11. Прорив через Кизи-Кермен
Данило Мордовець
Козацька флотилія щасливо допливла до Кизи-Кермена.
Це була невеличка турецька фортеця, що стояла майже біля входу в дніпровські лимани й призначалася, власне, для того, щоб закривати собою Дніпро з його страшними чубатими жителями і не давати їм можливості з їхніми легкими, невловимими, як блискавка, і страшними, як грім божий, чайками випливати в Чорне море, у цей дорогий басейн падишаха з розкиданими по берегах, його такими багатими й гарними містами, як Козлов, Кафа, Трапезонт, Синоп і сам Стамбул – блискуче підніжжя тіні аллаха на землі.
На стінах Кизи-Кермена стирчало щось з дюжину чорних гармат, похмурі дула яких, звернені до Дніпра, ладні були щомиті вивергати вогонь і смерть тим зухвалим смертним, що насмілилися б з Дніпра пробратися в заповідний басейн падишаха, в голубе море, назване Чорним тому, що під час бурі на ньому, як запевняв Копичі-паша московського посла Українцева, «стають чорними серця людські».
Крім того, біля фортеці з одного берега на другий перекинуто було ланцюги, які перегороджували ріку, а якщо й не могли цілком її перегородити, бо від власної ваги занурювались у воду досить глибоко, і, у всякому разі, глибше, ніж сиділи на воді легкі козацькі чайки, що, наче горіхова шкаралупа пливли майже по поверхні, – якщо, повторюємо, і не могли цілком загородити Дніпра, то завдяки різним поплавкам, прикріпленим до них, і дзвінким металевим брязкальцям попереджали сторожу фортеці, особливо темної ночі, що ворог крадеться через ланцюги. Тоді гармати, наведені саме на це місце, на загороджувальні ланцюги, робили кілька пострілів, і ворог мав неодмінно загинути під ядрами або піти на дно з усіма своїми чайками раків ловити, як казали запорожці.
Усе це дуже добре знав хитрий батько козацький, старий Сагайдак, і тому заздалегідь ужив заходів.
Він наказав флотилії зупинитися, не доїжджаючи кількох верстов до Кизи-Кермена, біля берега Дніпра, де утворилася ніби природна гавань. Берег вкритий був лісом – старими дубами, осокорами, тополями. Сагайдачний, вийшовши на берег, наказав козакам рубати найгрубіші дерева і тягти їх до води. Дітки узялися пильно до роботи і незабаром повалили на землю кілька десятків дубів і осокорів, що прикрашали незаймані береги цієї незайманої ріки.
– Скільки чайок, – стільки й дубів, дітки! – наказав Сагайдачний.
– Добре, батьку, – відповіли дружно дітки й почали лічити повалені дерева.
– Лічи ти, Хомо! – глузували козаки з придуркуватого, простодушного Хоми. – Ти ж бо з біса добре лічиш!
Хома почав лічити, загинаючи свої оцупкуваті пальці на правій руці:
– Оце раз, оце два, оце три…
Так він щасливо дійшов до двадцяти дев’яти, а там збився.
– Оце двадцять дев’ять, оце двадцять десять, оце двадцять одинадцять…
Вибух реготу перервав його своєрідну лічбу. Хома сторопів і, знай собі, все згинав то той, то другий палець.
– Добре! Добре, Хомо! Лічи далі: двадцять десять, двадцять – люлька, тридцять – кресало…
Знову розлігся регіт.
– Чого гигочете, сто копанок чортів! – гримнув на них старий отаман Небаба.
Нарешті зрубані дуби були полічені. Підійшов старий батько Сагайдак, спираючись на шаблю.
– А тепер, дітки, у воду дуби та прив’язуйте їх легенько до човнів, – наказав він.
– У! З біса ж і хитрий у нас батько, стонадцять кіп! – бурчав сам до себе Карпо, тягнучи з друкарем, Грицьком та Юхимом велетенського дуба в воду.
Коли всі зрубані дерева стягнули в Дніпро, Сагайдачний наказав до кожної чайки прив’язати по дереву, але так, щоб вони пливли не позаду чайок, а поперед них. Потім перепочили, повечеряли на березі, не розкладаючи вогнищ, щоб не видати сторожовим туркам своєї присутності. Незабаром смеркло, настала ніч, темна, вітряна… Подув північний холоднуватий вітер, відомий у запорожців під назвою «москаля».
– «Москаль знявся, це нам на руку, – зауважили козаки.
– «Москаль» нас і в море винесе.
Опівночі флотилія рушила далі, але вже так, що кожна чайка йшла майже весло до весла з іншою чайкою, – рухалися лавою, в один або в два ряди. Посувалися вперед надзвичайно тихо: жодне весло не хлюпнуло сонною водою, бо флотилія йшла не на веслах, а просто пливла за течією.
Попереду чайок пливли якісь темні страховища: чи то люди-велетні, чи то звірі, чи то чорні дивоглядні риби… Стирчали з води якісь руки, велетенські пальці на цих руках: це пливли прив’язані до чайок дуби та осокори…
Тихо, незвичайно тихо, хоч би почувся подих чий-небудь… Тільки дихає «москаль», дихне поривчасто, пробіжить по воді й вщухне…
Десь там, у темряві, заспівав півень: це в Кизи-Кермені – турецький півень, а співає він так само, як козацький на Україні. Знов заспівав півень, – це північ… Та й в небі визоріло: он Петрів Хрест, он Чепіга горить, Волосожар… І в Дніпрі з темної води визирають і мигтять зірочки… Одна покотилася по небі і, здається, впала у Дніпро… Застогнав десь пугач…
На одній із чайок, що йде трохи попереду інший чорніє на носі ніби статуя. Це стоїть непорушно сам Сагайдачний і не відводить очей від оповитої туманом далечини…
Там, попереду, в тому мороці, забрехав собака… Це в Кизи-Кермені турецький собака на вітер бреше, не спиться йому, як і всякому собаці…
Ледь-ледь заблимав попереду вогник… Напевно, віконечку сторожової башти…
А може, це зірочка… Ні, не зірочка – темніють о риси башти, стін…
Знову порив вітру, «москаль» війнув козакам у потилицю, і знову тихо…
– Весла у воду, стій, ні кроку! – пролунав раптом голос Сагайдачного, але так тихо, що почули тільки найближчі чайки.
– Весла у воду, стій, ні кроку! – пішло по всій флотилії.
І чайки вмент зупинилися. Попереду вирізьблювались темні виступи башти.
Настав вирішальний момент.
– Спускай дуби! Ріж – знову пролунав голос кошового.
– Ріж! Спускай дуби! – пішло по всій флотилії, від одного берега Дніпра до другого.
Відрізані від чайок дуби й осокори, ворушачи над водою обрубаними гілками, наче велетенськими руками, попливли вниз за водою…
Чайки, утримувані веслами, стояли на воді непорушно…
Дуби зникали з очей… Дехто з козаків хрестився…
Тихо, незвичайно тихо навколо, навіть «москаль» не віє… Минуло кілька хвилин… Наче спросоння хрипко заспівав півень, йому відповів сонним гавканням собака, і знову стало тихо.
Раптом попереду, далеко поза цією пітьмою, почулось якесь глухе брязкання, ще, ще…
– Зачепили! – прошепотів до себе Карпо, налягаючи на весло.
У цю мить гримнув гарматний постріл, за ним другий, третій… Прокинулась фортеця, загриміла стіна – шкварять турки по колодах, по дубах та осокорах, гадаючи, що то вони по козаках стріляють та по їх зухвалих човнах… «Алла! Алла! Алла!» – виють у пітьмі голоси.
Постріл за пострілом гримить із стін фортеці. Чути, як ядра хляпають в ріку, розривають ланцюги, каламутять воду. Картеч і ядра хряскають по колодах, брязкають ланцюги.
– Ких-ких-ких! – затискаючи носа й рота рукою, не може втриматися від сміху добряга Хома. – Ото дурні, по колодах гатять…
– І хитрий достобіса у нас батько! – шепочуть молоді козаки.
Ще кілка разів гримнули залпи й стихли: чи то всі набої вистріляно, чи то турки подумали собі, що знищили зухвалих ягуарів.
Тихо й темно попереду, хоч в око стрель…
– Рушаймо, дітки, та тихо-тихо, водою не хлюпни! – чується знов у темряві голос Сагайдачного.
– Рушай! Рушай! – покотилося тихо від берега до берега.
У ту ж мить поривчасто війнув «москаль», і чайки птахом полинули темною поверхнею похмурої ріки… Ось вони вже напроти фортеці… Зі стін долинають при глушені голоси… Злякані корови ревуть за стінами.
Чайки вже минули фортецю…
– Ких-ких-ких! – не може стриматися Хома.
– Мовчи, Хомо, ще не дома, – застерігають його.
– Оце так батько! Оце-то старий Сагайдак!
– Налягай, налягай, братця, щоб весла тріщали! Налягай до живих печінок! Або слави добути, або дома не бути!
Чайки летіли стрілою, далеко лишивши за собою страшний Кизи-Кермен.
Уже над ранок, підійшовши до лиманів, вони зупинилися й поховались у неозорих плавнях, наче дикі качки. Тут, під захистом очерету, козаки стали на відпочинок перед виступом у відкрите море. Місце для стоянки й відпочинку було щонайкраще. На десятки верстов розкинулися плавні, в яких могло сховатися ціле військо й лишитися непоміченим цілий флот з невеликих суден. Незайманий очерет був такий високий, що в ньому могли ходити велетні і все ж вершечки гарного, стрункого, гнучкого очерету ховали б їх з головою.
В очереті гніздилися незліченні зграї водяних птахів – бакланів, чапель, гусей, качок, куликів, лисух, диких курочок, бугаїв. Від пташиних голосів над лиманами стояв стогін. Часом над очеретом наче буря про мчить: то пробігали стада наляканих чимсь диких кабанів, яких на лиманах була сила-силенна.
Козаки взагалі любили очерет, бо в очереті вони ховалися від поганих бусурманів, в очереті вони полювали на птахів та звірину, в очереті й рибу ловили – одне з багатств їхнього скромного життя. Козак і в пісні не забував свого очерету, а дівчина, вихваляючи свого милого, співала також про очерет:
Очерет-осока,
Чорні брови в козака.
Та зате в очереті водилося й лихо козакове, я отруювало все його життя в цій Палестині: лихо це – комар. Комарі в лиманах серед очерету були якоюсь карою божою, муками єгипетськими, і народна поезія, згадуючи про злигодні козацького вільного життя, згадувала й про комара; кожному козакові доводилося «козацьким білим тілом комарів годувати»..
Саме в цьому очереті й отаборилися запорожці, щасливо поминувши Кизи-Кермен. Хто заснув у човнах, хто на березі, в очереті. Вартові розташувалися край поснулого війська, хоч теж у траві, але на більш високих місцях, звідки видно було і лимани, і степи, що ген розкинулися на неозорих просторах.
Вартові розташовувалися невеликими гуртками – по двоє й по троє: якщо один ненароком задрімає, то другий пильнуватиме.
Раптом десь у траві чи в очереті почувся крик перепела.
«Під-подом, під-подом!» – повторився він ясно знову. «Сховав-сховав сховав!» – відгукнувся на це запорожець.
«Сховав-сховав-сховав!» – пішло луною в різних місцях.
Це обережний Небаба перевіряв варту; для цього він, причаївшись десь в очереті, наслідував крик перепела, а йому тим же криком мали відповідати вартові. Горе тому безтурботному, який би заснув і не відгукнувся, – його чекало жорстоке покарання киями.
Примітки
Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 122 – 127.