25. Страта Олексія Поповича
Данило Мордовець
Ми знову в Запорозькій Січі.
Ось уже третій день гуляють козаки, бучно святкуючи своє повернення з моря і поминаючи загиблих у поході товаришів. Увесь острів, околиці його й Дніпро аж стогнуть од веселих та буйних криків козаків, у різних кінцях розлягаються різноголосі пісні, гудуть, терликають і вищать бандури, сопілки й скрипки. То там, то тут лунають мушкетні постріли на честь загиблих, козаки викрикують їхні імена, потрясають у повітрі турецькими волосатими бунчуками, захопленими при руйнуванні турецьких міст; блищать вийняті з піхов шаблі, що невідомо кому загрожують, злітають угору козацькі шапки.
Якраз посередині січового майдану, на осонні, насунувши шапки на самі очі, один проти одного витанцьовують гопака старий Небаба з погаслою люлькою у зубах і такий же старий, коли не старіший, сивоусий Нечай, який заткнув поли кунтуша за пояс, щоб не заважали йому виробляти старими ногами неймовірні викрутаси. З обох старих ллється піт, а вони одно покрикують на сліпого бандуриста, на діда Опанасовича, який десятки років мучився в неволі у Кафі, а тепер повернувся вмирати на батьківщину: «Ще ушквар, діду, ще ушквар! Щоб горіло!»
Не видно лише Сагайдачного й писаря Стецька Мазепи. Та ще одного доброго козака не було – Олексія Поповича.
Сагайдачний і Мазепа сиділи на той час у курені за столом і писали смертний вирок Олексію Поповичу, якого тримали під вартою в холодній – в земляній тюрмі, що освітлювалася через невеликий отвір угорі. Він сидів на соломі, підперши голову руками, а біля нього, шарудячи соломою, гралася маленька татарочка і щось лепетала по-своєму.
Що ж сталося, що Олексію Поповичу пишуть смертний вирок?
А сталося ось яке нещастя. Повернувшись із походу, як сказано вище, козаки загуляли. Загуляв і Олексій Попович, завжди охочий до чарки. Коли він сп’янів, то цілком виявилась і його задерикувата, незважаючи на м’яке серце, натура: він то цілувався з козаками, то наскакував на них з кулаками й навіть з шаблею. Знаючи цю його ваду, товариші ще більше піддрочували його. А тут знайшовся ще гарний привід піддрочити забіяку: приводом цим була маленька татарочка, яку Олексій Попович любив, як свою душу. Козаки раптом надумали довести, що татарочка не може лишатися в Січі, що вона – жінка, дівчина, а жінки, за запорозьким звичаєвим законом, так само не допускалися в Січ, як і в олтар. Щоб розсердити Поповича, вони нахвалялися вигнати татарочку, а коли що, то і його разом з нею.
Через усе це Олексій Попович зовсім сказився. Він почав лаяти козаків, запорозькі звичаї і всю старшину: казав, що сам піде з цього проклятого гнізда і перейде до москалів, а щоб помститися козакам, наведе на них москалів і ляхів. Коли йому сказали, що батько звелів утихомирити його, він і батька почав лаяти, узиваючи того старим собакою, казав, що не він, Сагайдачний, Кафу здобув, а що її здобуто завдяки його, Олексія Поповича, спритності та колишньому знайомству із старим кобзарем, сліпим Опанасовичем. Мало цього, не тямлячи себе, він кидався на козаків і рубав їх шаблею. А коли Сагайдачний, зачувши цей гармидер, вийшов з куреня з булавою, щоб угамувати бешкетників, Олексій Попович кинувся на гетьмана з лайкою, вибив у нього з рук булаву і, зірвавши з його голови шапку, почав тягати старого за чуба…
Уздрівши це видовище, козаки розлютилися й хотіли тут же розшматувати зухвальця, та Сагайдачний спинив їх, віддавши винного на суд війська. Військо одностайне присудило: Олексія Поповича скарати горлом – забити киями на смерть…
От і сидить він тепер у холодній, чекаючи смерті. На-веселі його думи. У такі хвилини надто багато згадується – згадується все, все життя, усі його найяскравіші події, і світлі й похмурі, й дорогі до болю і до болю безвідрадні, які хотілося б забути, викинути з пам’яті… та їх не викинеш, вони ятрять душу, холодять серце…
Гомін за дверима холодної і бряжчання ключів. Двері відчиняються, і з’являються козаки з оголеними шаблями, а з ними писар Мазепа з папером у руці.
– Час, Олексію, до кола козацького, – сказав він хрипко, – молися востаннє милосердному богу.
Олексій Попович підвівся і мовчки став навколішки. Недовга була його молитва; він перехрестився, поклав кілька поклонів і випростався, не кажучи й слова. Але тут його очі упали на татарочку, яка притулилася до нього, обхопивши за ногу… Він підняв її, подивився в її світлі оченята, перехрестив і поцілував…
– Відайте її моїй матері, у Пирятин, – сказав він Мазепі і поставив дівчинку на землю.
Мазепа подав знак одному козакові, щоб він вивів дитину. Ридаючу дівчинку винесли з холодної. За нею вийшов і Олексій Попович у супроводі сторожі. Він не протестував, не скаржився – він знав козацькі звичаї.
Засудженого повели через розбурханий січовий майдан; перед ним і за ним ішли козаки з голими шаблями. Попович ішов блідий, з похиленою головою. Побачивши засудженого, розбурхане море козаків одразу стихло. Змовкли бандури, скрипки, сопілки. Обличчя у всіх стали серйозні.
Край майдану, ближче до січових воріт, стояв грубий стовп, вкопаний у землю. На висоті близько трьох аршин від землі у стовп було вбито два залізних кільця. Коло стовпа, трохи осторонь, стояв величезний шаплик, наповнений оковитою. У шаплику на тоненькому ланцюжку плавав коряк з березового кореня. Тут-таки, біля шаплика, звалені на купу, лежали киї – козацьке знаряддя привселюдної кари.
Часом очі засудженого спинялися на товаришах, ніби шукаючи відповіді на останнє запитання, що хвилювало його, або питаючи: «Що ж це таке?.. За віщо? Невже це правда?» Але козаки уникали погляду нещасного товариша, докірливо дивилися на інших, ніби кажучи: «Хто ж це зробив? Хто звелів занапастити людину?» У декого на очах блищали сльози. Чулося прискорене, важке дихання натовпу, глибокі зітхання.
Засуджений глянув на небо, на сонце, що вдарило йому просто у вічі, й знову похнюпився.
Поповича підвели до стовпа. Він зупинився і ще раз глянув довкола себе. Всім, здавалося, було нестерпно тяжко… «Хто ж це хоче його вбити? Хто цей лиходій?» – читалося на похмурих обличчях козаків, і в їхніх очах світився сором, сором, сором…
Мазепа розгорнув папір і почав читати, але його ніхто, здавалося, не чув, – кожний думав про щось своє, далеке й близьке… 1 Олексій Попович думав… «Блажен муж, іже не іде на раду нечестивих», – згадалося йому, як він читав по покійному батьку.
– «…скарати горлом – забити киями до смерті», – виразно читав писар Мазепа.
Читання скінчилося. Два козаки з чужого куреня підійшли до засудженого і двома сиром’ятними ременями скрутили йому руки. Олексій Попович сам повернувся до смертного стовпа і підняв руки до залізних кілець… але одразу ж опустив їх…
– Я не собака, – похмуро сказав він.
Ривком розірвавши комір сорочки, він зняв з шиї хреста, перехрестився й поцілував його. За ним перехрестились усі козаки.
Засуджений шукав когось очима… Очі зупинилися на Небабі… Небаба підійшов…
– Що, Олексієчку? – тихо запитав він.
Засуджений подав йому свого хреста.
– Почепіть на дитину, на татарочку, – глухо промовив він.
Потім він знову повернувся до стовпа і підняв руки до кілець.
– Тепер бийте! – були його останні слова.
Ремені просунули в кільця й зав’язали. Обличчя засудженого вже не видно було, а виднілася лише широка спина, потилиця, шия і широко розставлені ноги.
– Данило Гнучкий, перший кий! – виголосив писар. Од козаків відокремився широкоплечий; смуглявий неоковирний козарлюга, поволі підійшов до шаплика з оковитою, поволі перехрестився; зачерпнув повний коряк горілки, випив його; крекнув, утер рукавом вуса; взяв із купи один кий і підійшов до засудженого.
– Прощай; Олексію! – голосно сказав він і, широко розмахнувшись, вдарив києм по спині засудженого; той здригнувся й міцно стиснув кулаки.
– Карпо Вареник; другий кий! – мовив далі Мазепа.
і Вареник підходив до шаплика; випивав; перехрестившись, коряк горілки, брав кий і виголошував:
– Прощай, брате Олексієчку! Не я б’ю – військо запорозьке б’є!
І знову піднявся в повітрі кий; і знову глухий удар.
– Кость Долотоносенко, третій кий! І знову те ж пиття і кий у руках.
– Прости, душа козача! Прости; братику!
– Дорош Лизогуб; четвертий кий! Молись, Олексієчку! Молись, друже!
П’ятий кий, десятий, дванадцятий… Хоч би крик; хоч би стогін біля стовпа…
Тільки руки дедалі більше витягуються і натягають ремені… Стиснуті кулаки розтуляються… Широко розставлені ноги підломлюються… Тіло вже не здригається…
– Прощай козак! – чути в натовпі.
А з куреня долинає дитячий плач: то плаче татарочка.
Примітки
Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 224 – 229.