Дага і тепер пливла над сонним містом… Багато хто справді в обрисах хмарки побачив подобу людського тіла, закутаного в біле запинало, і одразу ж їм пригадалася легенда про білу бранку, яка втопилась у морі з туги, за Україною і з того часу пролітала над Кафою кожного разу, коли в місті мало статися якесь нещастя [15].
– На Україну летить, бідолашна…
– На тихі води, на ясні зорі…
Навіть суворому й задумливому Сагайдачному здавалося, що летить по небу чиста душа тої бідної дівчини, котру він кохав колись і котра вмерла з туги в далекій неволі, за синім морем, у клятому Синопі, згадуючи дорогу Україну й козаченька чорнобривого, Петруся Сагайдачного… Але він одразу ж відігнав від себе ці спогади, далекі видіння золотої молодості… На козаків чекало страшне діло, – і, можливо, свята душа тої, що летіла тепер по небу, утішиться, знаючи, що її і там ідєже несть болезнь, ні воздиханіє, не забуто.
Він наказав одному куреню на чолі з отаманом Дженджелієм відокремитися від усього війська, обійти кругом і облягти весь міський мур, а коли буде подано сигнал криком пугача, запалити навколо фортечних мурів у різних місцях копиці сіна й всілякі приміські будівлі, щоб викликати переполох у місті й освітити його для подальшої «потреби».
Палії – так називали їх по дорученій їм справі, – діставши цей наказ, відокремились од решти козаків і зникли в темряві, а Сагайдачний повів своє військо далі, керуючись порадами Олексія Поповича, якому були добре відомі околиці й місто: перебуваючи тут кілька років у неволі, він разом з іншими невольниками чимало попрацював під нагаями пригінчих і в місті й за містом, у садах і на пристані, замітав вулиці й поливав квіти, носив каміння і рівняв грядки на виноградниках.
Нарешті вони опинилися біля фортечної брами… Тихо навкруги, наче в могилі…
Запугав пугач… З-за фортечної брами відповіло котяче нявкання, і одна половина брами з тихим скрипінням відчинилася…
– Мати божа! – почувся тихий жіночий крик, і жилаву шию Сагайдачного обвили ніжні холодні ручки.
– Хвеся! Дитинко!
– Татку! Таточку мій! О-ох!
– Годі, дитинко! Ніколи тепер він радощів плакати… Візьміть її, дітки, стережіть, як золоте яблучко, – наказав Сагайдачний, вириваючись з обіймів дівчини.
Тут-таки, в глибині брами, з ліхтарем у руках стояла ще одна постать у турецькому одязі…
– Івашко! Потурнак! – сплеснув руками Олексій Попович.
– Я, Олексієчку! Я сторожу напоїв, покотом лежать…
У цю мить в різних місцях спалахнула заграва, і високі шпилі мінаретів наче зайнялися багряним рум’янцем… Почервоніли і верхівки тополь, немов уночі сходило сонце…
– До роботи, дітки! До зброї! – пролунав владний голос Сагайдачного.
Фортечна брама розчинилася навстіж, і в неї як у пробоїну корабля вривається вода, затоплюючи його, вдерлися запорожці. З палаючим на ратищах клоччям яке вони раніше припасли й одразу ж, як увійшли до міста, запалили, козаки розбіглися в усі кінці, підпалюючи все, що могло горіти, й сповнюючи повітря несамовитим криком.
Кафа зразу перетворилася на величезне вогнище. Відчайдушні крики розбуджених людей, тріск палаючих будівель, ревіння худоби, плач жінок і дітей, страшні зойки нещасних жертв козацької помсти, яких вбивали й кидали у вогонь, радісні крики невольників, що виривалися на волю і тут-таки, на вулицях, на майданах, при світлі заграви розбивали об каміння свої кайдани, і на довершення всього сильні пориви вітру, який знявся разом з пожежею, – уся ця пекельна картина цілком відбивала той жахливий час, коли люди були наче ті звірі і як звірі поводилися з подібними собі.
Хоч яке було пронизливе голосіння жінок і дітей, зойки і стогін тих, кого вбивали, звіряче рикання знавіснілих від крові козаків, хоч яким приголомшливим було гуготіння й тріск пожежі, але над усім цим панував відчайдушний крик: «Алла! Алла!» Вулиці й майдани вкрилися тілами вбитих і ридаючими над ними жінками, яких козаки не чіпали. Інші тікали, намагаючись врятуватися, стрибали з міських мурів, і якщо залишалися живими, то або поспішали сховатись у садах чи горах, або кидалися в море, що дістатися до якогось корабля.
Незабаром на невольничому ринку виросли купи різного добра – товари, витягнуті з крамниць, дорогий одяг, винесений з палаючих будинків, мішки й барила золота і срібла, коштовна зброя і кінська збруя…
На цьому ж ринку, біля знайомого нам фонтана, в струменях якого відбивалася зараз кривава заграва, сидить сліпий невольник і, похитуючись то в один, то в другий вік, перебирає своїми кістлявими пальцями нехитрі струни свого нехитрого інструмента й співає щось тужливим голосом. Але гуготіння пожежі й крики людей перекривають його суворий, з риданням спів…
Від заграви видно було, як прекрасні тополі й кипариси, охоплені полум’ям, чорніли й перетворювались на тонкі обвуглені шпички. У повітрі, над довгими язиками полум’я, шугали перелякані птахи і, охоплені димом та гарячими струменями вітру, стрімголов падали в палаючу безодню й гинули… Все, здавалося, горіло: і будинки, і мечеті, й мінарети, і похмурі, тепер осяяні вогнем фортечні мури з баштами, і червоні обличчя козаків, які снували в полум’ї, і їхній одяг, освітлений багряною загравою…
– Бий об каміння немовлят їхніх! – кричав Олексій Попович, з’являючись на майдані й сильно похитуючись.
Він, певно, встиг добряче хильнути після довгого козацького посту і тепер був дуже збуджений, погрожував комусь кулаком. Шабля била його по ногах і заважала йти, а він, не второпавши, в чому річ, горлав:
– Бий об каміння немовлят! А! Який се біс мене за ноги хапає!.. Бий! Ріж!
У цей час якась маленька дитина, мабуть, татарочка, кучерявенька й боса, опинившись на яскраво освітленому майдані і не знаючи, куди бігти й кого шукати, голосно плакала.
Олексій Попович натрапив на неї й зупинився.
– Чого ти плачеш? – несподівано ласкаво заговорив він до татарочки.
Дівчинка, побачивши незнайомого, ще дужче заплакала.
– Та не бійся, дівчинко… А! Гаспидське дитя! Яке ж воно гарненьке!
І п’яний добряга нахилився до дитини, гладив її по голівці, заглядав у вічі.
– От гарненьке. Ай-ай! Ну йди до мене на руки, не бійся.
І він, незважаючи на сльози дівчинки, взяв її на руки й знову почав гладити по голівці:
– Стривай, не плач, я медяника дам… У мене добрі медяники, солодкі…
І він справді дістав з кишені медяника, взятого десь у пограбованій крамниці.
– Де твоя мама? – допитувався він у дівчинки, забувши, що вона його не розуміє, і даючи їй медяника. – Я понесу тебе до мами…
Інші козаки, навантажені здобиччю, побачивши п’яного товариша з дитиною на руках, не могли стримати сміх, хоч навколо коїлося щось жахливе.
– Гей, Поповичу, де ти взяв дитину?
– Та се ж його дитина, се йому привела татарка, коли він ще в неволі був.
– Що ж, ти її цицькою годуєш, чи що?
У цей час спалахнула заграва й на морі: це порядкував Небаба, – він запалив турецькі кораблі у гавані.
– Гей, братця, розступіться! – закричав хтось несамовито.
Всі обернулися: освітлений багряним полум’ям і весь зігнувшись під якоюсь важкою ношею, йшов Хома. Побачивши його, козаки аж у долоні сплеснули: силач Хома ніс на плечах гармату!
– Та се ж Хома! Дивіться, панове, він гармату несе!
– Матінко, та він цілу гаківницю пре!
– От Вернигора, сам гармату тягне!
Хома, зовсім захекавшись, червоний і розхристаний, обережно поклав свою ношу коло іншої здобичі.
– От бісова душа, яка ж важка, – бурчав він, втираючи червоне спітніле обличчя.
– Як же се ти, Хомо? Де ти її взяв? – цікавились козаки.
– Та на башні ж, – ліниво відповів той.
– Та нащо вона тобі?
– Еге! Вона мідна… А батько казав, що недобре, що в нас на Січі немає жодної мідної гармати… От її й приніс сю гаківницю… Та й важка ж у біса… аж плечі болять!
Козаки не могли надивуватися буйволячій силі простака Хоми.
– От так богатир! Та ти, Хомо, скоро на собі коня свого носитимеш! – казали жартівники.
– Еге! Я й носив був маленького стригунця, та ні – не те.
– А що? Важкий?
– Ні, хвицається, іродова дитина! Козаки знов засміялися.
А тим часом пожежа в гавані поширювалася. Видно було, що горіло по всьому узбережжю.
– Се Небаба запалив свою люльку!
– Добре старий порядкує…
На майдані з’явився Сагайдачний із старшиною. І він, і курінні отамани були вже на конях у багатій турецькій збруї, взятих із стаєнь пашів та яничарів. Вони сіли на коней для того, щоб встигати скрізь і за всім стежити.
– Спасибі, дітки! – звернувся Сагайдачний до козаків, що були на майдані. – Добре впоралися.
– Спасибі й тобі, батьку, що дав нам роботу! – закричали у відповідь козаки.
– Не забуде нас Кафа проклята!
– Годі їй козацькими душами, як худобою, торгувати!.. Добре-таки ми їй дали!
Побачивши заграву в гавані, Сагайдачний покликав до себе Мазепу.
– Біжи, пане писарю, на берег, гукни до Небаби, щоб він не всі галери турецькі палив, бо при такій користі (він показав на купи здобичі) нам без галер не обійтися, та й немало з нами буде бідних невольників: було б на чому їх до міст християнських довезти.
Мазепа поскакав у бік гавані.
На майдані дедалі більше збиралося козаків, які сходилися з усього палаючого міста, тягнучи здобич. Купи цієї здобичі росли з кожною годиною. Козаки, скинувши в один кіш принесене добро, знову йшли, щоб забрати решту і добити татар, яких не встигли вбити зразу або яким пощастило утекти. А полум’я лютішало, пожежа розросталася, і нещасне місто являло собою суцільне море вогню. З колишніх генуезьких палаців і розкішних вілл, з багатих турецьких і татарських будинків, з мечетей і громадських лазень у вікна й двері вихоплювалось назовні полум’я і вогняними язиками лизало й закопчувало стіни будівель, розтоплювало свинець і олово водогонів, з’їдало дощенту все, що було в місті дерев’яного.
Над ранок полум’я почало вщухати – йому вже не вистачало поживи.
Вранішнє сонце освітило самі руїни Кафи, ще вчора такої розкішної… Олексій Попович стояв на чердаку своєї чайки, тримаючи на руках сонну татарочку, і дивився на руїни міста, в якому він колись мучився в неволі… По обличчю його текли сльози…
Примітки
15. Легенда ця давно була записана М. І. Костомаровим, але загубилася в паперах покійного Погодіна, якому була передана для надрукування в «Московитянине». (Прим. автора).
Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 151 – 158.