6. Острозький швець Омелько
Данило Мордовець
У той час, коли вельможні пани бавилися в палац князя Януша Острозького, розмовляючи про свої панські права, під горою, на виїзді з Острога, на подвір’ї заможного острозького городянина Омелька, на прізвисько Дряпкиця, теж у холодку, під повіткою, сиділи хлопи й теж розмовляли про свої хлопські справи. Чимале подвір’я було заставлене різним господарським реманентом: плуг з перекинутим догори лемешем і одним колесом без обода, чумацькі вози з мальованими ярмами грубі, з суцільного в’яза, колеса, мазниці з дьогтем, вила й граблі, поставлені в ряд попід тином, – усе це стало на задній частині подвір’я, де порпалися в соломі кури з курчатами, рохкала свиня з численним сімейством, а півень, гордо виступаючи і поглядаючи то одним, другим оком на небо, застерігав раз у раз свою родину особливим криком від шулік, що ширяли в небі.
На передній половині подвір’я, ближче до хати, побіленої підмальованої біля вікон і призьби жовтою глиною, розкинувся вишневий садочок, у якому яскріли пишні ти маку, горицвіт, васильки, нагідки, жовтий дрок і жовті головаті соняшники. Праворуч від воріт розташувались комори, повітки, стайні з колесом, настромленим жердину: на цьому колесі чорніє величезне гніздо бусла, з якого виглядають довгоносі, з довгими шиями бусленята, очікуючи матір, що походжає по той бік Горі у високій прибережній траві. Під стріхи комор і з-під стріх з писком снують ластівки й горобці, які спритно хапають усяку кузьку і комашню, що виграє на сонці, несуть своїм горлатим і ненажерливим дітям. А за ними ховаючись у зелені віниччя й калачиків, що подекуди устелили двір, пильно стежить сірий з білими грудьми кіз, якого можна було б прийняти і зовсім за мертвого, коли б часом не блискали з-за зелені його фосфоричні очі та не ворушився кінчик зрадницького хвоста.
Осторонь від усього цього, в затінку, під повіткою, де сидів сам Омелько і з сім’єю і декотрими із сусідів, лежав, витягши передні лапи, друг дому – кудлатий Рябко, надзвичайно розумний пес, про якого Омелько не раз, бувало, казав гостям: «Такий розумний собака, такий розумний, тілько що «оченаша» не знає». Рябко, постукуючи своїм кудлатим у реп’яхах хвостом по землі, здавалось, уважно слухав, що говорилось під повіткою, і виявляв на своєму собачому обличчі жваву радість, коли Омелько розповідав про щось, як йому здавалося, веселе.
А старий Омелько, сивий, з сивими, підрізаними над верхньою губою вусами, – підрізаними для того, щоб вони, гаспидські вуса, йому, Омелькові-шевцеві, не заважали, брати в зуби дратву, – Омелько, сидячи під повіткою на маленькому триногому дзиґлику і постукуючи шилом об чобіт і колодку, що лежали в нього на колінах, шив козацький чобіт і весело просторікував, допікаючи, очевидно, одному високому, з блідим, виснаженим обличчям парубкові, який сидів верхи на голоблі.
– І якого ж біса ви там друкуєте у вашій друкарні? – допитувався Омелько, просиляючи дратву в прокол, зроблений шилом.
– Та книжки, дядьку, друкуємо, – відповів, усміхаючись, парубок.
– Які там книжки?
– Усякі, дядьку.
– Овва! От сказав! Усякі! Книга – це не чобіт… От я так усякі чоботи шию – і козацькі, здоровенні, і дитячі, маленькі: все одно це буде чобіт. А книги, небоже, гай-гай! Буває книга добра, православна, буває і погана, католицька. Ось воно як.
– «Вертоград словесний» друкуємо…
– Ну, коли вертоград, то це що-небудь добре.
– Та ще «Лестницу духовную».
Трохи осторонь від цих співбесідників біля складеного з чотирьох цеглин маленького горна сидів молодий вусань. Він тримав над вогнем велику залізну ложку з дерев’яним держаком: це він розтоплював свинець у ложці для лиття куль. На колінах у вусаня лежала формочка для куль – щось схоже на обрубані ножиці, і тут Же стояла миска з водою, в якій мали охолоджуватись кУлі. Нагрівши залізну ложку й розтопивши свинець, він, перехрестившись, почав наливати його у формочка Вода у мисці хлюпнула – то куля впала у воду.
– Перша куля во ім’я отця! – урочисто промовив вусань.
– Амінь! – підтвердив Омелько, моргнувши вусом. Молодий парубок, котрий розповідав, які книги вони друкують в острозькій друкарні, підійшов до вусаня, щоб подивитись на лиття куль. Підійшов і зацікавився цим ділом Рябко і, помахуючи хвостом, почав обнюхувати миску.
– Друга куля во ім’я сина! – казав далі вусань.
– Ще амінь! – підтвердив Омелько.
– Третя куля во ім’я духа святого!
Вусань перебрав усіх відомих йому святих – і богородицю, і покрову окремо, і святую п’ятінку, і Миколу і Івана Головосіку, і святого Юрка – і усім їм відлив по кулі.
– А добрячі кулі? – спитав молодий парубок, виловивши з води одну кулю й роздивляючись її.
– Добрячі, брате, такі добрячі, що в саме око битимуть, – усміхнувся вусань.
– Авжеж! І свинець добрячий! – усміхнувся й собі парубок. – Свинець учений, письменний.
– Як письменний? – здивувався Омелько, виймаючи з рота дратву.
– А таки письменний, дядьку, – загадково посміхався парубок, – цим свинцем польські книги друкували.
Парубок витяг з кишені кілька чорних смужок і показав їх на долоні старому Омелькові. То були друкарські літери. Молодий високий парубок, на ймення Хведько, був складачем у славнозвісній тоді друкарні князів Острозьких в Острозі, – в друкарні, видання якої, особливо церковні книги, ціняться тепер дуже дорого. Хлоп Хведько, що став складачем не по своїй волі, а за наказом старого князя, який брав з острозької школи у свою друкарню кожного, кого його ясновельможності забажалося взяти, не відчував ніякої схильності до друкарської справи. Сидіти або здебільшого стояти перед ящичками, з літерами в похмурій тюрмі, якою здавалася друкарня, з ранку до ночі цокати остогидлими літерами і водночас думати про зелений ліс, про поле, про волю, про козакування і внаслідок цього через неуважність; хапати не ту літеру, яку треба, замість буки ставити како, і замість како – іжицю, і за це діставати ляпаса або вуходранку, а то й києм по спині від справщика чи від пана ревізора – усього цього було цілком досить, щоб зненавидіти чортову друкарню. Хведько мріяв про Запорожжя, а тут набирай «Духовний вертоград» або «Лестницу до раю». Йому остогидли ці «вертогради» й «лестницы», але найбільш остогидли літери. І от він почав потихеньку тягати їх з друкарні й давати козакам на лиття куль. Але Хведько чинив у даному разі з розбором: він не чіпав своїх, слов’янських літер, якими друкувались церковнослов’янські книги, – Хведько несвідомо став прибічником кирилиці, – а тягав він прокляту латиницю та лядщину – шрифти латинський і польський – і віддавав їх на козацьку справу.
Таким чином, через дивний збіг ідей та обставин друкарня – знаряддя єзуїтської пропаганди в південній Русі – стала знаряддям цілком протилежної їй ідеї – знаряддям козацької незалежності: єзуїтська книга, надрукована в Острозькій друкарні, побивала народність і віру України; а козацька куля, відлита з латинсько-польського шрифту тої самої друкарні, руйнувала не лише зведену єзуїтами будову окатоличення південно-руського народу, але й саму державу, що дала притулок цим розбійникам церкви Христової.
– Що ж це таке? – дивувався старий Омелько, крутячи пальцями чорненьку бляшку.
– Та літера ж дядьку, – відказав Хведько.
– Яка мат-тері її – літера? Оце горобине очко?
– Ні, дядьку, не горобине очко, а літера о, он. Несподівано загавкав Рябко і кинувся до воріт.
– Цуцу! Рябко! – почулося за воротами.
Собака радісно закрутив хвостом і гайнув у підворіття.
– Кого бог несе? – повернувся до воріт Омелько. Глянула в тому ж напрямку і його старша онука й спаленіла: собачий нюх і дівоче серце вгадали, хто йшов…
Відчинилася хвіртка, і в двір зайшло двоє знайомих уже нам парубків – ті, що їх запряжено було в біду патера Загайла і один з них іржав жеребцем, а другий попереджав патера, що буде хвицатись…
– Гі-гі-гі-гі! – раптом заіржав один із прибулих, кремезний гарний парубок з сірими веселими очима, і заіржав так добре, що навіть Рябко здивувався й хотів було загавкати, та схаменувся, збагнув, що той жартує, і ще швидше закрутив хвостом.
– Гі-гі-гі-гі! – знов заіржав веселий парубок.
– Тю на тебе! Що ти, з глузду з’їхав, чи що? – здивувався Омелько.
– Ні, дядьку, я оконячився, – відповів веселий парубок.
– А, мат-тері твоїй!.. Як це оконячився?
– Конем став, дядьку, от і іржу по-жереб’ячому.
– А я хвицаюсь; не підходьте до мене, задом вдарю, – сказав і другий парубок, смаглявий хлопчина чорними бровами, що зрослися на переніссі.
– Та тю на вас, гаспидські діти, – сердився Омелько. Усі наблизились до прибулих і з подивом поглядали на них. Гарненька старша онука Омелькова крадькома поглядала на веселого парубка, і в очах її спалахувала ніжність. Стара Омельчиха, підперши щоку рукою, хитала старою головою і теж усміхалась, шепочучи:
– От дурні – молоді ще, веселі… Парубки розказали, що з ними трапилось. Вусатий козак насупився.
– Ось до чого дійшло, – тихо бурмотів він, – людей хрещених на коней обертають…
– За що ж се вас отак? – спитав він, помовчавши якийсь час.
– Та що в неділю до костьолу не пішли, а пішли до церкви.
Гарненька дівчина, знай, поглядала крадькома на Грицька, який безтурботно розповідав про те, що возив на собі ксьондза і що його як коняку били нагайкою. І кілька разів загорілі щоки її спалахували рум’янцем від сорому та обурення.
– А чи нема у вас, бабусенько, чого-небудь мокрого? – раптом звернувся Грицько до старої Омельчихи.
Старенька лагідно усміхнулася.
– Мокрого, хлопче?
– Та мокренького, бабцю, коней напувати.
– То чого б тобі, хлопче. Сирівцю?
– Та сирівцю, чи що, аби мокреньке та холодненьке.
– Добре, хлопче… Ану, Одарю, біжи хутенько до льоху, наточи сирівцю, – звернулася старенька до онуки.
Поки ходили за сирівцем, усі перейшли в холодок і Омелько знов узявся постукувати шилом то по чоботу, то по колодці.
– Невже й оцей чоботище буде возити поганців, мат-тері їх? – з образою в голосі запитав він.
– Буде, дядьку, – відповів, сміючись, Грицько. Омелько подивився на нього докірливо, а вусатий запорожець сердито крекнув.
– Пани й ксьондзи кажуть, що нас на те бог створив, ми, бач, бидло, худоба, – вів далі Грицько.
У цей час Одаря, задихана й розчервоніла, підійшла до нього і, подавши велику миску з пінистим сирівцем, уклонилась. Грицько, взявши обома руками миску, підморгнув.
– Ану, Юхиме, – глянув він на товариша, – перехрестись за мене, а я за тебе вип’ю.
– А цур тобі! – відбувся жартом Юхим. – Коні без хреста п’ють.
Тим часом запорожець дістав з кишені своїх широких штанів люлечку й кисет з тютюном, повагом натоптав люлечку, дістав кресало, мовчки викресав огню, поклав тліючий трут у люльку, закрив її мідною, з прорізами, покришечкою, що висіла в нього на ремінці разом з кривою голкою для чищення люльки, потягнув і випустив з-під суворих вусів струмінь синього диму, сплюнув набік і подивився своїми маленькими лукавими очима на парубків.
– А хочете, хлопці, я вас навчу, як на панах та на ксьондзах їздити? – повагом промовив він.
Усі глянули на нього – хто з посмішкою, хто здивовано.
– Навчіть, дядьку, – усміхнувся Грицько, – ото б поїздив на чортовому Загайлі!
Запорожець знову потягнув люлечку, випустив синій димок і сплюнув.
– Гаразд, навчу… Тілько цього вчать у нас на Запорожжі, – процідив він крізь зуби.
Парубки перезирнулись між собою. Гарненька Одаря глянула на них і спустила додолу очі; рум’янець помітно сходив з її жвавого, тепер ніби застиглого личка… Запорожець знову пустив струмінь диму…
– Ходімо зі мною на Низ, у Великий Луг. Великий Луг буде вам батьком, Січ – матір’ю, а я буду вашим дядьком, – вів далі запорожець.
Парубки знову перезирнулись нерішуче… Омелько мовчки, сердито стукав по чоботу…
– Добре, дядьку, ходімо, – сказав Грицько, труснувши головою, і глянув на Одарю.
Дівчина стала бліда на личку, мов нежива…
Примітки
Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 88 – 93.