9. Походження Сагайдачного

Данило Мордовець

Конашевич-Сагайдачний…

Що це була за особа – Конашевич-Сагайдачний?..

На Дністрі, в місті Самборі, жила собі жона благочестива, удова старенька, на прізвисько Сагайдачиха. Було в неї єдине чадо улюблене – синок Петрусь. Це був хлопчик тихий слухняний, хоч нерідко засмучував матір дивними вибриками, які полягали в тому, що він частенько пропадав цілими днями й тижнями, а потім з’являвся де-небудь верстов за сто, а то й більше, або з почаївськими та київськими прочанами. Коли мати було питала його: «Де ти, синку, пропадав?» – він відповідав, що або ходив до рахманів, або шукав, де кінець світу, або, врешті, розпитував старців, де живе Вернигора, – і стара, бувало, тільки об поли вдариться руками.

Все, що Петрусь чув чудесного й таємничого, все це він хотів сам бачити. Чув він якось, що живуть десь незнані люди, якісь рахмани, і що знайти їх можна в такий спосіб: коли буває в людей великдень і люди їдять крашанки, то якщо кинути від свяченого яйця шкаралупу у воду так, щоб вона не потонула в річці, то шкаралупа ця попливе річкою, буде плисти день, два, три, може з тиждень чи й більше, і допливе, нарешті, до рахманського царства. І от тоді, коли рахмани побачать, що припливли до них шкаралупи від крашанок з того світу, тоді і в них почнеться великдень. От, наслухавшись цього, Петрусь Сагайдачний одного разу й кинув на великдень шкаралупу з яйця в Дністер – і зник із Самбора: він пішов берегом Дністра слідом за шкаралупою, що пливла за водою, звісно, губив її з очей і все йшов, поки знайомі чумаки не зустріли його на дорозі й не привезли до матері. Таким же чином він шукав і кінця світу, і таємничого Вернигору, про якого він чув, що той горами вергає.

Стара Сагайдачиха, журячись сином, казала про його дивацтва на сповіді самому батюшці, і батюшка заспокоїв її, що хлопчик недарма шукає кінця світу, що йому так від бога дано, що в отроцтві, через нерозуміння своє, він шукає рахманів і Вернигору, а коли змужніє, то стане угодний богові і буде істину шукати; що тому його слід віддати в книжну науку, – і процвіте розум хлопчика, яко сухий жезл Ааронів, – сказав у кінці батюшка і, побачивши після того Петруся, погладив його по голівці й мовив, усміхаючись: «Бути тобі Вернигорою».

Тоді Сагайдачиха, відслуживши на дорогу молебень, відвезла свого улюбленця в Острог і віддала в тамтешню школу. В школі Петрусь учився добре, але також відзначався різними вибриками: то дивував учителів надзвичайною кмітливістю, розумінням предмета науки й випереджав усіх знаннями, то раптом починав лінуватися, пропадав цілими днями, блукав невідомо де і потім знову з’являвся. Коли наставники питали його, де він пропадав, юний Сагайдачний неохоче відповідав, що він ходив у пустиню, шукав бога, постився, сподіваючись, що йому явиться біс для спокуси, але біс не являвся, і таке інше. Тим часом наставники не могли не бачити, що він був дуже богомольний, багато читав священних книг, багато знав, і сподівалися, що з нього вийде пустельник. Та вийшло не те – юний Сагайдачний пропав, так-таки пропав безвісти.

Де він пропадав – ніхто не знав: одні гадали, що пішов на Афон, де віддавна спасався його земляк Іоанн через свою письменність і незвичайну набожність вій з Вишні; інші, сміливіші, підозрівали, що він помандрував на Запорожжя.

Через багато років сталося таке. На Спаса в місті Черкасах, на ринку, серед святково вбраного поспільства, серед статечних міщан і довговусих козаків, серед строкатої молоді – парубків, дівчат, молодиць і дітвори, серед навалених на майдані куп кавунів, динь і огірків, серед возів з яблуками, сливами й грушами походжав собі самотньо невідомий обідранець, бідний козак-нетяга, – таким він здавався усім навколо: чи то бурлака – попихач жидівський, якому в житті не щастило, чи то п’яниця козак, чи то гольтіпака свинопас і волопас, який забрів на ринок, не маючи в кишені ні шеляга, щоб купити собі святкове яблучко або свічку богові поставити від свого сирітства.

На бідному козакові-нетязі, як говориться в думі, метлялися три сиром’язі – три гатунки дрантя: опанчина рогозовая – тобто сплетена з рогози, схожа на погану, драну рогожину; друга на ньому прикраса – поясина хмельовая, пояс, скручений із зів’ялих батогів хмелю; ще на козакові прикраса – чоботи-сап’янці, та такі, що крізь них видно п’яти й пальці: «Де ступить – босою ногою слід пише…» Отакий-то був молодець! Мало того: ще на козакові красувалася смушева шапка – шапка-бирка, зверху дірка, хутро давно облізло й околички теж, як кажуть, чортма – взагалі шапка на диво всім «дощем покрита й вітром на славу козацьку підбита»… Та молодець ходить собі гордо, спльовує через губу й навіть зухвало поглядає на якихось пишних трьох чи то ляхів-панів, чи то козаків, які корчать із себе ляшків-панків і навіть трохи ляхом вирубують, тобто намагаються говорити по-польськи: одне слово, це були справжні дуки-срібляники, багачі, значні козаки.

– А чи не піти нам, шановні панове, до шинкарки? – сказав один із дуків, скоса глянувши на обідранця-нетягу.

– До Насті Горової, шинкарочки степової? – спитав, осміхаючись, другий дука.

– А-хоч би й до Насті, – відказав перший.

– Добре, панове! У неї такий є запридух-горілка оковита, що аж очі рогом лізуть від єдиної чарки, – докинув третій.

Нетяга начебто й не чує цього, та й щез поміж возами з яблуками та грушами.

Однак, коли дуки ввійшли до шинку й привіталися з гарною молодою шинкаркою, яка показала їм усі перлові зуби з-за коралових губенят, вони помітили, що обідранець-нетяга був уже тут: він стояв скромно біля палаючої печі, і, певно, сушив біля вогню свою недавно намоклу під дощем шапку, яка, здавалося, от-от розлізеться зовсім.

Хоча, за народним звичаєм, ті, що ввійшли в шинок пізніше, й повинні були привітатися з тим, хто зайшов раніше, хоч би який він був голодранець і навіть п’яниця, однак пихаті дуки цього не зробили й поважно посідали за стіл.

– Гей, Насте-серце! – сказав старший із дуків. – Давай нам меду і доброї горілки!

– Якої ж, паночку, вам горілки дати, – защебетала шинкарка, брязкаючи намистом та мідним хрестом на повних грудях, – простої чи оковитої?

– Найпекельнішої, запридуху! – відказав другий.

– Спотикачу, дядька спотикайленка, – додав третій. Шинкарка метнулася до полиць, дістала, що там треба, поставила на стіл, збігала потім за медом, котрий так і пінився, як сердитий пан, усе це порозставляла на столі, а тоді відійшла набік і підперла рум’яну щоку рукою.

– Пийте, паночки, на здоров’ячко, та не забувайте вашою ласкою Настю-шинкарочку, – прощебетала вона. Їй уклонилася. А нетяга все стоїть біля печі, знай, сушить свою обідрану шапку й скоса поглядає на пихатих дуків. Ті почали пити, і знову, всупереч народному звичаю, хоч би один з них почастував бідного гольтіпаку шклянкою меду або чаркою горілки.

По обличчю нетяги майнула недобра посмішка, а він, знай, поглядає на бенкетуючих. У його ясних чорних очах було щось таке, від чого дукам ставало моторошно, горілка не йшла в горло… Дратував їх цей гольтіпака своїм спокійним поглядом; здавалося, що ці очі, очі гольтіпаки, дивляться на них так, як іноді очі значного пана, якого-небудь ясновельможного князя, дивляться на найнужденнішого хлопа…

Не витримали цього дуки, тим більше, що й хміль почав уже вступати їм у голови.

– Гей, шинкарко Горова, Насте молода! – гукнув Войтенко, запишавшись та удаючи з себе великого пана. – Гей, шинкарко! Нам солодкого меду підливай, а цього козака, пресучого сина, в шию з хати випихай!

– Геть його! Геть! – гримнув і Золотаренко. – Певно, він, пресучий син, по винницях та броварнях валявся – обсмалився, обшарпався, обідрався та тепер до нас прийшов добувати, щоб у другу корчму нести пропивати.

Гольтіпака на це тільки посміхнувся, а шинкарка, сміючись, підійшла до нього й узяла за чорного чуба.

– Іди, іди, козаче, іди з богом, – реготала вона, тягнучи гольтіпаку, наче вола за роги, а другою рукою помаленьку ляпаючи по потилиці.

Козак, звісно, опирався. Настя реготала й тягла його далі, поки, захекавшись, насилу дотягла до порога. Але далі порога незвичайний гість не йшов: він уперся голими п’ятами в поріг, зачепився реп’яхом у дверях і не йде… Стомилася Настя.

– А цур тобі та пек! Ото бугай який здоровий! – сміялася вона, дмухаючи собі на долоні. – Ох, долоні болять.

Тоді старшому з дуків, Гаврилові Довгополенку, жаль стало нещасного, і він, витягши з кишені гріш і підійшовши до шинкарки, тихенько сказав:

– Ось що, Насте-серце, хоч ти на цих бідних козаків і зла, та все-таки обачна… Коли б ти, серце, збігала в льох та на людський гріш хоч якого-небудь пива вточила цьому козакові, бідному нетязі, на похмілля живіт його козацький покріпила.

Шинкарка узяла гріш, лукаво усміхнулась і сказала, що напоїть гольтіпаку. Вийшла вона до ванькира і прошепотіла наймичці:

– Біжи, дівко-наймичко, в льох, та візьми коновку четвертну, та наточи пива, але, гляди, не з перших бочок; пропусти ти вісім бочок, а з дев’ятої наточи поганого пива: краще вже його таким нетягам роздати, ніж свиням виливати.

Та молода наймичка була жалісливішою за свою хазяйку. Вона сама зазнала нужди і співчувала бідності. До того ж обличчя гольтіпаки здалося їй добрим і гарним, а таких лагідних, промовистих очей під чорними бровами вона ні в кого не бачила. Тому вона не вчинила так, як наказувала хазяйка, – поминути вісім бочок у льоху і наточити з дев’ятої негодящого, кислого пива. Навпаки, узявши грубу, нову, важку четвертну коновку з вушками, вона поминула дев’яту бочку і наточила меду з десятої – найкращого, найміцнішого меду, який тільки був у льоху і який називався «п’яне чоло».

Повернувшись з коновкою в світлицю, наймичка о. вернула обличчя від меду, так наче від нього дуже тхне а тим часом ласкаво підморгнула гольтіпаці й, подаю йому коновку, вклонилася.

Нетяга, приязно блиснувши своїми чорними очима узяв з її рук коновку, поволі прихилився до печі, неквапливо покуштував напій, посмакував – переконався, щ він чудовий, усміхнувся своєю загадковою посмішкою, щільно притулився губами до коновки й напився досхочу. Перевівши подих, він знов узяв коновку за одно вух нахилив її, припав до краю – і стало в тій коновці сухо Вдарив козакові в голову хмельниченко – «п’яне чоло» справді виявилося п’янким.

А дуки, знай, хиляють.

Раптом нетяга як гепне дубовою коновкою об землю! Удар був такий міцний, що із стола у дуків попадали чарки й пляшки, з печі полетіла сажа, а шинкар з переляку присіла за шинквас.

– Ох, лишечко! – зарепетувала вона. Бенкетуючі посхоплювалися з лав. Вони були дуже здивовані.

– Ото дурень! – докірливо сказав Золотаренко. Мабуть, він доброї горілки не пив ніколи, що його отак і погане пиво розібрало,

Почувши це, гольтіпака випростався, бадьоро підійшов до стола і, дивлячись сміливими палаючими очима на дуків, гукнув:

– Гей ви, ляхове, вражі синове! Ану, посувайтесь до порога, щоб мені, козакові-нетязі, було де на покуті з постолами сісти.

Дуки нерішуче перезирнулися. Нетяга не схожий уже був на нещасного гольтіпаку.

– Геть, дуки-срібляники! – повторив він свій наказ.

Дуки бачили, що такого п’яницю та силача не подужаєш, що він може і в них коновкою пошпурити, і визнали за краще посунутися, дати за столом місце цьому розбишаці.

Шинкарка теж принишкла й здивовано поглядала на чудернацького гостя. Наймичка виглядала із ванькира, намагаючись стрінутися з його сердитим поглядом:

Нетяга тим часом сів за стіл на покуті, відсунув від себе чужі чарки та пляшки й витяг з-під своєї рогозової опанчі щирозлотного обушка.

– Гей, шинкарко! – гукнув він, кладучи свою заставщину на стіл. – Цебер меду за цей обушок!

Перелякана недавнім грюкотом, шинкарка не знала, що їй робити, і запитливо поглядала на дуків, боячись зустрітися з сердитим поглядом нетяги.

Дуки, посміхнувшись, перезирнулися.

– Не давай йому, Насте, – сказав нарешті Войтенко, – не викупить він у тебе сеї заставщини, поки не буде в нас воли поганяти або в тебе груби топити.

Тоді гольтіпака, не кажучи й слова, розпустив свій пояс з хмельових батогів, розстебнув широкого шкіряного череса, що був під рогозовою опанчею, труснув ним, – і з нього посипалися блискучи червінці, що так і устелили собою весь стіл.

Картина швидко змінилася.

Шинкарка ахнула й перехилилась усім тілом через шинквас. Гарні очі її засвітилися жадобою, губи затремтіли. У дуків, як побачили вони таку купу золота, і хміль з голови вилетів. Вони кинулися навперебій догоджати гольтіпаці.

– Ох, братику, пане козаченьку! Як же ти нас одурив! – заговорив Золотаренко.

– Випий, козаченьку, випий, серце нашого меду-горілки! – підсипався Войтенко.

– Не май на нас, братику, серця, що ми з тебе насміялися, – то ми жартували…

Нетяга, не кажучи й слова, підійшов до відчиненого вікна і свиснув.

І раптом – звідки й взялися – у шинок заходять троє добре вбраних козаків, по всьому видно, що джури, і, низько кланяючись, підходять до гольтіпаки.

– Здоров був, батьку козацький! Ось твої шати, – сказав перший з них, – шовкові жупани.

– А ось твої, батьку, жовті сап’янці! – привітав його другий джура.

– А це твої, батьку, червоні штани та шапка-оксамитка, – привітав третій.

І справді в руках у козаків була дорога одежа: у першого – голубі шовкові жупани із золотими китицями й гаптуванням; у другого – жовті сап’янові чоботи; у третього – червоні широченні штани, такі широкі, що коли в них козак іде, то сам за собою штанями слід замітає.

Нетяга тут-таки, не соромлячись, жінок, вбрався й закрутив вуса.

Коли невідомий гольтіпака обернувся на пишно вбраного козака, на лицаря, старший джура звернувся до нього з такими словами, які дуже збентежили дуків і шинкарку:

– Гей, Хвесько Ганжо Андибере, батьку козацький, славний лицарю! Чи довго тут байдики битимеш? Час-пора йти на Україну батькувати.

Дуки навіть подалися назад, зачувши ці слова, і посунулися до самого порога.

– То це, братця, не козак – бідний нетяга! – зашепотіли вони злякано.

– Еге! То се Хвесько Ганжа Андибер – гетьман запорозький…

– Отаман кошовий, братця, – про нього вже давно слава йде!

Отямившись трохи, вони з поклонами наблизились до перебраного нетяги ї почали вибачатися, що помилково пожартували з ним.

А Гаврило Довгополенко, підійшовши до нього й вклоняючись низько, сказав:

– Присунься ж і ти до нас, батьку козацький, ближче, вклонимося ми тобі нижче, будемо думати та гадати, як би добре було на славній Україні проживати.

А Войтенко й Золотаренко одразу ж піднесли йому з своїх рук мед та пиво. Дивний незнайомець не відмовлявся від частування, але, приймаючи з їхніх рук напитки, не пив їх, а виливав на свою дорогу одежу.

– Гей, шати мої, шати! – вигукував він при цьому. – Пийте, гуляйте! Не мене шанують – вас поважають, бо доки я вас на себе не зодягав, то й шани від дуків-срібляників не видав.

Спантеличені дуки розгублено переступали з ноги на ногу, соромлячись глянути в очі цьому дияволу, що наче з неба впав, та його трьом чубатим, засмаглим ангелам. Шинкарка теж стояла ні жива ні мертва. Тільки наймичка одверто раділа, витріщаючи свої веселі очі на козака-нетягу, що тепер аж сяяв у дорогих шатах.

Та недовго тривало це збентеження. Страшний незнайомець глянув на своїх молодців.

– Гей, козаки-дітки, друзі-молодці! – гукнув він і лагідно і грізно водночас. – Прошу я вас, друзі, добре дбайте, сих дуків-срібляників за лоб, паче волів, із-за стола виводжайте, перед вікнами покладайте, у три березини потягайте, щоб вони мене пам’ятали, до кінця віку не забували.

І він показав на Войтенка та на Золотаренка, а до Гаврила Довгополенка звернувся по-дружньому:

– А ти, брате, сідай коло мене, вип’ємо: ти бідним чоловіком не погордував, а хто бідним чоловіком не гордує, для того й бог добра не пошкодує.

Войтенка й Золотаренка джури тим часом узяли за чуби і, наче волів, вивели з шинку, поклали під вікнами і, незважаючи на їхній лемент, на те, врешті, що з усього ринку та з берега збіглось багато цікавих, добре відшмагали березою, та ще й прочитали їм напучення.

– Гей, дуки ви, дуки! – примовляв той, що бив. – За вами ліси й луки: ніде нашому брату, козаку-нетязі, стати, коня попасти…

– Так їх, так їх, дуків! – кричав натовп. – Вони з бідного чоловіка останню сорочку знімають.

– Оце так Хвесько-козак! Оце так Ганжа Андибер! – лунали радісні голоси. – Він за нашого брата стоїть – за голоту.

Оцей таємничий гольтіпака, цей Ганжа Андибер і був Петро Конашевич-Сагайдачний, що стільки років пропадав безвісти.

Примітки

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 110 – 117.