20. Сіль замість снігу

Данило Мордовець

Коли наступного дня вранці, закінчивши з допомогою півдюжини покоївок свій розкішний туалет, княгиня, сяючи молодістю і красою, вийшла на галерею, вона була вражена незвичайним видовищем: через буйну зелень плюща, дикого винограду та інших повзучих рослин, що густою сіткою захищали галерею від променів сонця, вона раптом побачила за Сулою… – чи не сон це? чи не марить вона після вчорашньої розмови?… – вона побачила сніг! – цілу сніжну рівнину, що полискувала на сонці першим, чистим, яскравим і блискучим зимовим покровом… І кущі на галявині, і висока трава, і дерева в гаю – все виблискувало першим незайманим снігом; від усієї засульської рівнини, здавалося, віяло дивним, чарівним холодом, справжньою зимою, тоді як тут навколо квітло найрозкішніше українське літо…

– Єзус-Марія!.. Що це? Справді сніг! – скрикнула княгиня.

Виходили на галерею вчорашні гості і, замість привітати господиню й побажати їй доброго дня, зупинялися вкрай здивовані й наче перелякані. Тільки лакеї, що стояли виструнчившись біля дверей і вздовж стін, скромно, шанобливо усміхалися.

– Та це сон! – вигукнув довгоногий князь Четвертинський, протираючи очі.

– Це чари, панове! Чари! Княгиня чарівниця, фея! – дивувався чи то удавано, чи то щиро кругленький пан Кисіль.

– Ми живемо у вік чудес!

– А як сонце виблискує в сніжинках!

– Та це ж з «Тисячі й одної ночі»!

Дійсно, ніч, що передувала цьому дню, була справді вихоплена з «Тисячі й одної ночі». Надвечір, напередодні, князь Ієремія, залишивши гостей, прийшов у свою головну вотчинну контору й наказав покликати до себе всіх головних управителів, які завідували маєтками й містами, що належали йому по цей бік Дніпра, а також начальників кварцяного, грошового й палацового війська. Він дав їм такий наказ: негайно взяти із замкових комор сіль, якої в нього було запасено кількасот тисяч пудів, крім того, скакати негайно в Лубни, закупити за готівку, не шкодуючи нічого й не зважаючи на ціни, всю наявну в місті сіль як у міських крамницях, так і у приватних обивателів, а коли трапиться чумацька валка з сіллю, то і в них закупити й везти всю цю сіль за Сулу, на рівнину, і, з допомогою всього війська, а також усіх навколишніх хлопів і лубенських обивателів, засипати цією сіллю всю рівнину від берега Сули до лісу з обох боків, праворуч і ліворуч, скільки можна сягнути оком із замку; потім так само, взявши із замкових та міських крамниць усе пшеничне борошно, з допомогою садових складаних драбин, що використовуються для збирання плодів з високих дерев, – обсипати цим борошном усе листя на деревах у тому гаю за Сулою, який видно з замку, а також посипати борошном і весь дрібний чагарник поблизу замку.

І от заворушилися тисячі людей – військо і хлопи, – щоб за ніч виконати цей грандіозно-безумний план безумного батька майбутнього безумного короля польського Михайла Вишневецького.

Мало того, князь, віддав наказ, що коли весь план посипання рівнини й лісу сіллю та борошном буде виконано повністю, то щоб військо й усі зігнані для цієї роботи хлопи оточили всю рівнину й ліс живим ланцюгом, рука в руку, але заховалися так, щоб цього ланцюга із замку не було видно. Із звіринця, що був при замку, він звелів узяти всіх звірів – вовків, лисиць, сайгаків та зайців, – переправити їх обережно в спеціально пристосованих для цього клітках за Сулу й там розпустити по рівнині, по чагарниках і по лісі. Це – для завтрашнього полювання.

Безумна робота закипіла, і над ранок Засулля перетворилось на снігову рівнину з лісом, вкритим інієм, і таким же чагарником.

– Мамо, мамо, яка зима! – задзвенів у дверях свіжий, мелодійний голосок і радісно, і водночас злякано.

Всі обернулися, і на всіх обличчях засяяла весела, добра усмішка, з якою звичайно люди дивляться на чарівну дитину або на надто вже юну особу.

Це була Софія Кисіль – загальна улюблениця всього блискучого панського товариства. Вона вийшла на галерею разом із своєю чорноокою, яскравого південного типу мамою і, звернувши на себе увагу товариства своїм раптовим вигуком «мамо! мамо!», тепер стояла червона від збентеження.

Хоч їй було вісімнадцять років, вона виглядала зовсім дитиною. Видно було, що її голівка, обтяжена важкою розкішною золотистою косою, яка, здавалося, так і давила її, весь час працювала, до всього прислухаючись, усе помічаючи й обдумуючи; але заговорити самій, спитати про щось – нізащо! І тільки-но хтось із цього великого й блискучого товариства звертав на неї увагу, хотів заговорити з нею, очі її вмить спалахували разом із щоками, і вона, немов гарненький кролик, що прожогом тікає в кущі, коли побачить собаку, замикалася, в собі, наче в думці ховаючись за маму або за няню, як. кролик за кущ. Коли й була вона з ким сміливіша, навіть, можна сказати, запанібрата, то це з кошеням Васьком, якого вона відгодувала так, що той уже до мишей і не доторкався, а охоче їв з її рук кав’яр.

– Ах, Соню, ти все кращаєш! – привітала її господиня, побачивши, що дівчина зовсім засоромилася. – Ти, звичайно, поїдеш з нами на полювання, правда?

– Як мама… – була покваплива відповідь.

– Що мама! – усміхнувся старий Четвертинський. – Панна тепер уже зовсім доросла.

На галереї з’явився сам господар, князь Ієремія, гості вітали його вигуками «браво» і дружними оплесками. Холодні, олов’яні очі князя світилися, як холодна сталь; він, мабуть, сам був задоволений своєю вигадкою.

Зразу ж заговорили про полювання, яке палко любить кожний справжній поляк.

– А полювання, пане ксьонже, відкладати не можна, – весело сказав Сангушко, – он як сонце пече, коли б наш сніг не розтав!

– О, мій сніг не розтане! – самовдоволено відповів господар, закручуючи вуса.

– Так, швидше ми розтанемо, – ствердив Кисіль, який не зносив спеки. – Правда, Соню?

– Правда, – відповіла вона, спалахнувши. Загальним голосом ухвалено було негайно рушати

на полювання, і тому гості розійшлися по своїх кімнатах, щоб переодягнутися до виїзду.

Служники і конюхи тим часом чистили й сідлали коней, псарі виводили і навчали собачій слухняності і всій псовій мудрості своїх вихованців – хортів, ведмежатників, вовкодавів та інших спеціалістів собачої справи, – одного хльоскали гарапником, другого скубли за вухо, на третього зодягали почесний ошийник. Гавкіт і скачування собак, іржання коней, завивання ріжків – це була така мелодія, від якої захоплено тремтіло серце кожного справжнього пана.

Нарешті панство урочисто вийшло на замкове подвір’я. Всі були вишукано одягнені; скрізь сяяло срібло й золото. У князя Ієремії висів через плече величезний турячий ріг у золотій оправі. Гарний ріжок біля корсажа княгині Гризельди мінився діамантами. Такі ж діаманти мінилися і на її чудовій мисливській шапочці з пером. Високий гайдук не відходив од княгині, тримаючи над нею широченну парасольку з найтоншої золотавої соломки й захищаючи від сонця гарненьке личко своєї пані. Разом з княгинею вийшла й Соня Кисіль; вона була надзвичайно збуджена й щаслива, як дитина. Та й усі були надзвичайно збуджені. Лише Могила стояв осторонь задуманий. Тільки часом він переводив свій тужливий погляд на Соню, – і очі його наче теплішали. Соня нагадувала йому далеке, неповоротне щастя.

Дамам підвели осідланих коней. Княгиня Гризельда поплескала своєю маленькою ручкою лебедину шию білого, як сніг, і мирного, як вівця, аргамака; той відповів їй іржанням.

Старий Сангушко із спритністю юнака підбіг до княгині, дзенькнувши острогами, вигнувся й простяг уперед праву руку догори долонею. Княгиня стала маленько ніжкою на цю широку долоню й пташкою спурхнула в сідло, тримаючись рукою за гриву коня.

До Соні, тягнучи подагричні ноги, але бадьорячись, фертом підійшов старий Четвертинськнй, хотів дзенькнути острогами, та не міг, і, насилу зігнувши свої старі ноги, став на одне коліно й так само простяг праву руку долонею догори.

– Мам гонор, чарівна панно, – прошамкав він. Панна спалахнула, як мак, та все ж поставила ніжку на широку долоню старого й спритно скочила в сідло.

– Падам до ніг, – пробелькотав старий зальотник, – і цілую слід ніжки чарівної панни.

І він театрально поцілував свою долоню, але з землі вже не міг підвестися, і його поспішили підвести гайдуки.

– Що за ніжки! – шамкав він, звертаючись до Соні і вклоняючись їй. – Вони обидві навряд чи закрили б мої губи.

Незабаром усі були на конях. Князь Ієремія засурмив у свій турячий ріг, і вибране товариство рушило із замку в супроводі сотень псарів та собак. За замковими будівлями, на повороті до Сули, перед очима мисливців знову розіслалася снігова рівнина Засулля з укритими інієм деревами. Навіть собаки несамовито загавкали, побачивши перед собою незвичайне явище.

Але ніхто, мабуть, не звернув уваги на інше явище, хоч, може, менш незвичайне, зате грізне, страшне. Тільки молоденька Соня Кисіль помітила його, і дитяче пожвавлення вмить зникло з її гарненького личка; очі її, що хвилину тому світилися щастям, широко розкрилися від жаху, і губи затремтіли. Прямо на південь, за далеким обрієм, на синяві чистого неба, десь далеко за Дніпром клубочились димові хмари і, гнані південним вітерцем, зловісно повзли на північ. Вона згадала розповідь своєї старої няні, яка лише вчора повернулася з-за Дніпра, що на Правобережну Україну напали татари, палять і ріжуть все, що потрапить їм під руку, беруть сотнями полоняників – і бідні хлопи, кинувши свої хати і майно, юрбами тікають, шукаючи порятунку на цьому боці Дніпра.

Під копитами коней уже рипіла біла сіль замість снігу, вершники вже розсипались по всій рівнині, крики нагоничів зливалися в безладний гук з завиванням рогів, гавканням собак і ударами гарапників. Гарненька княгиня дзвінко сурмила щось у свій чудовий ріжок, але її ніхто не слухав.

А за далеким обрієм клубочилися димові хмари й тихо пливли на північ.

Примітки

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 193 – 197.