12. Буря на Чорному морі
Данило Мордовець
Нарешті козаки в морі.
– Та яке ж воно велике! – з мимовільним острахом сказав Грицько, оглянувши своїми зляканими очима неозорий водяний простір.
– А яка вода в ньому! – чи то із здивуванням, чи то з ляком зітхнув його товариш.
– Неначе блакитна.
– Ні, синя.
– Та не синя – зелена.
– І кінця-краю нема їй!
– Так от воно – море! Ой господи! Тільки небо вкрива його…
– Небо простре, яко шкіру, ех! – якось гірко пробурчав Олексій Попович, котрий був, видно, не в гуморі, бо в поході, і особливо на морі, якнайсуворіше заборонялося пиячити. – Чортове море!
– Еге! Якби ж усе це була горілка, а не вода, ото б! – підсміювався з нього вусатий Карпо.
І не тільки новачків вразило море. Безмежна маса води і її небачений колір, неможливість на чомусь зупинити погляд, який, скільки не дивись в далечінь, здавалось, все більш і більш потопав у цій безмежності, одноманітне погойдування чайок, жахливе безлюддя цієї водяної мертвої пустелі – все наводило на душу тугу, сонноту, нудьгу. Відчувалась якась страшна безпорадність, відірваність од усього світу. Це було навіть не між небом і землею, а між небом і безоднею, який немає кінця-краю, яка поглинула саму землю і яка німа та глуха, наче могила, наче смерть.
Хоч би що-небудь з’явилося живе на цьому мертвому морі! Хоч би татари!
Чайки йшли відкритим морем, очевидно, на південь. Що ж там – хотілося спитати – ще далі, ще глибше, за цією безкраєю синявою? Там, здавалося, ще страшніше.
Тільки ліворуч, далеко-далеко, ніби край моря, тяглася довга туманна смужка й теж танула в далині, в цьому самому безкрайому морі, танула, наче димок, наче хмарка, наче туманець від подиху кудись зниклої землі.
– А то що таке? – показували молоді козаки.
– То Крим.
І ця туманна смужка в синій далечині, ця тануча хмарка – то Крим! Та не може бути! Це там, де кінчається і небо, і море… Та це, напевно, кінець світу…
А як пече сонце! Невже це те саме сонце, що й на Україні, в Києві, в Острозі, в Прилуках, у Пирятині?.. І на море впала від нього безкрая смуга, що яскріє і тремтить на цій страшній, ніби дихаючій воді, якій теж нема кінця й краю…
Ближче до корми великої чайки, отаманської, на розмальованому підвищенні, яке зветься чердаком, сидить, підібгавши по-турецьки ноги, сивоусий Небаба, він ліниво посмоктує свою люльку й куняє. Люлька його часто гасне, через що він бурчить, згадує сто копанок чортів, викрешує знову вогню, оглядає з-під сивих брів море, і знову ліниво смокче люльку, і знову куняє.
Довговусий Карпо, розташувавшись на дні чайки, весь поринув у роботу, пораючись коло шкури вбитого ним тура, шкури, з якою він носився, як курка з першим яйцем. Карпо старанно обрізав її, виполоскав у солоній морській воді, відокремив від неї прекрасні роги й відрізав хвоста, – він мав намір принести це в дар війську як військові клейноди. Раз у раз він брав у руки то роги, то хвіст і милувався цими скарбами. Для нього, очевидно, не існувало моря – ні його вражаючої краси, ні його гнітючої безкрайності: він уже бував на ньому, ні на що й дивитись – не те, що в степу чи в плавнях, де завжди є з ким помірятись спритністю. А море що! Наплювати! Сама негодяща вода, якої й пити не можна.
Олексій Попович розташувався й собі недалеко від Карпа і знічев’я, спершись грудьми на борт чайки, попльовував в остогидле море, на якому заборонено пити горілку, і згадував свій рідний Пирятин, де він добряче гульнув перед від’їздом на Січ: п’яний у батька й матері прощення не брав, безтурботно на вулиці на коні гуляв, малих дітей і старих вдів стременом у груди штовхав, повз церкву проїжджав – шапки не здіймав і хреста на себе не покладав…
– Гляньте, гляньте, дядьку, що то воно таке? – злякано запитав друкар, показуючи на море.
– Що таке? – ліниво, не підводячи голови, запитав Карпо.
– Та он – з моря виринає…
– Е! Та це коні.
– Які, дядьку, коні?
– Та морські ж коні, не наші.
Справді, неподалік од чайок з моря виринали на поверхню якісь чорні потвори, сплескували чимось – чи то хвостом, чи то руками – і знову ховалися під воду. То були зграї дельфінів, що гралися на сонці й якось дивно перекидалися у морських хвилях.
– А коли б нам хлости не дало, – буркнув Карпо, розчісуючи своїм гребінцем турячий хвіст.
– Якої хлости, дядьку? – тривожно запитав Грицько.
– Коли б море не заграло…
– А що таке?
– Хуртовина буде, буря.
– З чого ж їй бути, дядьку?
– А з того, небоже, що оно ті коники виграють.
Хоч ніяких явних ознак бурі не було видно, все ж слова досвідченого запорожця холодом лягли на серце молодих козаків. Вони чули від старих козаків про морські бурі, вони чули навіть думу, як два брати-козаки потопали в морі й прощались у думці з батьком та матір’ю – просили їх помолитися за гинучих, винести їх з дна моря, і як потопав із ними третій козак – чужий-чужениця, в якого не було батька й матері і за якого нікому було й помолитись. В думі розповідалось, що вони потопали в чужім морі за свої гріхи, за неповагу до старших, за своє безпутне життя.
А дельфіни все частіш і частіш показували з води свої огидні голови, чорні лискучі спини й плавці. В повітрі тремтіло марево… Над козаками, десь у височині, з жалібним криком пролетів сокіл-білозірець… Щось та провіщають ці таємничі вісники!..
Аж ось на сході з’явилася хмара. Вона росла якимись дивовижними образами, що швидко міняли свої обриси, і, ніби жива, надималася, повзла з-за обрію все вище й вище і поволі заступала собою небо. Поверхня моря, досі зовсім синя, стала чорніти й подекуди ніби здригатися. Щось, наче живе, забігало по морю, дуло в розшарілі обличчя козаків, свистіло в снастях, куйовдило змокрілі чуби веслярів…
– Гай-гай! – почухав у себе за вухом Небаба, поглядаючи на небо.
Вдалині розлігся приглушений протяжний гуркіт, ніби щось важке перекочувалося по горах.
Небо й море дедалі темнішали. По воді заходили якісь білі гребені, що, наче живі, наче білі дельфіни, вискакували з води й знову пірнали… В повітрі знов розітнувся жалібний крик сокола… Козацькі чайки все частіше поринали й перескакували з гребеня на гребінь, тримаючись, по можливості, близько одна одної…
На чердаку отаманської чайки з’явився Сагайдачний; він зняв шапку і почав пильно вдивлятись у те, що коїлося навколо й особливо попереду. Сивий чуб його, як хвіст на бунчуку, маяв у повітрі…
– Щось та буде, – тихо мовив він до Небаби, що стояв поблизу.
– Буде, батьку, – відказав Небаба. Сагайдачний, витягши з кишені хустку, махнув нею в повітрі. З-поміж козаків, що сиділи в отаманській чайці, встав один широкоплечий козак і підійшов до чердака. Це був пушкар.
– Дай вістову, – сказав йому Сагайдачний. Пушкар, і слова не мовивши, підійшов, хитаючись, до передньої гармати, бо чайку дуже кидало. Вітер дедалі міцнішав, вищав, ніби від болю, ніби його хто самого гнав силою…
І ось гримнула гармата, але голос її був такий слабкий у порівнянні з громом, який загуркотів саме в цю мить, що козаки здивувалися. Тим часом уся флотилія, почувши вістовий постріл, почала гуртуватися коло отаманської чайки і незабаром щільно оточила її.
– Панове отамани і все вірне товариство! – почав гучним голосом Сагайдачний. – От самі бачите, що бог дає нам роботу подувом своїм божим… Се починається хуртовина – треба з нею боротися, і милосердний бог поможе нам, бо ми йдемо за його святе ім’я на ворогів хреста господнього… Тримайтеся гурту, щоб нас по морю не розкидало, та держіться проти бурунів… А води не бійтеся, – воду шапками козацькими виливайте… Чуєте, дітки?
– Чуємо, батьку! – заревіла уся флотилія.
Але інший рев – стихійний – перекрив голос жменьки сміливців.
Почалася буря, справжня буря, несподівана, раптова, шалена, яка буває тільки на півдні. Грім, що спочатку перекочувався з краю в край над зовсім почорнілим морем, тепер, здавалося, гатив тут, над головами козаків, і свердлив оскаженіле море посеред скупченої флотилії. Блискавки, наче покручені розжарені залізні шини, шугаючи в море, ось тут, коло самих чайок, схрещуючись, перетинаючи одна одну, сліпили очі. Дощ періщив так, що, здавалося, саме море перекинулося й заливало собою хмари,
Козаки, звиклі боротися з цією скаженою стихією на дніпровських порогах, де їхні вутлі чайки так само кидалися з висоти в безодню, крутячись на спіненій поверхні, наче сухе листя, а потім вихоплювались на сиві буруни водопаду, тепер відчайдушно боролися з оскаженілим морем і працювали всі як один. Стерничий і веслярі сміливо відбивалися від стрімких бурунів, перерізуючи гребені водяних гір і падаючи у водяні провалля, щоб знову злетіти на сиві гриви гасаючих по морю потвор, а все інше товариство працювало коряками, відрами, шапками, вичерпуючи воду, що заливала чайки… Удари й гуркіт грому, рипіння й тріскання дерева – весел, стерен, чердаків, снастей, гук і клекіт моря, свист вітру, підбадьорливі крики старих козаків – все це зливалося в один неймовірний концерт, в якусь пекельну музику, що від неї і в найсміливіших ворушилося на голові волосся…
Та буря видимо перемагала. У нещасних веслярів руки відмовлялися служити. Деякі весла вирвало з ослаблих долонь і понесло в море, деякі розбило на тріски. Вода в чайках все прибувала – спочатку по кісточки, потім усе вище й вище…
– Господи! Гинемо! – залунали розпачливі зойки. – Милосердний боже, поможи!
– Затули безодні свої, отче вседержителю! Покарай мене одного! – впавши на коліна і знявши руки до грізного неба, молився Олексій Попович. – Я один грішний!
– Братці! Панове! Висповідаймося богу милосердному! – чулись звідусіль голоси разом із ревом бурі.
– Сповідай нас, батьку! – кричали з інших чайок. – Сповідай, отамане! Потопаємо!
Сагайдачний чув ці розпачливі зойки. Він бачив, що мужність починає покидати його хоробре військо і якщо воно підкориться цій фатальній миті, то все пропало. Треба було будь-що підтримати дух козаків, які втратили надію й енергію. Знаючи добре звички моря, він знав також, що ця скажена буря як зненацька налетіла на них, так само несподівано повинна і вщухнути… От-от має ущухнути… Він це знав, він це бачив по змійках блискавиць, по глухих ударах грому… Але треба вистояти в цю останню мить – треба підтримати товариство, що занепало духом… Він добре був знайомий також із забобонами людей, з якими прожив півстоліття: це були діти, які вірили казкам… Він бачив, що всім їм у цю жахливу мить згадалася дума про бурю на Чорному морі, дума, яку співали кобзарі по всій Україні і до якої всі ставилися з глибокою вірою, наче до євангелія… І він зважився діяти відповідно до того, про що розповідається в думі, тим більше, що й козаки вимагали сповіді, вимагали того, про що йшлося в думі, – і він вирішив пожертвувати однією людиною заради врятування всього війська…
Враз наважившись, він зійшов на чердак і, тримаючись за балясину, гучно, словами думи, промовив:
– Панове браття мої і дітки! Слухайте! Може, хто між вами великий гріх за собою має, що зла хуртовина на нас налягає, судна наші потоплює… Сподівайтеся, панове, милосердному богу, Чорному морю, і всьому війську дніпровому, і мені, отаману кошовому! Нехай той, хто найбільше гріхів за собою знає, в Чорному морі один потопає, війська козацького не загубляє!
Багато хто впав на коліна й зняв руки до неба.
– Я грішний! Я найбільше гріхів знаю! – чулося з усіх боків.
У цю мить виступив Олексій Попович. Він був блідий, мокре волосся спадало йому на чоло, по щоках текли сльози. Чесний зроду, але запальний, нестриманий, він був жертвою свого гарячого серця. Він став п’яницею, паливодою, з усіма сварився; але він і легко мирився й зберіг у собі чесне серце, що частіше доводиться зустрічати в п’яниць, ніж у непитущих…
Він наважився пожертвувати собою, і пожертвувати так, як про це сказано в тій же знайомій усім думі.
– Браття! Панове! – гукнув голосно він. – Я той грішник великий – мене карайте… Добре ви, браття, вчините, коли червоною китайкою очі мені зав’яжете, до шиї білий камінь причепите, карбачем ударите, в Чорному морі втопите… Нехай я один загибаю, війська козацького не загубляю…
З подивом, страхом і жалем дивилися на нього товариші, не помічаючи, що буря й без того вщухає, грім віддаляється все далі й далі, злива стихає…
Виступив вусатий Карпо, який переміг тура: він був приятелем Олексія Поповича.
– Як же, Олексію, – сказав він теж словами думи, – ти святе письмо у руки береш, читаєш, нас, простих людей, на все добре научаєш, який же ти за собою найбільший гріх знаєш?
Попович глянув на нього й сумно похитав головою.
– Е! – сказав він. – Як я із міста Пирятина, брате, виїжджав, прощення у батька з матір’ю не брав, і на свого старшого брата великий гріх покладав, і близьких сусідів хліба-солі безневинно позбавляв, дітей малих, вдів старих стременом у груди штовхав, проти церкви, дому божого, проїжджав, шапки з себе не здіймав. За те, панове, великий гріх за собою знаю і тепер загибаю. Це, панове, по Чорному морю не буря бурхає, а отцева та материна молитва мене карає.
Усі слухали його дуже уважно, серйозно, побожно, ніби це була проповідь у церкві, читання святого письма. Лише Сагайдачний, побачивши, що буря вже майже стихла й небезпека для його флотилії цілком минула, ховав посмішку під сивими вусами й вирішив довести до кінця це – тепер уже комедійне – дійство. Але він не хотів уже занапащати людину, а вчинити лише відповідно до народного забобону: кинути е пащу розлюченого моря кілька крапель людської крові.
– Панове, браття й діти, – голосно мовив він, – добре ви дбайте, Олексія Поповича на чердак виводжайте, у правої руки палець мізинець відрубайте, християнської крові в Чорне море впускайте… Як буде Чорне море кров християнську пожирати, то буде на Чорному морі супротивна буря стихати.
Дивіться, панове, вже й тихо стало! – раптом вигукнув Грицько, опам’ятавшись.
– Чи ти ба, і справді тихо..
– Слава тобі, господи, слава милосердному богу!
– Ведіть, ведіть Поповича! Рубайте йому пальця! – кричали інші.
Олексій Попович сам зійшов на чердак, перехрестився на всі чотири сторони й поклав мізинець правої руки на перекладину балясини… Тут-таки стояв і Небаба… Він витяг із піхов шаблю, обтер її мокрою полою і перехрестився:
– Боже, помагай – р-р-раз!
І кінчик пальця впав з балясини, стукнувся об борт і впав у море. Закапала в море і кров козацька.
Усі перехрестилися. Перехрестився і Олексій Попович, закривавивши своє бліде обличчя.
Буря тим часом зовсім ущухла. Глянув на це заспокоєне море й Олексій Попович – і обличчя його засяяло.
– А прочитай-но нам святого письма, Олексію, – попросило кілька козаків, зовсім повеселішавши, – а ми послухаємо та помолимося, подякуємо богові за порятунок.
Попович дістав свою грубу, зовсім мокру книжищу, розгорнув мокрі сторінки, пошукав щось і зупинився.
– Хіба що се, – сказав він, – посланіє апостола Павла до Тимохвія – про шанування старших.
– Та Тимохвія ж, Тимохвія! – відгукнулись декотрі.
Читець відкашлявся, перехрестився й почав усе ще тремтячим голосом:
– «Чадо Тимохвію! Старцеві не чини пакості, а утішай, яко же отця, юношів – яко же братію, старих жон – яко же матір…»
– А от і сонечко! Сонечко! – радісно закричав дурний Хома й перервав читання.
Примітки
Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 127 – 134.