27. Сагайдачний під Хотином

Данило Мордовець

Минуло сім років. За ці сім років ім’я Сагайдачного завоювало собі безсмертну славу в історії України та Польщі. Водночас ім’я це стало страшним і ненависним у сусідів України – в Криму й Туреччині.

Не наша справа малювати бурхливе політичне життя героя України, як він свято додержував союзу з Польщею, як рятував її від турків та кримців, як вірний своїм союзникам полякам, рятував свого королевича: це справа правдивих істориків.

Нам більше до вподоби особисте життя цього суворого козацького батька. Життя це було сповнене поезії, хоч мало хто знав всю теплоту душі та юнацьку свіжість почуття цього сивоусого юнака. Знала це тільки Настя Горова, шинкарочка молода, до якої він прийшов колись обідранцем, потім – Ганжою Андибером, а згодом… це вже таємниця Насті…

Так минуло, кажемо, сім років, відколи вернулися козаки до Києва після зруйнування Кафи й Синопа. За цей час Сагайдачний не раз бачився з Настею, що жила вже у Києві, але не як шинкарка, а чесна вдова. На цих побаченнях вони, згадуючи минуле, неодмінно говорили про бранку Хвесю і оплакували їх. Хвеся була тим світлим спогадом у їхньому житті, якого не стерли в їхньому серці ні роки; ні життєві бурі.

Сагайдачний знов у полі з своїми козаками-сіромахами. На Польщу, із злості на цього ж Сагайдачного, султан Осман веде більш ніж півмільйонне військо.

Війська зійшлися біля Хотина. На чолі козаків був той же похмурий і мовчазний Сагайдак із Стецьком Мазепою та Небабою. І дурненький Хома коло них; і Карпом Колокузні, і Грицько, і Юхим з Острога, і Харко Макітра з Переволочної. Не було лише татарочки; яка лишилась у Насті Горової приймачкою.

На чолі польських корогов стояв великий Ходкевич із цвітом польського лицарства.

Кожного дня відбуваються сутички, і тільки вночі воїни відпочивають.

Ніч, серпнева ніч досить прохолодна… З півночі, з Московщини, свіжий вітер жене по небу сірі хмари, а гостророгий молодик то визирне, посріблить хмари, то знов сховається.

Недалеко від берега Дністра палає вогнище, навколо нього розташувалася купка козаків.

– Ти чого, Хомо, задумався? Про що? – запитав сіроокий Грицько, кладучи жаринку в свою люльку.

– Тс-с! – застеріг товаришів Карпо. – Мовчіть.

– Що таке?

– Та он щось крадеться в білому.

– Ану, біжи, Хомо, спіймай.

– Ще чого! Нехай Харко ловить.

– А справді, що б се могло буть, братця? – серйозно промовив Карпо, підводячись з турячої шкури, яка була розстелена біля вогнища і з якою він ніколи не розлучався.

– Так, треба спіймати, – погодився й Грицько.

– Може, се бранка тікає від татар.

– А може, то біла бранка, що пролітала над Кафою.

Од вогнища відійшли двоє й тихо поповзли до того місця, де було показалася біла, таємнича постать і зникла за найближчими кущами.

Минуло кілька хвилин. Раптом за кущами почувся переляканий жіночий крик:

– Господи!.. Рятуйте! – Спіймали!

Усі схопилися й кинулися до кущів.

– Не лякайте її, братця! Ведіть сюди, до вогнища.

– Та не кричіть, вражі діти! Татари почують. Незабаром з’явилася й біла жінка в супроводі Грицька та Макітри.

– Та хто ж ти така? – лагідно запитав Макітра.

– Я бранка-полонянка.

– Звідки?

– З міста Черкас.

– А давно полонена?

– Давно, років десять буде.

– А хто ж твої батьки й мати?

– Я з міщанського стану… Батька не пам’ятаю, а матір звали Анастасією Горовою…

– Як? Насті Горової дочка? – вигукнули майже всі разом.

– Та вона ж тепер живе в Києві, і в неї наша татарочка, – пояснив Хома.

Козаки тільки руками сплеснули, коли біла жінка підійшла до вогнища і полум’я освітило її гарне, біле; з чорними бровами личко, напівзакрите довгою білою чадрою.

– Свята покрова! Та се ж Хвеся, санджакова бранка!

– Та вона ж! Вона й ключі нам дістала від Кафи.

– От батько Сагайдак зрадіє!

Це справді була Хвеся. Від холоду серпневої ночі й страху за своє життя вона знесиліла і вся тремтіла, ледве стояла на ногах. Боязко білою, з дорогими перснями рукою вона весь час хрестилася, її посинілі губи шепотіли молитву.

Дівчину посадили біля вогнища. Грицько накинув їй на плечі свій жупан. Ласкаві, рідні співчутливі слова, добрі обличчя земляків – все це було великою несподіванкою для утікачки. Вона закрила обличчя руками й тихо заплакала.

– Плач, плач, бідолашна! – співчутливо промовив хтось ззаду. – Від сліз на серці полегшає.

Всі обернулися. То був старий, зовсім сивий Небаба. Йому не спалося у своєму отаманському наметі, і він підійшов до вогнища. Дізнавшись, хто була ця бранка, він радісно й побожно перехрестився.

– Хвесю! Дитинко! – сказав він тремтячим голосом.

– Тату! Се ви, – кинулася до нього бранка; – тату любий!

– Ні, дитинко; я не твій батько; я – Хвилон Небаба… Я знав тебе ще отакою – лікоть ростом, – і на руках носив тебе, і про сороку співав…

– А де мій тато?

– Тут, дитинко, недалеко.

– Я до нього хочу.

Стій, рибко!.. Нехай засне – він щось нездужає сьогодні.

– Він хворий? Я хочу його бачити… Бідний мій татуньо!

– Ні, ясочко моя, я не пущу тебе сьогодні до нього: хай завтра вранці… Як же ти втекла? Як потрапила сюди?

– Мій пан, санджак, поїхав сьогодні до султана; за ним приїжджав чауш, я лишилася в його ставці з рабами та євнухом… Євнух пішов до іншого євнуха, що калги-хана, а вартових я напоїла… Та мене й слухалися всі… І от я з вами… богородиця пречиста.

Хвеся знов почала хреститися. Її бліде обличчя розчервонілося.

– То ти, рибко, не потурчилася? – боязко запитай старий.

– Ні, дядечку, бог милував… Я не Маруся Богуславка.

– Слава богу… Ну, а того, сказати б… теє-то… Старий затнувся. Він хотів щось запитати, та не зважувався.

– Що, дядечку?

– Та як воно… теє… щодо, сказати б… як його… Дітки у тебе є?

– Хвалити бога, не було, – соромливо відповіла бранка.

– І то слава богу; а то, мабуть, не тікала б од дітей.

– А розкажи, будь ласкава, Хвесю, як се ти зникла тоді в Кафі? – запитав раптом Карпо. – Як у воду впала.

– Так, так, – ствердив Небаба.

– Ох і гримав же на нас батько, що ми не вберегли тебе, – казав Карпо, – от гримав! Не доведи, господи!

– Так, так, сто копанок! Мало київ не скуштували, – ствердив Небаба, розпалюючи люльку.

– Тільки от дядько Хвилон і ублагав.

– От як се було, – почала Хвеся, знімаючи з голови чадру, до якої і за десять років неволі вона не могла звикнути. – Коли я ввійшла у санджаків палац, мене там уже чекали інші невольники й невольниці. Вони знали, що всім їм перепаде за мене від санджака, – а його не було в місті, – тому вони схопили мене, зав’язали мені рота й голову і потайним ходом вивели з фортеці… Два дні потім ховалися зі мною в горах, поки санджак не повернувся з Бахчисарая… Ах, що тоді зі мною було! Відтоді санджак ні на крок не відпускав мене від себе: куди сам, туди й мене везе.

Раптом з боку турецького табору пролунали постріли.

– Тривога, панове! До зброї!

– А, сто копанок! Не вдасться й сьогодні поспати нашому батькові… Бережіть, панове, Хвесю: уже вдруге Сагайдак не подарує вам.

Тривога почалася по всій лінії.

Бліду, тремтячу Хвесю велетень Хома взяв на руки, як дитину, й побіг уздовж берега Дністра…

Татари навально рушили проти козацького війська; якийсь навіжений кафський санджак із своїми мурзами й перекопськими наїзниками, мов бурхливий потік, продерся крізь козацькі лави до крайнього обозу, майже до намету Сагайдачного, куди – він був певен – сховалася його прекрасна утікачка, золотокоса ханим – Хвеся, але козаки з самим батьком Сагайдаком і Небабою на чолі зімкнутої лави витримали шалений натиск гикаючих й аллалакаючих хижаків, вкрили все поле трупом, відкинувши рештки недобитого збіговиська в болото.

Сірий світанок застав козаків уже в дорозі з кривавої січі. Але тут страшна звістка пробігла по їхніх нерівних лавах.

– Батько пропав! Гетьмана ніде не видної

– Вбили батька! Вбили, кляті!

– Хто бачив?.. Де?.. Коли?

– Заарканили, кажуть, гетьмана… На аркані потягли…

– Прокляття всім нам, що ми допустили до сього!

– Вперед, братця! Або гетьмана добути, або живими не бути!

– Ганьба на наші голови! І нас громом не побило, проклятих!

– Або гетьмана добути, або живими не бути! – перекрив усі голоси могутній і хрипкий голос Карпа Колокузні, і козацька кіннота шалено поскакала в обхід татарським загонам.

– Стій, чорти! Стій! Розтопчете батька гетьмана, розтопчете, іродові діти!

Найближчі кінні шарахнули вбік, наткнувшись на якогось велетня, котрий ніс щось на плечі, підтримуючи лівою рукою, а правою люто махав шаблею.

– Та стійте ж, бісові виродки! Я гетьмана несу, стій! – кричав велетень, відмахуючись од коней, що мчали просто на нього.

– Та се Хома, братця!

– Хома ж і є! – здивувалися козаки. – Якого дідька ти на дорозі став?

– Та якого собачого сина ти несеш?

– Татарина, чи що, зловив, дурню?

– Геть! Не руш! Не підходьте, бісові душі, зарубаю! – дико кричав Хома, виблискуючи в повітрі шаблею.

– Ти що, сказився? Чого на своїх преш!

– Одійди геть! Я батька несу!

– Як батька, ти що?

– Батька… пана гетьмана… вбитого…

– Господи! Батька вбили!..

– Вбили! Пана гетьмана вбили… Ось він мертвий…

Могутній стогін прокотився полем: Сагайдачного вбили! Мертвого гетьмана знайшли!

Усі злізли з коней і кинулися до купки людей, всередині якої знавіснілий від горя й люті велетень розмахував шаблею, боячись втратити дорогий труп. У багатьох козаків, що ніколи не відчували на своїх щоках сліз, тепер вони текли по обличчях гарячими струмками…

– Не підходь! – шаленів велетень. – Живого батька не вберегли, собачі діти, загубили живого батька, тепер хочете мертвого загубити… Геть! Не підходь! Зарубаю!

– Хомо, братику, що з тобою?

– Геть! Не підходь! Він ще теплий – нікому не дам…

– Хомо! Чого ти? Дай його – поклади… – Уб’ю! Не дам! Геть!

– Візьміть його, сто копанок! Ззаду хапайте диявола! За ноги! Отак!

– Вали його на землю! Тримай!

– Та легше! Батька не забийте! Не впустіть гетьмана!!

Насилу вдалося перемогти безтямного велетня і вирвати з його рук дорогий труп героя України, славного козацького ватажка, тепер блідого, нерухомого, такого маленького, жалюгідного. Його обережно поклали на розстелені на землі козацькі жупани. З кількох ран на білу сорочку ще текла чорна кров; татари напали зненацька, і козацький ватажок не встиг як слід одягтися й застебнути свій темно-малиновий оксамитний кунтуш з китицями.

– Мати божа!.. Дивіться, панове!.. Булава!

– Гетьманська булава в руці! От диво: мертва рука булаву тримає!

– Не випустив, голуб сизий, булави своєї – не віддав поганим, і мертвий не віддав.

– До смерті тримав гетьманські клейноди, оце гетьман!

Справді, мертвий гетьман був з булавою: задубіла рука його тримала дорогий козацький клейнод.

Юрба, що збилась навколо мерця, заворушилась.

– Розступіться, панове, пропустіть, пропустіть небогу, дайте дорогу панночці, панове!

На труп гетьмана кинулась жінка з розплетеною золотою косою і, припавши головою до холодного обличчя вбитого, так і закрила його золотим волоссям.

– Тату мій! Рідний мій!

– Хвесю! Дитинко! Не побивайся! – плакав Небаба, уткнувши своє старе обличчя в мозолясті долоні. – Так було богові завгодно.

– Татуню мій! Сонечко моє!.. Ох… та він ще теплий! Він… він… він ще живий!.. Він дихає!.. Тату! Тату!.. Ох!.. Він розплющив очі!.. Дивіться!.. Татуню мій! Не закривай їх більше!

Сагайдачний справді розплющив очі. Він не був мертвий.

Примітки

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 234 – 240.